Обитель над Чортовим каменем

Обитель над Чортовим каменем.

Якщо йдеться про Підкамінь, то годі уникнути дифірамбів на кшталт «одне з наймальовничіших місць України», «квінтесенція краси», «краєвид, що захоплює подих». І хоч вони відгонять затертою рекламною штучністю, все-таки кажуть правду.

Обитель над Чортовим каменем

Хто перший?

На Львівщині є цікавий приклад архітектурно-конфесійного суперництва — «конкуруючі» Святі гори: католицька у Підкамені та православна в Почаєві. За православною традицією, перший монастир заклали в Почаєві вцілілі монахи розгромленої Батиєм Печерської Лаври у XIII сторіччі. Католицькі джерела не поступаються, вказуючи, що ченці-домініканці на чолі зі святим Яцком Одровонжем опинились на Підкамінській горі в той же час. До того ж, уже 1245 року дванадцять із них загинули тут мученицькою смертю від рук татар, котрих вони вийшли зустрічати з пальмовими гілками (звідки б вони тут узялись?) та псалмами, про що свідчила старовинна картина, яка знаходилась в одному з коридорів костелу. Крім цього, як на Почаївській, так і на Підкамінецькій (Рожанцевій) горах пастухам являлась Божа Мати, залишаючи по собі слід босої стопи в камені. Тож перші домініканська і православна каплички сусідували тут іще з середньовіччя, а імпозантні монастирські храми постали значно пізніше. Але насправді не так уже й важливо, хто кого випередив. Головне — зараз для прочан і туристів є дві прекрасні чернечі гори — одна навпроти другої, 18 кілометрів по прямій, — шляхетні обриси храмів котрих на тлі волинських лісів та пагорбів змушують, затамувавши подих, думати про щось далеке від буденної суєти. 

Обитель над Чортовим каменем

Не без нечистого

Але чому, власне, нас цікавить Підкамінь? Однойменне містечко (селом його язик не повертається називати) розташоване за 24 кілометри на південний схід від Бродів, має дві з половиною тисячі мешканців і завдячує назвою не домініканському монастирю (у такому разі це, певно, були б Монастирчани), а значно старшому за нього Каменю. Велетенська природна пам’ятка заввишки з триповерховий будинок (точніше — 16 метрів) височіє на одній із вершин монастирської гори. Під Каменем люди почали оселятись вже у XII–XIII століттях, хоча перша письмова згадка про селище датована 1441-м роком. Пісковиковий велет був центром середньовічного поселення.

На одній із його «стін» вирубані напівстерті сходинки на вершину, куди піднятися не так уже й просто, як це видається на перший погляд. Але таке видряпування нагору збагачує не тільки альпіністським, але й археологодослідницьким досвідом. На маківці Каменя залишились вирубані заглибини та пази, які, за переконанням дослідників, у давнину слугували опорою для дерев’яної будівлі. Крім цього, тут видніється декілька поховальних ям. Тож вчені зробили припущення, що на Камені був древньоруський скит.

Обитель над Чортовим каменем

Дехто з них навіть вказує його точну назву — Преображенський. Наразі не підлягає сумніву, що за часів Галицько-Волинського князівства тут дійсно була чи то сакральна, чи оборонна споруда.

Таке диво, звісно, не могло обійтися без легенд, і одна з них переповідає, що саме нечистий спричинив появу Каменя. «Ворог людського роду вже не міг втерпіти, що люди ходять на прощу до Підкамінської Богородиці (за іншими легендами, Почаївської — авт.), і вночі полетів до Бескидів, вдарив моргавкою в могутні скелі та поніс уламок, аби скинути на церкву. Коли він вже майже досяг мети, заспівав когут і Камінь випав з пазурів чорта якраз на вершечку гори».

До речі, не тільки з Каменем пов’язані страхітливі переповідки. У хроніці домініканського монастиря записано: «На цій горі мусили бути колись великі люди, велети. Коли робились фундаменти під каплицю Стопок Марії... знайдено кості великої людини: одну велику стегнову кістку, половину другої, два зуби, кожний довжиною у п’ядь, цілу щоку».

Обитель над Чортовим каменем

Чернеча підробка?

Дерев’яні таємниці Каменя зруйнували хвилі чи то часу, чи то кочовиків, а домініканці вперто відбудовували свою святиню, підтримувані новими власниками цих земель — поляками. Один із перших тутешніх господарів, Петро Цебровський з Жабокруків, запросив домініканців до Підкаменя в 1464 році, а потім двічі їздив до Святійшого Престолу в Римі, клопочучи про надання кляштору відпустів. Таку милість він нарешті отримав десятого грудня 1475 року. Проте науковець Святослав Голосливий вважає таке тлумачення історії монастиря хибним, прецінь «...в папській грамоті зазначено лише парафіяльний костел в Підкамені і про жодних домініканців не йдеться. Ченці підробили грамоту десь між 1605 та 1615 роками». Так чи інак, а все, що існувало в Підкамені, було спалено татарами в 1519 та 1591 роках, тож монастир постав лише на початку XVII сторіччя. Наступниками легендарного Яцка Одровонжа стали три монахидомініканці, яких запросив сюди Балтазар Цетнер у 1612 році. За допомогою родини цих вельмож кляштор швидко розбудовувався, і вже за 28 років тут постав мурований костел, обведений потужними мурами з вежами, які потому неодноразово перебудовувались.

Але вже в 1648 році ченці, перелякані наближенням козацьких військ Хмельницького, забрали чудотворний образ Матері Божої, клейноди та коштовності і подались до львівського конвенту. Повстанці в опустілому монастирі вбили єдиного монаха Мар’яна, який не захотів рятуватися втечею. Козаки на чолі з Іваном Богуном знову навідалися до Підкаменя три роки по тому і перебили всіх, кого знайшли в обителі.

Обитель над Чортовим каменем

Піднесення й велич

Справжнім бальзамом на рани монастиря стали численні офіри короля Яна III Собеського, який настільки полюбив це місце, що заповідав поховати своє серце в стіні костельної каплиці (ніша існує і сьогодні, тільки чаші із серцем короля тут давно вже нема). Монарша допомога була особливо доречною, коли в 1687 році завалилась частина склепіння костелу, а рік по тому на містечко знову напали татари, змусивши домініканців сховатись у Бродівській фортеці. Король та його нащадки заново обмурували кляштор, подарували ченцям коштовні картини, дали гроші на розписи келій та коридорів.

Монастир жваво розбудовувався. Як пише домініканський історик Садок Баронч, «23 листопада 1690 року пролетів перед вікнами лелека, і, сівши на монастирському подвір’ї, три рази вдарив дзьобом об землю. Зрозуміли отці, що він вказує на джерело води». Але бузькове пророцтво вилилося домініканцям у чималі клопоти та кошти. Колодязь глибиною 97 метрів у кам’янистому ґрунті рили цілих 18 років, що коштувало обителі 18 тисяч злотих. Сьогодні ж по ньому не залишилося й сліду.

Обитель над Чортовим каменем

На зміну королю-донатору прийшов новий впливовий благодійник — маршалок Тарногродської конфедерації Станіслав Лєдуховський. На його кошти монастирське подвір’я 1719 року прикрасила колона з мідною позолоченою скульптурою Богоматері роботи ґданського золотаря Крістіана Шоберта. Сьогодні монахи-студити, що живуть у монастирі, стверджують, наче позолота на статуї, простреленій чекістами, з роками сама собою оновлюється, в чому вбачають беззаперечне чудо Господнє.

Взагалі XVIII століття для Підкамінського конвенту стало золотим часом. У 1713 році на костельній вежі встановили гарний металевий годинник, костельні лави прикрасили сцени з життя Святого Домініка, а стіни й склепіння оновились фресками відомого маляра Станіслава Строїнського. Але найбільшого розквіту кляштор зажив завдяки Антонію Цетнерові. Почесний дідич Підкаменя заповзявся за всяку ціну здобути в Римі корону для чудотворної Підкамінської Богоматері й таки домігся свого. Як пише краєзнавець Петро Гудима, «14 травня 1725 року Цетнер відправив з Риму золоту корону і майже 2600 медальйончиків, посвячених Папою». Приготування до коронації були небаченими: Цетнер власноруч зустрічав гостей на Бродському гостинці, де побудував тріумфальну арку, а ченці звели другу біля підніжжя Святої гори. Урочистості відбулись 15 серпня 1727 року і, за нотатками Садока Баронча, «було відправлено 4169 мес, які відвідало 107880 осіб, спалено 28 тисяч ламп, вистріляно 180 центнерів пороху під час святкового феєрверку. На пам’ять про цю подію людям роздавали золоті, срібні та мідні медальйончики».

У 1784 році монахи побудували поруч шпиталь із притулком для бідних. Місцеві перекази твердять, що в ньому під час Першої світової війни лежав поранений Адольф Гітлер (за офіційною біографією, він не воював на східному фронті). Коли у Другу світову німці заходилися знімати церковні дзвони, жителі звернулися до рейхспрезидента і «реквізиції» начебто припинили.

Щоправда, у 1788 році, згідно з Йосифінською касатою (декрет імператора Йосифа II про скасування невеликих монастирів), монастир збиралися закрити, але після смерті цісаря обмежилися тим, що забрали сім гармат, 79 гаківниць та іншу зброю.

Обитель над Чортовим каменем

Чудотворна ікона Підкамінської Богородиці

Як пише Садок Баронч, один по одному в монастирі існували чотири чудотворні образи. Перший, що згорів під час нападу татар, привіз із Риму Петро Цебровський. Другий у 1598 році офірував для дерев’яного костелу на горі Олександр Пачинський. Третій було намальовано у Львові, а останній, четвертий, скопійований з так званої Булонської Найсвятішої Діви, написаної євангелістом Лукою.

Вже 1635 року ченці зафіксували в книгах понад 200 чудес, створених із ласки Підкамінської Діви. А на третій день після коронації ікони «люди з прилеглих сіл побачили світлу корону, яка покривала церкву і монастир, і це явище тривало до сутінків». Через особливе шанування ікони не тільки католиками, а й православними, до неї щорічно провадились чотири відпусти. Під час Другої світової образ зберігався у львівських домініканців, а потім був відправлений до Кракова і згодом до Вроцлава, де знаходиться по сьогодні в домініканському костелі Святого Яцка. Золота ж корона і срібні «сорочки», за одними даними, були сховані десь на території монастиря, за іншими — передані на зберігання чоловікові на прізвище Шеремета з сусіднього села Нем’яч, який десь їх закопав. Але так до смерті нікому й не розкрив схованки.

До речі, це були вже інші корона й шати — ікону до того двічі грабували. За словами Петра Гудими, 1789 року «ревний» католик Юзеф Ожеховський, прокравшись вночі до храму, дістався до золота і діамантів на іконі, спинаючись на колони та виступи великого вівтаря. Вранці наступного дня ченці знайшли його в корчмі села Черниця. З того часу двері костелу добре замикалися на ніч, а вікна заставили ґратами. Але й це не врятувало іконних коштовностей від наступного пограбування, що сталось 1870 року. Згідно з версією краєзнавця Ромуальда Ковальського, золоті корони, скіпетр, оздоблений діамантами, та багато інших прикрас викрав із костьолу заможний селянин-католик із села Паликорови. Ретельні пошуки, до яких долучили навіть прикордонну російську жандармерію, результатів не дали. І наче лише на початку 20-х років ХХ століття крадій на смертній одрині зізнався в своєму злочині і заповідав знайти коштовності, які заховав десь на лісовому роздоріжжі. Але позаяк вмираючий не назвав точного місця, їх не знайшли. 

Пожежі та вбивства

Світові війни стали для монастиря страшнішими за будь-які наїзди татар та розкрадання золотих шат. Пожежа, спричинена важким артилерійським обстрілом, перетворила на попіл п’ять тисяч томів книг та 500 рукописів монастирської бібліотеки. Лиш минули міжвоєнні часи, коли кляштор насилу вдалось відновити, як 11, 12 березня 1944 тут сталась наступна трагедія. Підрозділи УПА розстріляли в монастирі 500 поляків, в тому числі ксьондза Станіслава Фельковського з Почаєва — у відповідь на різанину, яку влаштували загони польської Армії Крайової (АК) на католицьке Різдво 1942 року. На цьому біди Підкамінецького монастиря лише почалися. «Другі совєти» облаштували в ньому в’язницю, до якої потрапили і упівці, і бійці АК. Людей тримали в приміщенні костелу, майже не давали їсти. Взимку, аби не вмерти від холоду, в’язні палили прямо в костелі старовинні лави, іконостаси... Із барокового оздоблення пощастило врятувати лишень різьблене розп’яття, яке перекинули через фортечні мури. Місцеві мешканці підібрали його і переховували на горищі церкви Параскеви П’ятниці (в ній, до речі, зберігається і камінь зі стопою Божої Матері) аж до тих часів, коли до монастиря знов повернулись ченці. Зараз воно займає почесне місце у відновленій монастирській церкві і вважається чудотворним.

За допомогою цілого світу

Сьогодні в Підкамінському монастирі мешкають вісім ченців греко-католицького ордену студитів, які ділять старовинні приміщення із психоневрологічним інтернатом. За часів комуністичного господарювання монастир служив за в’язницю, стайню, тракторну бригаду. Навмисне, аби до костелу могли заїжджати вантажівки, в стіні було проламано великий отвір... На момент приходу монахів весь комплекс лежав у цілковитій руїні.

Звісно, вісім ченців ніяк би не впорались із цим всім самотужки. Вже деякий час їм допомагають французькі волонтери, що майже ціле літо живуть тут. Останніми роками до них стали долучатись і вітчизняні філантропи. На кошти благодійників із канадської діаспори відновили одну з капличок, в якій чекісти колись тримали своїх псів. Минулого серпня в Підкамені провели потужний музичний фестиваль, частина прибутку від якого пішла на потреби монастиря. Під час фестин уночі підсвічувались костельна вежа і Камінь, які було видно за десятки кілометрів.

Хотілося б дожити до тих часів, коли ця святкова ілюмінація набуде постійного статусу, а монастир остаточно оклигає після років плюндрувань. Та й усе більше стає небайдужих до його долі. До речі, цього літа тут знову пройде фестиваль. 

текст: Дмитро АНТОНЮК

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання