Не етнічний, не музичний, а полуничний

Не етнічний, не музичний, а полуничний.

Нині в Карпатському регіоні що не проект, то фестиваль. Майстри ремесел, продавці автентики возяться з акції на акцію, з ярмарку на ярмарок. Співають і танцюють на святах зірки естради і аматорські колективи. Фестами називають спортивні, мистецькі, кулінарні, мішані акції. І часто навіть важко визначити їх концепт, а то й відрізнити один від одного. Але цей фестиваль має яскраво виражені смак і колір — полуничний. І назва у нього відповідна — «Ягідне поле».

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Привезені у валізі

У Виноградівському районі Закарпатської області біля самого румунського кордону є село Дюла. Йому вже понад сімсот років. І традиційно люди тут розводили овець, велику рогату худобу. Величезний лісовий масив навколо поселення був місцем полювання на оленів, вепрів та іншу дичину. І раптом — полуниці, які нині можна би внести у герб Дюли, якби такий був. Звідки вони тут узялися? Оселилися ягоди на городах дюлівчан майже півстоліття тому. І нині дуже комфортно почуваються. Адже тут дуже тепло, навіть як на сонячне Закарпаття. 

За своєрідною легендою, одного разу рослини приїхали сюди з Румунії, у валізі такого собі пана Андраша Жендея — мешканця цього села. Експериментатор-садівник не лише сам успішно зайнявся ягідництвом, а й заразив потроху односельців. І тепер дюлівські ягоди разом з полуницями сусідніх сіл Виноградівщини першими з’являються на закарпатських, та й не тільки закарпатських ринках. Ото як купуватимете колись на базарі полуниці, питайте, чи, бува, не з Дюли. Вони тут солодкі, добре налиті сонцем. Вирощують їх «натуральним» способом — майже без техніки. Навіть накривають плантації листям, а не поліетиленовою плівкою. А сорти? Найпопулярніший — Вікторія. Узагалі ж розсаду завезли з Одеси, Угорщини, Румунії. Автентичними назвами дюлівчани не переймаються, тож так і називають: одеські, мадярські, румунські...

Не весь час, відколи ягоди живуть у Дюлі, можна було говорити про їх тут процвітання. Якщо до 80-х мешканці села більшість врожаю здавали на заготівельні пункти, звідки ягоди потрапляли на консервні заводи, то напочатку 90-х ...урвалося. Заводи позакривалися. Збути товар господарям стало важко, відповідно ягідництво на якийсь час занепало. Та згодом популярність полуниці відновилася. Для збуту врожаю далеко їздити не доводиться, та й ягоди на ринку подорожчали. Їх продають не лише на Закарпатті, а й перекуповують для львівських, київських і навіть білоруських ринків та маркетів. З огляду на все це не виникає сумнівів, що Дюла — саме те місце, де слід було провести фестиваль ягід.

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Бенкет у польових умовах

Зрозуміло, що свято головним чином зосереджувалося навколо столів, підносів і тарелів. Але не лише. Автор ідеї і організатор свята голова районної спілки «Південно-Угочанський сільський зелений туризм та агротуризм» Католін Ягер задумала щось більше, ніж просто фруктовий бенкет. На її запрошення автентичні закарпатські ремесла представляли майстри із сусідніх сіл. Вони демонстрували ткацтво (за верстатом), вишивки, плетіння з кукурудзиння. Але полуниця таки була головною. Хтось навіть створив вишивану картинку — портрет ягідки. Просто на святі ґаздині місили тісто, начиняли його полуничним джемом — готували тістечка. Та й густе ягідне варення — леквар — булькав у казані тут-таки на фестивалі. Підходь, масти на хліб і їж. Тільки не обпечи язика. Чи й треба говорити про такі класичні наїдки, розкладені на столі, як полуниці зі сметаною й цукром, млинці з полуничним варенням, компоти, морси... Шанувальники кулінарного мистецтва могли тут багато чого навчитися. Декілька приписів розповіла нам і Католін Ягер. Почнемо з коронного смаколика.

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Полуничний леквар

Навряд чи ви будете для такої справи «заводити» у господарці великий казан. А без нього в закарпатських селах леквар не варять. Та дещо з цієї технології варіння варення можна використати. Відбувається це надворі. Під казаном увесь час палять вогонь, варення майже неперервно мішають. І триває процес як мінімум вісім годин. Цікаво, що на густе ягідне вариво використовують досить мало цукру. Десь так на 17 кілограмів ягід іде кіло цукру. (На фестивалі наварили леквару з 70 кілограмів полуниць! Цукру було чотири кілограми.) Кажуть — достатньо. Найголовніше — довго варити.

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Просто варення

Тут уже з цукром інакше. Пропорція п’ять до трьох. Але варить пані Католін ягоди три дні. Спочатку насипає до чистих підсушених ягід цукор і залишає на ніч. Вранці ставить на вогонь і, помішуючи, варить півгодини. Тоді дає вистигнути. І аж по обіді повторює процедуру. Так само на другий день і на третій. «Аж тоді варення виходить світлого красивого кольору, а не чорне, яким воно було б, якби ви варили його за один раз», — пояснює свою ретельність господиня.

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Медовий лист з ягодами

Тепер переходимо до тортика. Його можна б назвати якось поетично — «повний кошик», або «полуничне серце». Але суть така: робимо медовий корж і печемо з нього хоч кошик, хоч серце, хоч цілу галявину для полуниць. На корж потрібно одне яйце, дві ложки меду, п’ять ложок солодкого молока, кавова ложечка питної соди, 150 грамів цукру, 50 грамів смальцю. Суміш із цих компонентів гріємо на газі (не кип’ятимо). Коли розтопиться, додаємо 450 грамів муки і вимішуємо. З цього тіста розтачуємо лист і формуємо, скажімо, кошик. Печемо.

Тим часом робимо крем з масла і цукру-пудри (200 грамів масла, 200 — цукру). Збиваємо його. Коли наш кошик буде спеченим, даємо йому вихолонути. Тоді верствами накладаємо крем, полуниці, крем, полуниці... Врешті верхнім шаром мають бути ягоди. Тепер усе це заливаємо желе. Під таким покриттям ягоди й крем довше не псуватимуться. Торт готовий.

Не етнічний, не музичний, а полуничний

Ягідні ковзани (корчолі)

З такого ж медового тіста, яке робимо на торт, цього разу вирізаємо маленькі кружальця — приблизно п’ятикопійчаного діаметру. Печемо. Накладаємо на кожен кружечок масляного крему і ягідку. Скріплюємо паличкою і заливаємо желе. Ці тістечка були дуже популярними на дюлинському фестивалі — самі ковзали у рот. Тож публіка їх і прозвала ковзанами, угорською — корчолі. 

А на останок зауважимо, що полуничний фестиваль відбувся тут уперше, але організатори вже бачать його як складову закарпатського агротуризму. І так між іншим натякнули нам, що лише в Дюлі до десятка садиб готові приймати гостей. А ще чимало — в сусідніх селах, розташованих у симпатичній місцевості, оточеній погідними горами та зеленими лісами — на самому краю України. 

текст: Василь ГОРВАТ

фото: Олексій ФІЛІППОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання