«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

Шістнадцять років тому два студенти Львівського музучилища посперечалися, чи варто створювати групу, яка би співала a capella. Один відважно обстоював ідею відродження української традиційної хорової культури. Інший вибухав скепсисом. Через кілька годин запеклої дискусії вирішили зіграти партію в настільний теніс. Мовляв, побачимо, чия правда: якщо програє ідейний натхненник — створення групи скасовується, якщо програє критик — ансамблю бути. Оскільки в пінг-понгу сили обох були рівні, то вважають, що перемогла музика. На сцену вийшла «Піккардійська терція». Відтоді лідери формації Ярослав Нудик (натхненник) і Володимир Якимець (критик) сперечаються регулярно. Щоправда, їхні теоретичні двобої проходять під пильним оком рефері — менеджера Романа Климовського. Так народжуються нові пісні і нові проекти.

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— У кінці травня «Піккардійська терція» повернулася з Сінгапуру і незабаром їде з концертом до Польщі. Виступаєте за кордоном частіше, ніж в Україні?

Ярослав Нудик: Так було раніше. Все змінив минулий рік. Восени ми влаштували великий всеукраїнський тур. З нагоди 15-ліття групи переїхалися найбільшими містами країни: Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Вінниця... Можна сказати, заново відкрили для себе Україну.

Володимир Якимець: За кордоном ми часто виступаємо, оскільки запрошують. Запросили «Терцію» виступити в Польщі, на дні міста в Олаві та Гданську — їдемо. Запрошували також представити країну на Днях культури України в Сінгапурі.

Роман Климовський: Виступ у Сінгапурі готувало українське дипломатичне представництво. Разом із нами Україну презентували видавець Іван Малкович — з англомовними книжками від «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», художники Євгенія та Дмитро Гапчинські — з вернісажем власних робіт, майстер народної іграшки Тетяна Федорова зі своїми роботами.

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— Як сінгапурська публіка сприйняла українську музику?

В.Я.: То був дуже цікавий досвід: зовсім інша культура, специфічна аудиторія. На концерті були присутні посли різних країн, корінні мешканці Сінгапура — китайці та індуси, а також українська діаспора. Ми це знали і спеціально добрали репертуар — багато класики плюс народні пісні. Намагалися дати змогу людям упізнати музику, знайти в ній щось близьке, рідне. Співали англійською, німецькою, іспанською, італійською, українською мовами.

Я.Н.: Нас попередили, що загалом публіка є дуже стриманою. Сказали: не намагайтеся підняти її з місця. Порадили пам’ятати, що в самобутній азійській державі Сінгапур відсутність оплесків не означає провалу. Ми захвилювалися. Але на сцені відчули емоційний стан слухачів — він був наш, український. Вже з четвертої за ліком пісні «Сумна я була», зала приєдналася до співу, почала плескати і танцювати.

— Піднімати слухачів із місць і залучати до співу — це такий особливий творчий прийом «Терції»?

Р.К.: Немає мети конче «підірвати» публіку. Є прагнення поділитися емоціями. Хочеться, щоби слухачі співпереживали тому, що відбувається. Щоби вони на час концерту ставали частинкою нашого колективу. Нехай би собі під ніс щось мугикали — це вже є емоційний відгук на нашу роботу. Десь на рівні сцени емоції накладаються і «вибухають». Можливо, тому задоволення від концерту отримують усі: і публіка, і співаки, і техніки.

Я.Н.: Коли ми співаємо разом зі слухачами, люди змінюють уявлення про нашу країну. Після виступу у Брюсселі, в штаб-квартирі Європарламенту, до нас підходили вельми поважні чиновники. Дякували і казали: «Ми відчули Україну!» 

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— Отже, ви взяли на себе місію бути музичним посольством України в світі?

Р.К.: Україну в світі досі асоціюють із Чорнобилем. Ми тут собі думаємо, що в останнє десятиріччя здійснили інформаційний та культурний прорив у Європу. Нічого подібного. Тема аварії на ЧАЕС настільки розкручена, що перша реакція на слово «Україна» є такою: «А-а, це той клапоть замлі, де Чорнобиль». Коли розповідаєш, що у нас є Дніпро і Карпатські гори, Таврія і Поділля, Крим і Чорне море, вони додають: «...і Чорнобиль». Для багатьох наша країна — це всього лише 30-кілометрова зона.

В.Я.: Рятує ситуацію лиш те, що є люди, які своєю працею репрезентують іншу Україну — самобутню, цікаву, інтелектуальну. Це передовсім наші художники, співаки, письменники. От Андрухович — це ж справжній бум українськості в Німеччині. Прохаська вже переклали польською, німецькою, англійською, російською, чеською мовами...

Я.Н.: Ми теж робимо, що можемо.

В.Я.: За «піккардійською» формулою щастя — робимо те, що любимо.

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— Чому виступ «Піккардійської терції» на карпатських фестивалях — велика рідкість?

Я.Н.: Торік ми виступали на «Бойківських фестинах» у Турці (Львівська область). Цьогоріч були гіт-лайнером етнорок-фестивалю «Мазепа-фест» у Полтаві.

В.Я.: Більшість фестів, особливо карпатських, проходять на відкритому повітрі. А специфіка нашої групи в тому, що мусить бути ефект акустики. Часто на фестивальних сценах його немає, і ми взагалі не чуємо один одного.

Р.К.: Організатори багатьох регіональних фестивалів уважають, що можна економити на якості апаратури. Ну, і ще на смітниках і туалетах...

Я.Н.: На жаль, поки що кожен карпатський фест — експеримент. Маємо досвід: якось попали на нормального фестивального афериста. Організатор прихопив касу і втік. А люди на наш виступ зібралися. Ми вийшли до них і майже годину співали без мікрофонів. Відтоді закарбували собі: не ставати заручниками подібних «проколів», не брати участі у проектах сумнівної якості.

— Поза сценою «Терція» залишається згуртованим товариством?

В.Я.: «Терція» поза сценою така ж, як на сцені. Постійно ходимо в гості один до одного чи на каву. Ми всі практично разом живемо — репетиції, записи, гастролі. Тому, на щастя, принаймні відпустки проводимо окремо — щоби трохи відпочити один від одного. Хтось їде у Крим, хтось — у Карпати. Один рибалить, інший на лижі стає...

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— І хто стоїть на лижах? 

В.Я.: Богдан Богач. У гірських лижах він найкращий. Зауважу: серед нас.

Я.Н.: І Ромко Турянин. Він іще неофіт. Каже, що політ схилами йому так подобається, що постійно хоче його повторювати. З його розповідей знаємо, що новачкам краще не ставати одразу на серйозні траси. Можна побитися і поламатися. Треба починати з тих, що «для чайників». Правильно?

— Правильно. А де ваші колеги катаються?

Я.Н.: Переважно на Драгобраті в Ясіні (Закарпатська область) і на Тростяні у Славському (Львівська область).

— Ярославе, а як релаксуєш ти?

Я.Н.: Напевно, не буду оригіналом, якщо скажу, що їду в Карпати. У горах я відновлююся, вони мене заряджають. Але я не прагну адреналіну. Люблю збирати гриби. Віддаю перевагу... — як ото кажуть? — «тихому полюванню». Ходжу собі так тихо-тихо і на гриби полюю. Не люблю збирати опеньки. Скучно: вийшов на одне місце, нагріб мішок — і мерщій до пательні. Мені треба так, щоби горами день ходити і зібрати якихось десять грибів. Знаходити гриб десь так раз на півтори години.

В.Я.: То історії про відра, повні білих, це тоді що — неправда?

Я.Н.: Про відра? Та ні, правда. Фотографії є! 

— Знаєш багато грибних місць?

Я.Н.: Знаю. Але де вони — не скажу, хрестиками на мапі — не просіть — не позначу. Скажу загалом — у Сколівському районі. Я вже більше десяти років їжджу по гриби в Сколе. Живу там у знайомих і ходжу собі горами.

«Піккардійська терція»: «Робимо те, що любимо»

— Володимире, ти теж прихильник «тихого» відпочинку?

В.Я.: Тільки не «дикого», а «культурного». Як художній керівник і звукорежисер, я маю трохи більше роботи, ніж інші. Тож відпочиваю в стилі «турист за сумісництвом», використовую можливості фаху. Ми вже побували у Польщі, Німеччині, Франції, США, Канаді, Італії та Іспанії. Щоразу під час гастролей використовували вільний час на екскурсії, огляди пам’яток і музеїв. Найяскравіші враження останнього року — Рим і Туринське море. А ще хотів би повернутися в Париж і Мюнхен. Напрочуд цікавою виявилася Канада — така мальовнича країна! Звірі там — білки, сови, єноти, олені, лосі, — живуть поруч з людьми просто, як співгромадяни. А яка шикарна екстремальна риболовля! Кому з нас треба конче вибратися в Канаду, то це Роману Климовському — він у нас запеклий рибалка.

— Романе, а ти який рибалка: річковий, озерний чи морський?

Р.К.: На жаль, не можу похвалитися, що рибалю на гірських річках. Не мав практики. Зате знаю теорію: форель клює на пір’я сови і сойки. От іще б це перевірити під опікою доброго вчителя... В море теж не ризикую виходити. Залишаються озера. Довкола Львова ставів багато. У червні традиційно відкриваю сезон — будь що вириваюся на риболовлю з ночівлею. Найбільше «кайфую» на рибалці від сходу сонця. Для мене не важлива кількість зловленої риби. Друзі жартують, що я люблю «ліниву» риболовлю — закинув кілька спінінгів, підвісив дзвіночки і чекаю собі покльовки. Але коли отак сидиш біля води на природі, неймовірно «прочищаються» мізки. Взагалі на природі люди стають зовсім іншими, ніж є у місті — духовно випростовуються, чи що.

— Але ж ви діти міста, львів’яни? А яка там природа?

Р.К.: ...Якихось сто кілометрів, година машиною — і ти в Карпатах. За доброї погоди обриси гір видно на обрії. Львів — гірське місто за сприйняттям життя. Він завше плекав міф свободи, мав власний гонір — усе був гордим і «гострим». Культивував у своїх нетрях таке особливе поняття, як «чоловік гір». Це такий чоловік: спраглий життя, цінує його у всіх проявах, уміє смакувати кожен день. Дуже поетичний — може з горами і небом говорити, спілкується собі з хмарами, зорями, вітрами.

Я.Н.: Як наш Ромко Турянин. Він у нас цей — український горєц, гуцул затятий.

— Що значить «гуцул затятий»?

В.Я.: Що би не було, своє знає. Це майже те саме, що й «львів’янин затятий». От ми, наприклад, усі — затяті львів’яни. Працюємо разом уже другий десяток років. Уперто виступаємо, незважаючи на відсутність гурту на телебаченні, на більшості радіо тощо. Принципово не проплачуємо собі ефіру. Не влаштовуємо звітних концертів. Не співаємо в нічних клубах. Не підтримуємо пісенно ніякої партії. Не вдягаємо шокуючого одягу. Не наймаємо кордебалету для підтанцьовки. Не влаштовуємо скандалів. Не концертуємо у Великодній піст. Не приймаємо пропозицій переїхати до Києва чи Варшави, не погодилися би навіть на Сейшели чи Канари. Затято повертаємося до Львова.

Я.Н.: Якби не дитинство і молодість у цьому місті, ми ніколи би не стали «Піккардійською терцією». Без впливу Львова, без його духовності і культури не склалася би наша акапельна формація, не було би наших пісень. Ми усвідомлюємо це. Саме тому, отримавши Шевченківську премію, склали окрему подяку любому Львову.

— Наскільки було важливо «Терції» отримати Шевченківську пермію?

В.Я.: Нам, як людям, що займаються мистецтвом, це було приємно.

Я.Н.: Приємно, що не маючи звання ні заслужених, ні народних, ми отримали таку вагому державну нагороду. Почували себе поважно приблизно місяць. А потім знову «закрутилися» і про лаври забули. Ейфорія минула, залишилося відчуття, що маємо робити принаймні вдвічі більше, ніж досі. Власне премію призначили на благодійність і кілька музичних проектів.

— Про які проекти йдеться?

В.Я.: Закінчуємо укладати новий альбом «Етюди». Він буде концептуальним і ностальгійним, усі пісні об’єднуватимуться однією стилістичною лінією джазового спрямування. До його запису ми задіяли «живих» музикантів — барабанщика і перкусіоніста. Результат нас приємно здивував.

Р.К.: Мали закінчити цей диск іще восени минулого року. Просимо у наших прихильників вибачення — через щільний графік виступів не змогли цього зробити. Залишилося записати іще три пісні, плюс — технічні питання. Компакт вийде у вересні. На підтримку альбому влаштуємо тур Україною.

Я.Н.: У нашому репертуарі вже триста пісень — авторські, класика, старовинний український фольклор. Але це крапля в морі. Потужні українські музичні пласти чекають, аби їх хтось порушив... 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: з архіву групи

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання