Редакційна колонка

Пора канікул. Майже для всіх, крім маржини та дроб’єт (іншими словами, корів та овець), їх пастухів і землеробів. І редакція журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок» теж, маємо підстави вважати, заслужила відпустку. У кінці червня минуло чотири роки, як вийшов перший номер журналу. А здвоєне видання, яке ви тримаєте в руках, відкриває п’ятий рік наших з вами мандрів захоплюючим краєм, у якому неповторна краса та цілюща енергія творінь Всевишнього доповнені багатою історією, дивовижними пам’ятками та неординарними постатями, чий дар, зрештою, теж від Бога й від цієї землі.

Спішіть бачити, поки все це, і природні, і культурно-історичні об’єкти, ще залишаються нашим, тобто національним надбанням. У середовищі багатих, та ще й обтяжених великою владою нових українців з’явилася й нова мода. Майбахи з бумерами вже не «вставляють», то тепер кортить прибрати собі до рук якусь заповідну територію чи пам’ятку. Скажімо, замок Свірж на Львівщині, чи палац графа Шенборна на Закарпатті, чи й навіть найвище в Україні гірське озеро Синевир, яке поки що належить одноіменному Національному парку. Судячи з усього, цієї весни довкола останнього розгорнулася масштабна афера, мета якої — перевести об’єкти нерухомості НПП «Синевир» в обласну комунальну власність.

Редакційна колонка

Навчена попереднім досвідом закарпатська громадськість припускає, що тут можновладці застосували перевірену схему: майно переводиться в комунальну власність, а потім, через процедуру банкрутства чи передачу в оренду, набуває нового, уже приватного власника. Протистояння триває, та чи вдасться громадськості й державним інституціям (якщо тільки вони в цьому зацікавлені) відстояти природоохоронний об’єкт національного значення?

І мимоволі так склалося, що левова частка публікацій цього номера стосується саме національних пам’яток, які потребують уваги та догляду. Не лише з боку громадськості, але й держави передовсім. Ось молоді активісти громадського об’єднання «Квітуча Тернопільщина» зібралися й розчистили територію закинутого донедавна Язлівецького замку (кому-то він належатиме років через 10?). Ось, зовсім недалеко від Львова, мало кому відома столиця напівлегендарної країни Біла Хорватія. Мандруючи дорогами краю, Ви можете потрапити до нічим не примітних, на перший погляд, сіл та містечок, де раптом відкривається цілий пласт минулого. Як-от придністровське село Незвисько Івано-Франківської області, де люди на городах викопують скарби минулого. Можете відвідати «комерціалізовану» Почаївську лавру на Тернопіллі, а перетнувши кордон із Львівщиною, побачити її колишнього «конкурента», монастирський комплекс у містечку Підкамінь, який зараз заледве долає запустіння…

Обирайте будь-який засіб пересування, спішіть бачити. І будьте пильними. Відомий анекдот про північного сусіда, котрий вже годину не спить, нині не актуальний. Пильнуйте захланного співвітчизника.

Редакція

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання