Зону лиха завойовує природа

Зону лиха завойовує природа.

Про техногенну катастрофу, яка сталася на атомній електростанції у Чорнобилі 22 роки тому, нагадують закинуті будинки у довколишніх містах і селах, контрольно-пропускні пункти, пам’ятники. Але величезних щурів-мутантів у чорнобильській зоні немає. Тисячі людей ходять тут на роботу, а для зацікавлених навіть проводять... екскурсії.

Зону лиха завойовує природа

Не мертве місто

Якщо їхати в зону відчуження із західного боку, потрібно на відрізку траси Житомир—Київ звернути у північному напрямку, не доїжджаючи тридцять кілометрів до столиці. Дорога приведе в райцентр Іванків. А там уже й недалеко контрольно-пропускний пункт Дитятки — в’їзд у зону відчуження. Та попередньо слід отримати дозвіл на приїзд у відділі МНС, яке відповідає за організацію поїздок.

У Чорнобилі на нас уже чекає екскурсовод. Від КПП до Чорнобиля підвозимо автівкою на роботу електромонтера Сергія Бородіно — йому саме треба на зміну. В зоні чоловік разом з іншими робітниками займається ремонтом гуртожитків. Проводить тут чотири дні на тиждень, потім їде на три дні додому. Розповідає, що працював у Чорнобилі ще до аварії, потім був ліквідатором і від того часу не полишав роботи в зоні.

— На здоров’я не скаржуся, — каже електромонтер. — Тут усе залежить від організму. Багато людей, які працювали зі мною, вже повмирали. А мені нічого. 

Пан Сергій розказує, що був спортсменом і вів здоровий спосіб життя. Питаємося, чи правда, що з радіацією допомагає боротися сало і горілка.

— Сало не помагає, салом закусують, — усміхається чоловік. — А горілка дійсно допомагає. Навіть лікарі це кажуть, але неофіційно.

Зону лиха завойовує природа

Зараз у зоні відчуження працюють приблизно п’ять тисяч людей — частина з них продовжує ліквідовувати наслідки аварії, частина слідкує за зупиненою АЕС — адже реакції розпаду там тривають і зупинити цей процес неможливо. Від Дитяток до самого Чорнобиля проїжджаємо кілька повністю спорожнілих сіл. Закинуті хати видніються ще за кількадесят кілометрів від в’їзду в зону. На самій же території відчуження по обидва боки траси бачимо порожні, з повибиваними вікнами та просілими стінами будівлі. Подвір’я тут так заросли деревами і кущами, що невеликих хат практично не видно — якщо не приглядатися, то здається, що просто їдеш трасою, а по боках чагарник. Машини трапляються рідко.

Однак у самому Чорнобилі все виглядає інакше. Місто зовсім не здається мертвим, і, на перший погляд, нічим кардинально не відрізняється від пересічного райцентру. Біля будівлі «Чорнобильінтерінформу» — організації, що займається екскурсіями — по газонах бігають коти.

Зону лиха завойовує природа

— Дехто розказує, що тут щурі неймовірних розмірів, але це байка, — усміхається наш провідник Володимир Вербіцький.

— І насправді тварин у зоні багато — є лосі, коні, кабани. Є й щурі — звичайні щурі. Вони навіть під реактором жили до аварії, і лишилися там після неї. Не знаю, чим вони там харчувалися, але вижили.

Про присутність тварин свідчать купи гноюна трасах. Супроводжуючий каже, що коні особливо люблять «гадити» саме на асфальті. 

Смерть наставала за три години

З Чорнобиля їдемо власне до атомної станції. Попри трасу ростуть молоді сосни. В одному місці, під електроопорами, де сосен немає, видніється збита в купи глиниста земля, з якої стирчить коріння.

— Такий ландшафт тут був усюди після того, як захоронили «рудий ліс», — пояснює супроводжуючий. — Дерева були руді від радіації, тож їх зрізали, викорчували і тут же засипали землею. Все, що росте тут зараз, посаджене вже після аварії. 

Зону лиха завойовує природа

Трохи далі за лісом, поруч колії, між молоденькими соснами височіють чорні стовбури.

— Після аварії ці сосни згоріли від радіації за 10 днів, — каже пан Вербіцький. — Більшість із них вже попадали, а от кілька ще стоять.

Супроводжуючий попереджає фотографа, який знимкує сосни, щоб той не заходив на траву. Пояснює, що тут досі є залишки радіаційного забруднення. З кількома зупинками для фотографування до центрального входу в станцію доїжджаємо за півгодини. Тут усе виглядає так, ніби аварії не було: перед входом гарно доглянутий газончик, доріжки викладені новою плиткою, на стінах корпусу кондиціонери. Біля станції ходять люди в синіх уніформах. Кілька з них виходять на місток, що веде через канал, і починають кидати у воду хліб.

— Годують риб, — пояснює Володимир Вербіцький.

На хліб підпливають великі рибини. Супроводжуючий каже, що раніше тут рибу ловили, тепер же вона забруднена, тож рибалити заборонено.

Зону лиха завойовує природа

Поруч із четвертим енергоблоком, який, власне, і вибухнув 1986 року, встановили пам’ятник тим, хто після аварії споруджував «Укриття» над реактором. Воно являє собою кількарівневу бетонну коробку, всередині якої зберігається більшість радіаційно небезпечних речовин. Цю гігантську споруду звели в рекордні терміни — за п’ять місяців.

— Якби її не було, — каже супроводжуючий, — то зону відчуження довелось би робити не тридцяти-, а 130-кілометрову... Коли починалась робота над «Укриттям», після трьох годин перебування в цьому місці наставала смерть — така була радіація.

«Укриття» зараз у риштуванні — провідник пояснює, що його укріплюють, бо одна зі стін дала зсув.

Зону лиха завойовує природа

Порожня Прип’ять

Їдемо до міста, звідки після аварії евакуювали все населення — приблизно 50 тисяч чоловік. На в’їзді у Прип’ять стоїть ще один пропускний пункт, за яким починається центральна алея.

— Це, звичайно, була вулиця Леніна, а ми її називали Бродвей, — згадує провідник; він також свого часу жив у Прип’яті. 

Чоловік розповідає, що колись це було «елітне» містечко — заробітна плата у людей була висока, постачання «по першому класу» — жодного дефіциту. А тепер місто опановує природа. Асфальт заростає травою і мохом, крізь нього пробиваються дерева. Закинуті будинки обростають рослинами, які познаходили собі місце на сходах, балконах і дахах споруд.

Зону лиха завойовує природа

У магазинах, що на центральній вулиці, порозбивані вікна та облуплені стіни. Стелажі й прилавки всередині теж побиті, зі стель звисають обірвані кабелі. Так само виглядає і центральний готель міста. На сходах та підлозі в холі плитку повиривано.

— Навіть не уявляю, кому знадобилась ця «грязна» плитка, — каже провідник. — Це ж потім самому від неї опромінюватися...

Мародерство в чорнобильській зоні почалося з розпадом Союзу, коли послабився контроль над цією територією. Тепер у Прип’яті важко знайти вцілілий будинок.

Чортове колесо працювало один раз 

Вид на місто відкривається з оглядового майданчика готелю. На двох високих будинках поруч із ним лишилися заіржавілі герби СРСР та УРСР.

— До вибуху на одній із будівель було гасло «Хай буде атом робітником, а не солдатом», — розповідає екскурсовод. — Букви були великі, залізні. Так після аварії чоловіки залізли на той дах, зробили з дерева велику букву «у» й поставили її замість «а» в першому слові. Потім напис повністю завалили.

Зону лиха завойовує природа

За готелем видніється великий дитячий майданчик з атракціонами — на асфальтованій площадці стоять іржаві каруселі, «автодром» із поперекидуваними, понищеними машинами та велике чортове колесо.

— Майданчик мав запрацювати першого травня, — розповідає пан Володимир. — Перед цим його запустили тільки один раз — якогось вихідного для проби прокатали кілька дітей. А офіційного відкриття так і не було.

У залі палацу культури, що поруч із атракціоном, свистить вітер. Збоку сцени висить обдерта завіса, поруч напис «Не курить». Позаду сцени висять обдерті кабелі та залишки освітлювальної системи.

У кімнатці за сценою — купа портретів чоловіків із нагородами на грудях. Провідник каже, що то члени політбюро СРСР. На цій же купі разом з ними — стенди з фотографіями акторів, плакати з гаслами. При виході з кімнатки на асфальті зауважуємо понищену ляльку — голова окремо від тіла, ніг немає, мертві очі спрямовані до неба...

Провідник вибирає найменш аварійний житловий будинок і заводить нас туди. Помітно, що тут також побували мародери. Меблі в кімнатах потрощені, подекуди навіть дошки з підлоги повиривані. Речей небагато — переважно книжки, старий одяг. В одній із кімнат знаходимо фотоальбом чоловіка, який у 1972 році закінчив політехнічний університет.

Зону лиха завойовує природа

Після відвідин будинку заходимо в школу. Вона в такому ж стані, що й інші будівлі. На старих стендах потріскала й повідпадала фарба, через розбиті вікна до приміщення попроростали гілки дерев. У класах розкидані зошити. Записів, зроблених після 25 квітня, у них нема. Аварія трапилась у суботу. Наступного дня все населення міста вивезли за межі тридцятикілометрової зони.

Програма перебування на території відчуження обмежена в часі. Після відвідин школи провідник каже, що пора збиратися — маємо покинути зону о 16.00. Повернувшись у Чорнобиль, проходимо попередній радіологічний контроль — по черзі стаємо на апарат, що трохи нагадує вагу, кладемо руки на спеціальні ручки і чекаємо кілька секунд. Апарат блимає зеленим. Подібну процедуру, але на трохи інших апаратах, проходимо при виїзді на КПП. Тут же перевірку проходить і автомобіль. Все чисто — нас випускають із зони. Якби ж ми не пройшли контролю, то, за словами провідника, довелося б іти на спеціальний пункт, де проводять чистку від радіації. Можливо, треба було б залишити в зоні верхній, найбільш забруднений радіацією одяг. Після такої екскурсії доводиться деякий час звикати до насиченого руху машин на трасі, шуму та великої кількості людей. І хочеться побувати в зоні ще раз, бо не дає спокою відчуття, що міг побачити значно більше. 

текст: Андрій ЯНОВИЧ

фото: Віктор ГУРНЯК

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання