Кременецькі гори, мури і святині

Кременецькі гори, мури і святині.

Маршрут по Тернопільщині (скажімо, з обласного центру до кордону зі Львівщиною та Рівненщиною) любителям тривалої велопрогулянки, без сумніву, принесе чимало задоволення і не вимагатиме великих зусиль. За три дні можна поїздити і по твердому покриттю, і по бездоріжжю, побачити цікаві архітектурні історичні та сакральні пам’ятки, пороздивлятися доволі різноманітні пейзажі. Елементи орієнтування на місцевості, перепади висот теж урізноманітнять велоподорож. До того ж маршрут районом Тернопільської області, званим Кременеччиною, дозволяє вигадувати безліч варіантів — складніших і простіших, триваліших і коротших.

 Кременецькі гори, мури і святині

На Підкамінь* — в сусідню область

* Селище у Бродівському районі Львівської області. Читайте публікацію «Обитель над Чортовим каменем» про Підкамінь в цьому номері журналу.

Якщо починати маршрут із Тернополя, то нам слід виїхати з обласного центру по трасі на Залізці. Що й робимо. Вранці дорога не перевантажена автотранспортом, тож можна насолоджуватися майже чистим повітрям і сходом сонця. Через шість кілометрів перетинаємо міську об’їзну і, нікуди не звертаючи, прямуємо на село Плотича (Тернопільський район). Спуски чергуються з підйомами, покриття чудове — цифри на бортовому комп’ютері просто мерехтять.

У швидкому темпі проїжджаємо село Івачів-Долішній (Тернопільський район) і повертаємо ліворуч — до Івачівського ставка. Тут справжній рай для рибалок, тож ними окуповані всі береги. Покриття дороги значно погіршується, разом з тим, майже взагалі припиняється рух чотириколісного транспорту. Далі шлях пролягає узбережжям цієї великої штучної водойми.

Кременецькі гори, мури і святині

З часом дорога втрачає останні ознаки «асфальтованості» і перетворюється на ґрунтову. Та нас це зовсім не засмучує. Навколо чудові краєвиди, долина ріки затягнута ранковим туманом, по пагорбах, вкритих мішаними лісами, розкидані села. Минаємо Кобзарівку, Вертелку (Зборівський район), на горизонті вже видніються Залізці — містечко з давньою історією, архітектурними пам’ятками й великими озерами. 

На березі одного з них вирішуємо пообідати. На велокомп’ютері вже 40 накручених кілометрів — більша частина дороги до Підкаменя позаду.

 Кременецькі гори, мури і святині

Із вершини одного з наступних пагорбів відкривається чудова панорама: зелене море полів, що простягнулось до горизонту, і шпилі монастиря в Підкамені. Якусь хвилю захоплено спостерігаємо цю картину, робимо знімок і рушаємо.

В’їхавши в містечко, питаємо в перехожих, як дістатися до монастиря, і нам охоче вказують напрямок. Останні підйоми — і ми коло стін обителі-фортеці. Але небо насуплюється і починає «плакати» дрібним дощиком. Тож після невеликої екскурсії старовинним монастирем вирушаємо дорогою попри обитель на Почаїв (Кременецький район) через села Нем’яч (Бродівський район), Крутнів, Лосятин (Кременецький район). Відчувається, що колись ця дорога мала набагато більше значення, адже вона сполучала два релігійні центри і була викладена бруківкою, залишки якої і зараз проглядаються через ґрунт і пил століть. Переборюючи пориви східного вітру, доїжджаємо до Нем’яча, проскакуємо село і на спуску в долину ріки Іква повертаємо направо. Після села Дудин (Бродівський район) доводиться виїхати на верх невеликого каньйону, щоб не мордуватися по болотистій стежці річкової долини. Але й на вершині пагорба коло закинутих дворів колгоспу асфальт закінчується. Звідси польовою дорогою спускаємось до села Крутнів і в ліску, південніше села, розбиваємо табір. Води можна набрати в селі, дрова в лісі є, а їжа і спальники — в наплічнику. Що ще треба для мандрівницького щастя?

Сьогодні проїхали приблизно 75 кілометрів, витративши на це п’ять годин.

 Кременецькі гори, мури і святині

Залізці

За 33 кілометри від Тернополя знаходиться селище міського типу Залізці (місцеві мешканці вживають також назви Заложці, Залісці), що з 1944 до 1962 року було районним центром. Якщо ж заглянути в дальшу минувшину, то вперше поселення згадується як таке, що в 1441 році король Владислав ІІІ Варненчик передав у власність Яну із Сієнни. Пізніше воно перейшло до власниці Ядвіги — дружини подільського воєводи Марціна Каменецького. Воєвода розпочав зведення тут замку, що потім неодноразово перебудовувався. Тим часом, у XVI столітті, господарями замку стали Вишневецькі. Один зі спадкоємців, коронний гетьман Дмитро Вишневецький, зміцнив твердиню і збільшив гарнізон. Завдяки цьому в 1675 році його воїни відбили штурм турецького паші Ібрагіма Шишмана. І ще один цікавий епізод в історії твердині: в 1603 році тут гостював Лжедмитрій I. В цей час за підтримки польського короля Сигізмунда II він набирав військо для по ходу на Москву.

Кременецькі гори, мури і святині

Нині ми можемо оглянути лише залишки цієї колись доволі могутньої споруди. Руїни гостеві Залізців знайти вдасться не відразу, позаяк з траси їх не видно. Місцеві, звичайно ж, вкажуть дорогу. Турист може спробувати реконструювати в уяві споруду за її залишками: частиною західної стіни; підвалами палацу, який служив боковим укріпленням; найважливішою оборонною частиною — північною — з казематами нижнього ярусу і наріжною чотиригранною вежею.

Поруч із замком можна оглянути руїни костелу святого Антонія, будівлі початку XVII століття. В його криптах були поховані двоє з князів Вишневецьких. А неподалік на вулиці Зеленій — барокову церкву (1740 рік) Покрови Пресвятої Богородиці.

Містечко розташоване на річці Серет, яка утворює на півночі Залізців найбільше в Тернопільській області озеро (685 гектарів). Це улюблене місце рибалок та відпочивальників.

З історією Залізців пов’язані імена народного артиста України, знаменитого композитора Анатолія Кос-Анатольського, професора Львівського університету, доктора філологічних наук Володимира Здоровеги. А відомий українсько-польський історик, фольклорист Садок Баронч (1814–1892 роки) неодноразово бував тут і написав про містечко книжку «Zalozce». Нині селище вабить туриста затишком, зеленню, пам’ятками далекої давнини.

Кременецькі гори, мури і святині

 

Почаїв

Це містечко в Кременецькому районі відоме головним чином завдяки Свято-Успенській Почаївській лаврі. Найдавніша документальна згадка про поселення зафіксована у привілеї 1442 року, адресованому князем литовським Казимиром Ягайловичем кременецькому війтові. Але, згідно з версіями дослідників, значно раніше — ще в період моноголо-татарської експансії на Русі і розгрому Києва ханом Батиєм — у цій місцевості в печерах на скелястій горі оселилися втікачі-монахи. За переказами, тут їм явилася Богородиця, залишивши на камені відбиток стопи (зберігається в Успенському соборі лаври).

Кременецькі гори, мури і святині

Коли власницею цих земель стала Ганна Гостська, на території її маєтку знаходилася й старовинна кам’яна церква, що, імовірно, належала монастиреві. Та про нього нічого невідомо. Нова господиня земель засновує тут чоловічий православний монастир (1597 рік). Незабаром він став помітним осередком релігії й культури Волині та Східної Галичини. Тут письменник і видавець Кирило Транквіліон видав свою працю «Зерцало богословія». Писав також ігумен монастиря Іов Желізо, канонізований по смерті і шанований нині в Почаєві як святий (тут зберігаються його мощі). В 1675-му обитель витримала облогу турецько-татарського війська. В 1721 році монастир визнав унію з Римом й увійшов у Василіанський чин.

Кременецькі гори, мури і святині

У греко-католицький, понад столітній, період був зведений Почаївський Свято-Успенський собор — колосальна барокова споруда за проектом відомого в Європі архітектора Готфріда Гофмана. Меценатом будівництва виступив граф Микола Потоцький. Гроші офірував він і на житловий корпус для братії та коронацію чудотворної ікони Божої Матері (нині розміщена над царськими вратами в Успенському соборі). Щодо інтер’єрного оформлення головного храму обителі, то воно датується переважно XIX століттям і належить в значній мірі російським художникам. Адже в результаті останнього поділу Речі Посполитої Почаїв став належати до Російської імперії. З 1831 року обитель підпорядковується Російській православній церкві, а трохи більше як через півстоліття отримує статус лаври. Як зауважують автори путівника «Вся Україна», «Свято-Успенська Почаївська лавра сьогодні є найбільш продуманим та успішним підприємством Української православної церкви (Московського патріархату — ред.), розташованим на периферії країни. Тут є платне паркування, крамниця з предметами туалету, що надаються в оренду, без яких не пускають на територію ортодоксальної святині, магазинчик із різноманітною релігійно-туристичною літературою і сувенірами, жваві стилізовані гіди та професійні старці».

Кременецькі гори, мури і святині

Кременецькі гори, мури і святині

Кременецькі гори, мури і святині

 

Кременеччина

Цілу ніч дощ поливає землю, ліси і нашу «домівку». Ми лежимо в наметі і сподіваємось, що зранку це припиниться. Та «сподіванка-цяцянка» — ранок зустрічає таким же дощем. Як тільки він вщухає, швиденько збираємось і вирушаємо. Дорога до Крутнова перетворилася у суцільне місиво, в селі ситуація не краща. І лише за ним виїжджаємо на тверде покриття. Тут можна розігнатися. 

Долаємо затяжний підйом з долини Іквидо села Лосятин і майже накатом доїжджаємо до Почаєва. Золоті куполи Лаври, мов маяки, мерехтять у зеленому морі лісів і полів та вказують нам путь. 

Кременецькі гори, мури і святині

...Коротка зупинка, обід в кафе, кілька фото — і далі. Хоча відвідати Лавру, безперечно, варто, якщо не бракує часу. Але велосипедистам слід врахувати: шорти й футболка — не найкращий одяг для відвідування православної святині. Втім, тут видають деяке вбрання, але лише дівчатам і жінкам — спідниці і хустки.

Кременецькі гори, мури і святині

Дорога рівною смугою стелиться на північ, і до нас швидко наближається пасмо Кременецьких гір. Залишаємо справа гори Гостра (368 метрів), Лиса (400 метрів) і Маслятин (398 метрів). А зліва від дороги вже давно видніється Божа гора (367 метрів). Вона височить окремо — добре впізнавана за пласкою, мов стіл, вершиною. Ми вирішуємо минути поворот (на ньому встановлений вказівник) до гори. Якщо маєте час — туди є сенс заїхати. За однією з легенд, на цій горі в сиву давнину гуни, після підступної змови, розіп’яли на хресті за римським звичаєм князя антів Божа. Тому й гора дістала таку назву. Втім, існують й інші версії походження топоніма.

 Кременецькі гори, мури і святині

На під’їзді до Кременця минаємо поворот на село Онишківці (Дубненський район, Рівненська область) і вказівник «Джерело св. Анни», — теж варте уваги місце. Сюди з’їжджаються люди з усіх усюд, щоб скупатись у чудодійних водах джерела. 

У місті на першій розвилці повертаємо ліворуч — на Білокриницю (Кременецький район), а після неї з’їжджаємо з основної дороги вправо — на село Лішня (Кременецький район). Покриття погіршується, але зате стає тихо і затишно. Вечоріє, сонце на заході підштовхує нас у спину своїм промінням і грає чудовими кольорами на пагорбах Кременецьких гір, що простягнулись просто перед нами. Минаємо село Лішня і прямуємо на Стіжок (Шумський район) — село з давньою та героїчною історією. Проминувши його, через півтора кілометра повертаємо вправо — на лісову дорогу і по ній доїжджаємо до мальовничого урочища Майдан, що знаходиться південніше гори Святої Трійці. Тут чудове місце для ночівлі. День закінчується смачною вечерею, спогляданням зоряного неба і розмовами про навколишні історичні місця.

Робимо записи показників бортового комп’ютера і вкладаємося спати. Сьогодні ми проїхали 55 кілометрів, крутячи педалі майже три з половиною години.

Кременецькі гори, мури і святині

Стіжок

Село Стіжок у Шумському районі Тернопільської області відоме ще з княжих часів. Адже саме тут знаходилось легендарне місто-фортеця Данилівград, зведене і назване так на честь Данила Галицького, котрий переміг у 1231 році під Шумськом військо королевича Ендре. У 1241 році Данилівград витримав облогу хана Батия. Але пізніше, за наказом княза Василька Волинського (Шумська угода — наслідок переговорів з полководцем Золотої Орди Бурундаєм), фортецю розібрали і знищили. Єдиним свідком тих часів залишилась мурована церква на вершині гори Святої Трійці.

Кременецькі гори, мури і святині

Не залишилось село осторонь бурхливих історичних подій і під час визвольних змагань XX століття. Стіжок став одним з центрів формування загонів УПА, за що в 1943 році німці спалили село і розстріляли його мешканців.

Антонівці

У 1942–1944 роках це село Шумського району було центром республіки УПА, куди не ступила нога окупанта. За підтримку повстанського руху Антонівці були знищені енкаведистами. Значну частину мешканців заарештували чи виселили у 1944, 1946, 1950-х роках. У 1952 році село було остаточно виселене до Запорізької області і ліквідоване. Кілька родин самоселів продовжували мешкати тут без електрики, зв’язку, сполучення зі світом. У 1991 році село було відновлене.

Кременецькі гори, мури і святині

У пошуках музею УПА

Ранком робимо все швидко і моторно. Адже залишився один день подорожі, а до фінішу нам ще більше 100 кілометрів. Із місця ночівлі вирушаємо на село Антонівці (Шумський район). Дорогою минаємо сільське кладовище з фундаментом зруйнованої церкви. Тут наче сама історія промовляє до нас мовою каміння, а ми знімаємо велошоломи перед могилами героїв визвольних змагань.

В Антонівцях питаємо дорогу до музею-штабу УПА і залишаємо село, прямуючи на північ по хорошій гравійній дорозі. Переїжджаємо міст через ріку Іловиця і повертаємо на північний захід.

Кременецькі гори, мури і святині

Знайти штаб-музей, зрозуміло, нелегко, адже місце вибиралось спеціальне — потаємне. Проте сподіваємося на удачу, і вона нас не підводить. Долаємо приблизно півтора кілометра і на лісовій розвилці робимо поворот праворуч — це вже фінішна пряма. Звідси ще стільки ж по гравійній дорозі до місця, де зазвичай відвідувачі музею залишають автомобілі. Далі й на велосипеді проїхати важкувато. Тому штовхаємо наших двоколісних друзів вгору по піщаній дорозі.

Нарешті з’являються якісь вказівники, та й сама природа натякає нам залишками окопів у лісі — ми на місці.

Кременецькі гори, мури і святині

Кременець

Місто, яке налічує 24,5 тисячі мешканців, розкинулося в долині між Кременецьких гір, вкритих лісами, з пласкими кам’янистими вершинами. Та й сам Кременець тоне в лісопарках і садах, що займають майже половину його площі. Серцем Кременця можна вважати Замкову гору, з якою пов’язана давня історія міста. Згідно з дослідженнями археологів, біля підніжжя пагорба існувало поселення черняхівської культури II–IV століть. А на вершині — городище періоду давньої Русі (XI–XII століття). Час виникнення самого Кременця невідомий. Та згадується він в Іпатієвському літописі (1227 рік). В той час замком володів тесть князя Данила Мстислав Удалий. Перед твердинею відступив свого часу хан Батий, не здалася вона монголо-татарам. Тільки коли Бурундай вторгся в Галицько-Волинське князівство з величезним військом, на його вимогу князь Василько зніс фортецю.

Кременецькі гори, мури і святині

З періодом ординських нападів пов’язані красиві й драматичні легенди. Відобразилися вони в місцевих топонімах. Скажімо, Дівочі скелі названі так у пам’ять про кременчанок, що воліли кинутися у прірву, аби не потрапити в татарський полон. А струмок Ірве носить ім’я волелюбної доньки володаря замку, що подібним чином вкоротила собі віку, аби не стати дружиною аварського кагана.

Кременецькі гори, мури і святині

Зрештою, залишки мурів на Замковій горі — свідки кривавих і героїчних часів.

Кременець входив до складу Великого Князівства Литовського, потім — до Речі Посполитої, пережив не одне нашестя татарських і турецьких військ у XV–XVІI століттях. З 1536 року містом володіла італійка за походженням, друга дружина польського короля і великого князя Литовського Сигізмунда I — королева Бона Сфорца. Тож Замкову гору називають іще Боною. Біля її підніжжя королева заклала францисканський монастир з костелом, перебудованим у XIX столітті на Миколаївський собор. У XVI–XVII століттях відбудували й замок на горі. Фортеця була неприступною. Аж поки у 1648 році, після шеститижневої облоги, нею заволоділо козацьке військо Максима Кривоноса. До речі, біля сусідньої гори Черчі знаходиться П’ятницький козацький цвинтар, де й нині можна побачити більш як трьохсотлітні кам’яні хрести та плити, що формою нагадують кобзу.

Кременецькі гори, мури і святині

Якщо говорити про історико-архітектурні пам’ятки Кременця, то не обійти увагою колегіум. Напочатку XVIII століття міський староста Вишневецький запросив сюди єзуїтів. В 1731–1743 роках вони зводять тут комплекс монументальних споруд — костел та навчальні корпуси єзуїтського колегіуму. Наприкінці століття Кременець стає центром повіту Волинського намісництва. Колегіум перетворюється на гімназію, а тоді — на ліцей. При гімназії ботанік Діонісій Міклер у 1806 році засновує один з найкращих в Російській імперії ботанічний сад, що і нині існує як науково-дослідна установа. З кременецьким ліцеєм пов’язане ім’я відомого польського поета Юліуша Словацького, що народився в цьому місті. Його батько викладав тут літературу і риторику. Будинок родини Словацьких нині є музеєм поета. Ліцей згодом був закритий, в його будівлі розташовувалася духовна семінарія, потім жіноча школа, педагогічне училище.

У Кременці можна знайти ще чимало цікавих місць та об’єктів, побродити вуличками старої частини зі старосвітськими будиночками та обов’язково оглянути розкішну панораму міста із Замкової гори.

Кременецькі гори, мури і святині

Вишнівець

У Збаразькому районі на берегах річки Горинь — притоки Прип’яті — знаходиться селище Вишнівець, чия історія така багата на колоритних персонажів і різноманітні події, що заслуговує чи не на цілу книжку. Уже при в’їзді у селище два вказівники свідчать про дві цілком різні події з життя Вишнівця. Один знак закликає вшанувати пам’ять євреїв, масово винищених тут у Другу світову. Інший розповідає про цікаву палеонтологічну знахідку 1976 року — рештки мамонта. У самому ж містечку можна побачити дерев’яну церкву (XVII–XIX століття) Архистратига Михаїла, муровану церкву Вознесіння, зведену в 1530 році (зазнала двох пізніших реконструкцій) з родинною усипальнею князів Вишневецьких, а головне — палацовий комплекс. Нині в ньому розташовуються будинок культури, селищна бібліотека, навчальні класи профтехучилища.

Раніше ж у розкішно вмебльованих кімнатах, чиї стіни прикрашали шедеври, скажімо, Рембрандта, Гольбейна, мешкали графи. Відпочивали господарі маєтку та їх гості в мальовничому англійському парку чи італійському саду. Так було півтора-два сторіччя тому. Але починалося все куди раніше.

Найдавніша згадка про Вишнівець, відома історикам, датована 1395-м роком. У той час на березі Горині зводився замок (біля села Старий Вишнівець збереглися оборонні вали). Він зазнав неодноразових нападів кримських татар. У XVI столітті Вишнівець став родинним маєтком українських князів Вишневецьких. Саме тут народився засновник Запорізької Січі, перший український гетьман (1550–1563 роки) Дмитро Байда Вишневецький — особистість славна і легендарна. На території Вишневецького замку в 1995 році йому встановили пам’ятний знак.

Кременецькі гори, мури і святині

У замку тривалий час гостював відомий авантурник, що називав себе сином Івана Грозного Дмитром. У згаданій нами Вознесенській церкві в 1605 році Лжедмитрій заручився з графською донькою Мариною Мнішек. Мнішеки були у близьких родинних стосунках з Вишневецькими. У XVII столітті родина українських князів окатоличується. Вишневецькі стають захисниками інтересів польської шляхти. В 1640 році один з роду — Ярема — починає будівництво замку та монастиря ордену кармелітів. Та під час визвольного походу війська Богдана Хмельницького козацький загін входить у Вишнівець і громить католицьку обитель.

Незабаром татари грабують поселення та руйнують замок. Нападники вбивають і полонять населення. А в липні 1651 року в татарському полоні, власне у Вишнівці, перебуває сам Хмельницький. Палацовий комплекс, який можуть і нині побачити мешканці та гості Вишнівця, звів останній з роду Вишневецьких — Михайло або Міхал Серваці Корибут (1640–1673 роки), король Польщі з 1669 року.

Звичайно, в ті часи він виглядав куди розкішніше. Адже будувався за зразками французьких заміських королівських резиденцій. Навколо палацу заклали італійський сад, англійський парк з численними, зокрема, екзотичними породами дерев та кущів. З тисячі їх до нинішніх часів дожили менше чотирьохсот представників флори. Згодом палац перейшов у власність Мнішеків. Але в 1852 році Анджей Мнішек виїхав до Парижа, вивіз із собою більшу частину багатої колекції картин, а палац продав. Далі помістя переходило з одних випадкових рук у інші з відповідними наслідками. Мистецькі шедеври Вишнівця за безцінь дісталися європейським колекціонерам, музеям. Внаслідок реконструкцій, ремонтів та пристосувань палац втратив свою парадність — не стало декору, скульптур.

Тим часом у ньому побувало чимало визначних особистостей. До Вишнівця приїздив на замальовки Тарас Шевченко, описував своє перебування тут Микола Костомаров. На три дні затримався в палаці Оноре де Бальзак. Через Вишнівець він їхав на нинішню Житомирщину в село Верхівці до коханої Евеліни Ґанської. Чи ж не варто й нам заїхати до цього містечка, яке спостережливому й допитливому розповість чимало цікавого.

Відвідуємо будинок-штаб, навчальні класи під відкритим небом, капличку і цвинтар. І хоча розуміємо, що все це збудовано вже зараз, проте саме місце, природа навколо і дух історії, який витає тут, навівають нам трохи смутку і гордості за наших героїчних предків.

Та часу обмаль. Тому невдовзі вирушаємо назад. Тепер слід поспішати. Набираємо розгону — і все починає крутитися в зворотному напрямку: Антонівці, Стіжок, Лішня... А ось і траса. До Кременця дорога дається нелегко — перешкоджає зустрічний вітер. В місті робимо короткий спочинок, милуємось залишками колись могутньої фортеці на горі Бона, минаємо архітектурну пам’ятку — колегіум XVII століття — і прямуємо до виїзду з Кременця. 

Долаємо затяжний і стрімкий підйом — і ось ми за містом. Звідси, вже нікуди не звертаючи, прямуємо на Тернопіль. Дорога стелиться рівненькою асфальтованою смужкою, вказівники сповіщають про відстань, яку залишилось проїхати, а ми, змагаючись із вітром і машинами, поспішаємо до фінішу. У Вишнівці робимо обід на березі ріки Горинь і оглядаємо палац Вишневецьких. 

Звідси ще 50 кілометрів до Тернополя. На під’їзді до Збаража вказівник знову запрошує відвідати історикоархітектурну пам’ятку — фортецю XVII століття. Та хіба охопиш безмежне? Вкотре переконуємось, як багато цікавого і вартого уваги є на нашій землі, зокрема й на цьому маршруті. Сутеніє, на горизонті з’являються вогні Тернополя — фінішного пункту. Втома дається взнаки. Адже сьогодні здолали більше 100 кілометрів. Повертаємося додому... щоб будувати плани на нові мандри. 

текст: Володимир ГОРОН

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО, Денис ТРОФІМОВ 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання