Столиця на 800 мешканців

Столиця на 800 мешканців.

Якщо викласти нашу тему за приписами популярного нині жанру альтернативної історії, то на початку ХХІ століття сюжет мав би такий розвиток: 800-річний та 800-тисячний (за кількістю мешканців) в реальності Львів міг бути передмістям центральноєвропейського мегаполіса, столиці великої держави; мешканці провінційного Києва на Дніпрі їздили б сюди на закупи, екскурсії та робити кар’єру, а столиця називалася б Стільсько.

Столиця на 800 мешканців

Археологічне відкриття

Упродовж 20 років, з 1981 по 2000 рік, Верхньодністрянська археологічна експедиція Інституту народознавства Національної академії наук України на чолі з львівським археологом, кандидатом історичних наук Орестом Корчинським проводила розкопки в селі Стільсько Миколаївського району Львівщини та сусідніх поселеннях. 

Вчені відкопали сліди велетенського за тодішніми масштабами городища ІХ–ХІ століть, приблизно в 25 разів більшого за сучасний йому Київ, імовірної столиці напівлегендарної країни Біла Хорватія, яка в часи свого розквіту сягала верхів’їв Вісли та Одри на півдні теперішньої Польщі, угорської Паннонії, верхів’я Західного Бугу та Північної Буковини.

За даними науковців, місто займало площу 250 гектарів; лише його центральна частина, дитинець, розташована на горі з вершиною 394 метри, була площею 40 гектарів, тоді як весь Київ у Х столітті вміщувався у якихось 10 гектарів. Тут проживало понад 40 тисяч населення (зараз у Стільському 800 мешканців). Особливості ландшафту, доповнені потужною системою дерев’яних укріплень (оборонні стіни мали загальну довжину 10 кілометрів) робили місто на той час неприступним. За легендою, вороги — але не згадується, хто саме — захопили Стільсько хитрістю та дощенту спалили. Поблизу Стільського знайдено скарб римських монет, виявлено сліди кузні чи ливарні. Від дитинця до Дністра був прокладений 11-кілометровий канал, яким ходили на човнах. Неподалік є десяток скельних печерних комплексів, ймовірних язичницьких святилищ.

За два десятиліття розкопок археологи дослідили 11 тисяч квадратних метрів території, та це лише піввідсотка загальної площі городища. І тим не менше, відкриття Верхньодністрянської експедиції дали велику поживу для дослідників ролі білих хорватів у середньовічній історії України.

Столиця на 800 мешканців

Загадкові предки галичан

Так зване «хорватське питання» в ранньослов’янський (дохристиянський) період історії Східної Галичини нині захоплює вітчизняних істориків, а попутно ще й всеможливих апологетів неоязичництва, не менше, ніж свого часу «норманська теорія» походження Київської Русі. Втім, тема аж ніяк не обмежується Галичиною, вона стосується історії всієї Центральної та Південної Європи першого тисячоліття нашої ери. Її торкалися такі визначні дослідники, як, скажімо, чеський історик Любор Нідерле (1865–1944) та його український сучасник Михайло Грушевський (1866–1934). Фрагментарні письмові згадки (про білих хорватів писали візантійський імператор Костянтин Багрянородний, король Англії Альфред Великий, арабські хроністи, тричі згадав у «Повісті минулих літ» Нестор Літописець…) стосуються цього племені лише побіжно, в контексті інших подій. Хорватських писемних джерел тих часів не існує. Відкрити завісу таємничості допомагають археологічні дослідження.

З розмаїття версій та гіпотез вимальовується така — далека від завершеності — картина. Очевидно, хорвати прийшли у Верхнє та Середнє Придністров’я з прикаспійських степів у ІІІ столітті нашої ери. Можливо, це було іраномовне сарматське плем’я. Етнонім [хорват] одні перекладають з іранської як «вартовий», інші з санскриту як «розділені вітрами» (або горами), треті трактують як «воїн сонця» та переконують, що всі слов’янські племена запозичили поганський культ Сонця у них. А прикметник [білі] щодо хорватів пояснюють як «західні».

Столиця на 800 мешканців

Припускають також, що ті первісні хорвати причетні до ранньослов’янської археологічної культури Карпатських курганів (ІІ–VІ століття нашої ери). Та прийшли вони не на цілину. Хто тільки не товкся тоді обабіч Карпатського хребта: і кельтські племена бойїв та рутенів, і романізовані даки та фракійці, і слов’яни, передовсім морави, серби. Виглядає так, що при цьому відбувалася шалена асиміляція, чи радше кровозмішання. Якраз із цього міксу й утворилися пізніші українські субетноси, що населяють Карпатський регіон донині: бойки, гуцули, лемки та — їм теж варто вділити уваги — закарпатські русини. Бойків вважають нащадками кельтів — бойїв, гуцули походять чи то від сербів, чи теж від кельтів, за біло-хорватське походження сперечаються лемки та русини. І хто зна, скільки там слов’янської крові…

У подальшій історії держави хорватів можна вирізнити три періоди. Спершу, в V–VI століттях вони освоїли значну територію теперішньої так званої Малопольщі (центр — Краків) та північного Передкарпаття. Проте нищівна навала аварів (літописних обріїв) зруйнувала цей племінний союз. Відтак, у 625–629 роках значна частина хорватів та сербів переселилася на південь, де сьогодні й існують одноіменні держави. Решта ж розселилися на північ до верхів’я Одри та на схід, в Галичину.

Столиця на 800 мешканців

Вдруге хорватська держава відродилася вже в кінці VII століття, після занепаду аварського каганату, та проіснувала приблизно сто років. Це утворення підкорило Великоморавське князівство. Проте хорвати, скоріш за все, були не пригнобленими, а союзниками моравської династії Пжемисловичів та складали кістяк князівського війська.

Історики вважають, що ще у VIIІ столітті ці племена освоїли частину Паннонії, заснували поселення, яке згодом захопили чергові кочівники — угри — та переіменували в Унґвар (теперішній Ужгород). Більше того, великими хорватськими центрами вважають Галич та Перемишль.

Столиця на 800 мешканців

І, звичайно ж, Стільсько — ймовірну столицю (можливо, східну) Великої чи Білої Хорватії, третього за хронологією державного утворення хорватів у центрі Європи, яке постало в кінці ІХ століття після занепаду Великоморавського князівства. Вчені сходяться на тому, що Велика Хорватія складалася зі східної та західної частин і східна група хорватів населяла Посяння, Галичину, частину Буковини та Закарпаття. У 981 році ці землі нібито приєднав до своєї держави київський князь Володимир, якого після хрещення Русі назвуть Великим. Кажемо «нібито», бо в 993 році Володимир вдруге пішов на білих хорватів, та змушений був повернутися, бо в той же час на східних кордонах Русі з’явилися печеніги, союзники хорватів.

Столиця на 800 мешканців

Із зміцненням Галицької держави Велика Хорватія зникає з політичної арени Центральної Європи. Населення, отже, перетворилося в лемків чи русинів, а хорватська знать? Існує версія, що воїни-хорвати стали дружинниками галицьких князів, здобули боярські титули, а через кілька століть від польських королів — шляхетські. Ще й нині в Галичині є місця їх компактного проживання. 

Подорожні замальовки

До Стільського зі Львова всього-навсього кілометрів сорок, зі Стрия — майже стільки ж. Село знаходиться неподалік райцентру Миколаїв. Аби оглянути рештки схованого в буковому пралісі давнього городища та скельних комплексів у сусідніх Ілові та Дуброві, можна скористатися маршрутками.

Столиця на 800 мешканців

Але краще сісти за кермо власного авта або осідлати двоколісних коней. Відтинок автотраси Київ–Чоп долається легко, треба лише не проґавити повороту на схід північніше Миколаєва, за вказівником «Тростянець» (якщо рухатися з боку Львова, то наліво).

Після жвавого міського руху в цьому тихому краї здається, що життя зупинилося. Автівкою у неділю ми вибралися в мандри до пам’яток минулого. Рідко зустрінеш перехожого, природа мліє від сонячного тепла. У Тростянці підсіла світла, лагідна бабуся. Поспішала на богослужіння до села Велика Воля. Зі щирою християнською покорою й тією мудрістю, що приходить вслід за стражданням, розповіла, що там, у Великій Волі, спочиває її вічно 23-річна донька, і вже багато років, поки ноги носять, старенька щонеділі ходить на могилу… «Тут багато гарних місць, є озера, скелі з печерами», — обмовилася наша випадкова попутниця.

Багатством природних резерватів справді вражає Бібрсько-Стільська височина, що простягається більше як на двадцять кілометрів від містечка Бібрка на сході до Миколаєва на заході та на таку ж приблизно відстань від Нового Роздолу на півдні до Старого Села під Львовом на півночі. Тут збереглися незаймані ліси з могутніми, в три обхвати, буками. Тутешні гори та скелі, переважно з пісковику, сягають висоти 400 метрів. Місцевість поорана глибокими ярами, в яких утворюються потічки. Три головні річки височини, Колодниця, Барвінка та Суходілка, несуть свої води на південь до Дністра.

…Не найгіршою, як для сільської місцевості Львівщини, дорогою в’їжджаємо у Стільсько. Ліворуч, під горбом, шпиляста церква на одну баню. Питаємо у місцевих жінок, як потрапити до городища. У відповідь співчутливе: «Ой, то далеко, більше як 20 кілометрів. Вам треба їхати на Розділ…» 

Уточнюємо, що нас цікавить давнє хорватське городище в Стільському, скелі, печери. При слові «печери» жіночкам прояснилось, і вони спровадили нас в Ілів, де у лісі за селом справді є печери. Коли пізніше, повернувшись з Ілова, ми спиталися про городище у двох дівчат, що дефілювали попідруч сільською вулицею (неділя ж!), ті подумали, що до них чіпляються… Таке невігластво і дивує, і навіює смуток. Жити в місці, де у тебе під ногами тисячолітня історія, і нічого про то не відати!

Можливо, в Стільському й не надто раді відвідувачам. З розповідей селян ми довідалися, що начебто офіційні представники Хорватії запропонували місцевій владі створити тут історико-культурний центр, для якого, зрозуміло, потрібно виділити земельну ділянку. І наразі їм відмовили — з тих міркувань, що «нам тут хорватів не треба»…

Столиця на 800 мешканців

Святилища — келії — криївки — комори…

Така приблизно понад тисячолітня ретроспектива використання людиною печерних утворень поблизу Стільського. Центральна вулиця села веде до розташованої на два кілометри південніше Дуброви, а якщо біля крамниці повернути праворуч, то чотирикілометровою гравійною дорогою заїдемо в Ілів.

У Дуброві справа над дорогою нависають масивні скелі. У них зяють численні отвори — від мініатюрних, де в’ють собі гнізда ластівки, до крупних, освоєних людьми. Науковці вважають, що на цьому місцііснував прадавній язичницький комплекс. Посередині між двох помережаних печерами скель височить незвичної форми камінь, що має назву Діравець. Знизу він утворює більш як двометрової висоти арку з кількома горизонтальними нішами, а згори має цілком рівну поверхню. Припускають, що тут було древнє святилище. Неподалік, зліва від дороги, б’є джерело. У цих печерах могла розміститися ціла община. Вони ідеально підходили для зимівлі, бо зберігають сталу температуру +11 градусів. Переважно приміщення розширені штучно: стіни та склепіння мають чіткі геометричні форми, видовбано ніші — людина в них вільно стоїть у повний зріст.

Очевидно, в часи пізнього середньовіччя ці печери освоїли монахи та схимники, хоча в літературі немає згадок про скельний монастир у Дуброві. А з вуст старожилів і сьогодні зринають спогади про те, що в середині минулого століття в печерах перебували загони УПА. Під час боїв із повстанцями енкаведисти підірвали частину печер. Руйнує м’яку породу пісковика й стихія. Час від часу стаються обвали, і без укріплення та консервації унікальний об’єкт може з часом зовсім зникнути. Нині більшість печер місцеві селяни використовують як комори для зберігання продуктів, а під склепінням Діравця ховаються від спеки й дощу кози. Попри намагання науковців, про інше використання скельного комплексу якось не йдеться.

З печерами в Ілові ситуація дещо краща. Віднедавна біля стежки, що веде до них, встановили табличку «Геологічна пам’ятка місцевого значення». Дістатися сюди нескладно. В’їхавши у село, повертаємо ліворуч та потрапляємо до автобусної зупинки.

Одразу за нею — праворуч, містком через потік Іловець та до самого краю сільської вулиці. Вас зупинить «шлагбаум» — загорожа, за якою селяни випускають пасти коней та корів. Стежка над потічком доведе до краю лісу, далі стрімко, та недовго, вгору, і ви опинитесь перед великою щілиною в скелі. 

Протискуєтесь туди й опиняєтесь в акуратному паралелепіпеді чи то давнього святилища, чи то келії. Пробираючись вузькими карнизами довкола скелі, можна оглянути й інші печери.

Столиця на 800 мешканців

Без вказівників

На територію давнього городища в Стільському ми таки потрапили. З жінками та дівчатами не склалося, відтак дорогу показали чоловіки. Вона проходить між церквою та цвинтарем і, може, так само, як тисячу літ тому, частково викладена білим каменем. (Під час розкопок археологи знайшли фрагмент брукованої вапняком дороги до дитинця давнього білохорватського мегаполіса, а в переказах збереглася назва «Біла дорога»). Спершу дорога огинає схил гори, далі звертає вліво та веде крізь хвойний ліс. Врешті опиняємось в буковому пралісі.

Це тут! Треба мати багату уяву або володіти достатніми знаннями про минувшину, аби до картини діброви домалювати живе сорокатисячне древнє місто з дерев’яними та (чому ні, якщо довкола каміння) кам’яними спорудами, кількома рядами укріплень, воїнами, знаттю, ремісниками, торговцями, злодіями, рабами, повіями… Але залишки земляних валів з прогалинами, де стояли ворота, справді вражають масштабами. Вони окреслюють контури середмістя, кількох паралельних ліній укріплень.

Однак при тому, що з 2001 року Стільське городище має статус пам’ятки історії державного значення, жодних вказівників, інформаційних стендів тут не знайдеш. Вийшла навіть постанова Верховної Ради про створення Державного історико-культурного заповідника. Та відтоді уже впродовж п’яти років на офіційному рівні до цього нікому нема справи. Археологічні дослідження Національна академія наук припинила ще у 2001 році. От хіба що під час візиту до Хорватії з вуст українського президента прозвучала фраза: «Ми поріднилися у час «білих хорватів». Орест Корчинський, котрий понад чверть віку присвятив дослідженню пам’ятки, зумів знайти однодумців та створити неурядову організацію 

«Фонд охорони та раціонального використання Стільського городища і навколишнього природного та історичного середовища». Восени минулого року тут пройшов молодіжний культурно-історичний табір «Столиця білих хорватів – 2007». Доки все це триматиметься на одній лише одержимості ентузіастів — хтозна. А прийти й побачити варто. 

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання