Не такий той чорт страшний

Не такий той чорт страшний.

Тернопільщина для туриста — територія невичерпних відкриттів і незліченних цікавинок. Якщо її хоч більш-менш уважно обстежувати, у жодному випадку не варто оминати містечка з насторожуючою назвою Чортків.

 Не такий той чорт страшний

Як усе починалося

Коли Земля була ще зовсім юна і не знала не те що високих технологій, а навіть людей, Бог займався географією. Прикладною: упорядковував ліси й поля, спрямовував ріки в русла, наповнював озера водою. Через конфлікт інтересів (а насправді через банальну заздрість) посварився тоді з ним диявол. Що Всевишній не зробить — нечистий напартачить, шкоду якусь утне. А якраз був час запускати воду в річку Серет на нинішній Тернопільщині. Чортяка перегородив русло кам’яними насипами. Переймався в той час лише географією, у фізиці був несильний, тож не розрахував як слід, і сила води зруйнувала перепони. Але нечистий не здався: знову перегородив Серет, цього разу земляним валом упереміж із кам’яними брилами, щоб надійніше. Вдоволений справою, розлігся на березі, запалив файку і регоче потішається. Аж тут на допомогу річці з’явилися водяні змії. Вони прорили нори, через які прорвалася вода. І втретє чорт узявся гатити русло — камінням. І втретє вода виявилася сильнішою — затягнула диявола у коловорот, накрила товстим шаром намулу та й поховала на дні. Вибратися чортяка вже не зміг. Пізніше на зелені береги прийшли люди, оселилися в спокійній улоговині й назвали її Чортовою долиною. А місто, що з’явилося тут ще пізніше, отримало назву Чортків.

Не такий той чорт страшний

В історичних довідках про походження назви однозначності нема: чи то місто відразу називалося Чортковиці, і вже від нього взяв собі прізвище Чартковський, один із власників поселення, чи то якраз власник дав поселенню назву від свого прізвища.

На карті польського короля Казимира Великого позначені саме Чортковиці, а офіційний дозвіл перейменувати їх на Чортків дав наступний король, Сигізмунд ІІІ.

Перша письмова згадка про Чортків пов’язана з наданням йому Маґдебурзького права в 1522 році. Схоже, тодішні мешканці міста були менш забобонними, аніж нинішні: тутешня греко-католицька єпархія «політкоректно» називається Бучацькою, хоча до Бучача добрих 30 кілометрів. Але, між іншим, нині міським краєзнавчим музеєм керує Яромир Чорпіта, а теперішнім головою Чортківської райради є Роман Чортківський...

Стійка назва

Місто вперто тримається своєї назви, хоча спроб перейменувати його було чимало. У 1930-х роках польська влада задумала зробити тут розкішний курорт, не гірший за суперпопулярні тоді Заліщики. Поляки вирішили перейменувати місто на свій лад — Дябелкув (від польського diabel — чорт), але... настав 1939 рік, і не встигли. В радянські часи — нова спроба. Сталіну на 70-річчя хтось запропонував зробити дивний подарунок, перейменувавши місто в Жовтневе. Але ідея не була реалізована. Нарешті, третя спроба «змінити прізвище» прокотилася Чортковом у 1999 році. Тоді місцеві ура-активісти вирішили грати від супротивного і почали збір підписів під вимогою дати містові назву Богородичне. Міська влада відмахнулася, мотивуючи звиклими бюджетними дірками: перейменування тягне за собою неабиякі витрати.

 Не такий той чорт страшний

Життя Чорткова загалом схоже на життя інших західноукраїнських містечок — тихе й достатньо консервативне. Тож у місцевій пресі в якості сенсації публікують інформацію: «Як стало відомо з офіційних джерел, у нашому містечку зафіксовано дві групи по 15 осіб неформалів, які називають себе «скінгеди». У дане товариство входять як хлопці, так і дівчата. Їх вирізняють довге волосся, чорний одяг, слухають вони важкий метал, хардрок і розпивають алкогольні напої». На що неформали відповідають гнівним листом і просять не розчісувати всіх під один гребінець. У чортківському парку іноді проводять пейнтбольні бої, а на день міста сюди приїжджають зірки української естради. По неділях чи не кожен мешканець обов’язково йде до церкви або костелу. Словом, нічого особливого, якби не назва, майже 500-літня історія та своєрідна архітектура. 

Український Пентагон

У Чорткові є замок магнатів Гольських, збудований 1610 року. Але більшість туристів виявляються дещо здивованими від знайомства з місцевою твердинею. Зазвичай, якщо місто розташоване посеред мальовничого горбкуватого рельєфу, замок мусить височіти на вершині локального Евереста. У Чорткові це правило не спрацювало. Тут замок (вулиця Замкова, 1) зведено під горою. 

Ворогу лишалося, посапуючи від натуги, затягти гармати на цілком гірське передмістя Вигнанку, розташоване якраз над фортецею, а потім розстрілювати зручну мішень. Скажімо, в 1655 році фортецю зайняли козацько-московські загони, що йшли на Львів, а в 1672-му — турки. Останні квартирували тут до 1683 року. А от атаки татарів форпост мужньо відбивав.

Гольські свого часу укріпили весь лівий берег Серету. Ще на початку ХХ століття біля сучасного залізничного вокзалу (за добрих метрів 500 від замку) можна було помітити залишки валів та укріплень. А на місці самого вокзалу в XVII столітті стояв палац Гольських.

 Не такий той чорт страшний

З осені по весну, коли на деревах нема листя, з Вигнанки добре видно, що замок п’ятикутної форми. Такий собі прото-Пентагон з амбразурами, метрової товщини стінами та кутовими вежами.

Зблизька твердиня виглядає менш імпозантно, аніж зверху. На замковому дворі діє автозаправка. Міська влада не проти розмістити тут музей. Але директор чортківського краєзнавчого Яромир Чорпіта таку пропозицію змушений був відхилити — розмістити експозицію в замкових приміщеннях неможливо. Там не те що електрики чи води, а стелі й підлоги немає.

Ще декілька років тому прохід на фортечне подвір’я туристам був закритий, а зараз твердиня вже звикла до диваків із фотоапаратами, які шукають на старих стінах якісь напівміфічні фрески зі сценами полювання. Фрески обіцяє чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» — і пише неправду, бо їх не було вже століття тому. Бабця пана Чорпіти казала, що ще її дід ті фрески бачив.

Останнім власником замку був Ієронім Садовський, який передав комплекс місцевим благодійним організаціям. На початку ХХ століття Подільське туристсько-краєзнавче товариство провело наукову консервацію замку. Тоді в напівзруйнованому форпості містились єврейські торговельні склади. З тих часів фортеці ніхто не ремонтував.

Кажуть, збереглися чотири підземні ходи (XVI–XVIII століття), що тягнуться від замку до костелу, до палацу Гольських-Садовських, до Ягільницького замку, розташованого за десять кілометрів від Чорткова, а найдовший хід — аж до замку в Теребовлі (це приблизно 40 кілометрів). Скільки в цій інформації вигаданого, а скільки правди — невідомо. Зараз у палацових підвалах хазяйнують полохливі й галасливі кури, а підлітки з сусідньої школи бігають справляти свої дрібні та не дуже потреби — от хіба їх при нагоді й варто розпитувати. Вони якраз у віці скарбошукачів, і часом знаходять чи то іржавий пістоль, чи стару монетку.

Не такий той чорт страшний 

До речі, про заховані у стінах «сюрпризи». Є в історії міста одна напівлегенданапівбувальщина. Начебто дружина місцевого старости потерпала від нічних жахів. Щоночі цій поважній пані приходив у сні худющий монах і кликав за собою до замку, просив розібрати частину стіни. Коли таки організували експедицію в твердиню, на вказаному місці справді знайшли замурований людський кістяк. Скарбів знайдено не було — просто душа просилася на волю. Жителі «опізнали» в рештках святого Теофілія, замурованого турками живцем. (Краєзнавці вважають його польським шляхтичем, що потрапив у полон до османів 1672 року). У стіні, кажуть, були не лише обладунки й зброя, а й кінський кістяк. Краяни так щиро вірять у цей переказ, що про товщину стіни, в яку потрафили замурувати вершника, навіть питати якось незручно.

Летовище-кладовище

Не лише із замком пов’язані чортківські легенди. Чимало їх породила місцева авіаційна частина, що базувалася біля сучасних мікрорайонів міста. Щоправда, новітні перекази про пілотів «МІГів» більше схожі на анекдоти. Як-от цей. На початку 1980-х на репетиції першотравневого заходу заступник командира звернувся до підлеглих: «Учора я був у міській раді. Там мені сказали повісити на балконах побільше прапорів. Прапори, вийдіть зі строю!»

Бували й екстремальніші випадки. Якось під час польотів нетверезий черговий синоптик подзвонив керівнику польотів. Якраз в той самий час доповідав борт 899: «На третьому, шасі випустив». Синоптик: «Товаришу командире, в мене вкрали зимову шапку. Що робити?» Командир — синоптику: «Посадку дозволяю». Командир — борту 899: «Пішов ти!..» 899-й: «Зрозумів, іду по прямій!» 

У 1999 році, невдовзі після того, як частину розформували, високий паркан, що відділяв її від міста, десь зник — і відкрилася галявина, вкрита літаками-пенсіонерами. Ще кілька років по кабінах і крилах винищувачів гасали дітлахи, а бабусі ідилічно випасали між «МІГами» кіз. Та кладовище тануло на очах, як сніг у квітні. Алюміній на початку 2000-х коштував достатньо, щоб було кому перенести в місцеві пункти прийому металобрухту кілька металевих птахів. До речі, в Чортківському районі в селі Чорний Ліс (або Переходи) у металевій цистерні для води відкрили... костьол. Прибудували до бака симпатичний ґаночок — і моляться всередині. Пліткують, що ксьондз із Переходів довго придивлявся до одного з літаків на військовому аеродромі, аж поки не знайшов дешеву цистерну під свій «храм»...

 Не такий той чорт страшний

Чортківці Бога не цураються

Що ж до справжніх сакральних споруд, то Чортків може похвалитися відразу двома зразками дерев’яної архітектури. Невелика Успенська церква (вулиця Церковна в центрі міста) є однією з найстаріших будівель Чорткова — збудована, за різними версіями, 1635 або 1581 року. Звели її кушнір Микола Драчук і швець Гаврило Журавель. 

Іконостас походить із XVIII століття. Старою святиня не виглядає — можливо, через пізніші добудови. По сусідству ще донедавна був будинок із найкреативнішим у місті балконом, зробленим з 162 пляшок від шампанського. Цього року балкон розібрали на склотару, тепер там євроремонт і ніякої родзинки.

1717-м роком датується будівництво тризрубної Вознесенської церкви (вулиця Залізнична). Це довершений взірець народної архітектури Поділля. Церква, як і замок, лежить на лівому березі Серету. Якщо до замку, перейшовши міст, звертати направо, то до Вознесенської церкви — ліворуч. У центрі міста, на Ринковій площі, збереглись торгові ряди ХІХ століття. Двоповерхову споруду з колонадою ви обов’язково знайдете, бо використовується вона за призначенням: тут розташовані м’ясний павільйон та кілька магазинчиків. Над торговими рядами височить прегарна мініатюрна годинникова вежа з флюгером-півником. Таке сподіваєшся побачити хіба що десь у Баварії. Міська ратуша давно припала до смаку кінематографістам: тут знімались фільми «Вершники», «Діти підземелля», «Квартет Гварнері»,  «Вишневі ночі». В частині торгових рядів під вежею розташований клуб-кафе «Лемківська світлиця» з доволі принятними цінами.

Новий магістрат (1926–1930, архітектор Юзеф Кунцевський) розташований трохи далі — і теж прикрашений вежею з годинником, хоча й не такою мальовничою. Колись на цьому місці була стара міська ґміна, яка розвалилася у 1920-х роках. Крім контор магістрату і кабінету бургомістра, тут розміщувалися повітова поліція, адміністрація пожежної команди міста та міське музичне товариство імені Станіслава Монюшка.

Найграндіознішою спорудою міста є домініканський костел святого Станіслава (площа Ринок). Його гострий шпиль помітний з багатьох точок Чорткова. Шкода, що від первісного храму, зведеного Станіславом Гольським у 1610 році, залишилося небагато: в 300-ліття святині її докорінно перебудували у стилі надвіслянської готики за проектом відомого майстра Йогана Саса-Зубжицького. Як виглядав костел раніше, підкажуть лише антикварні поштівки.

Під час Другої світової костельні дзвони переплавили на гармати, а після війни у храм привезли на зберігання частину великого Дрезденського органу. Сам костел «перекваліфікували» на склад міндобрива. Коли в 1970-х із Дрездена звернулися до місцевого райкому стосовно органу, продати німцям було вже нічого: інструмент розтягали на кольорові метали.

Не такий той чорт страшний

Легка прогулянка

У місті збереглися дві синагоги — малопоказна «Головна» біля медучилища та ринку (вулиця Гоголя), зведена приблизно 1680 року, та схожа на палац «Нова» (вулиця Шевченка) з 1909 року, в якій зараз станція юних техніків. Споруда недарма нагадує палати східного вельможі: колись на цьому місці стояв палац сестри останнього власника міста Ієроніма Садовського, графині Борковської. У 1865 році садибу купив рабин Фрідман, який розбив навколо парк. У Першу світову палац постраждав, а от зведена рабином божниця (архітектор Ганс Гольдкремер, 1903, перебудови 1926–28 років) збереглася й дотепер, хоча в інтер’єрах вже нема різьби та живопису італійських майстрів. Раніше сюди раз на рік приїжджав головний рабин із Відня або Парижа. До нього в Чортків прибували євреї з усієї Галичини, а ще Угорщини, Румунії, Австрії та Чехії. На той час іудеї становили майже третину населення міста. Найвідоміший із них — австрійський письменник Карл Еміль Францоз (1848–1904).

Невелике місто найкраще вивчати, прогулюючись ним пішки. Кількох годин вистачить для побіжного знайомства з усіма його цікавинками. Серед міських орієнтирів велетенський греко-католицький Петропавлівський собор (2001) у формі тризуба; приміщення Карітаса з греко-католицькою церквою Непорочного Зачаття (колишній монастир шаріток); краєзнавчий музей неподалік від Успенської церкви; велика кількість симпатичних сецесійних кам’яниць — естетика всіх цих башточок і еркерів милує око. Скромного вигляду триповерховий житловий будинок поруч із спортшколою та капличкою Люрдської Богоматері в народі дотепер називають «Проклятим»: на початку ХХ століття в ньому містився Еміграційний Синдикат. В ті роки еміграція з України була не меншою, аніж зараз, і люди, бувало, продавали все своє майно, щоб купити омріяний квиток за океан. Автокефальна Покровська церква (1909 рік) розташована поруч із замком.

Що ще може зацікавити гостя містечка? Мабуть, ночівля й харчування. Тут є три готелі («Таня» та «Авіаносець» у центрі й рожево-карамельний «Гетьман» — при виїзді в напрямку Бучача, на вулиці Володимира Великого). У місті достатньо барів та кафе. Очікувати кулінарних шедеврів не варто, але смачно поїсти за більш ніж розумні гроші — без проблем.

Автобусні маршрути пов’язують Чортків не лише з усіма райцентрами Тернопільської області, а й із Кам’янцем-Подільським, Хмельницьким, Чернівцями, Івано-Франківськом, Львовом. Через місто курсують потяги Одеса—Івано-Франківськ, Харків—Івано-Франківськ, Шепетівка— Івано-Франківськ, Київ—Софія, Чернівці — Одеса, Бухарест—Москва та інші. 

текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

фото: Денис ТРОФІМОВ 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання