Куди вже складніше?

Куди вже складніше?

На цьогорічній мультигонці «Ferrino Extreme Marathon» хтось із організаторів припустив, що садизм, мазохізм і екстремальний туризм — споріднені збочення... Воно, звичайно, жарт. Але щось у цьому є. Марафон-2008 у класі експедиція* включав маршрут на 300 кілометрів по складній карпатській місцевості району Чорногори. А позаяк ще й погода не шкодувала марафонців — напередодні падав сніг, під час експедиції переважно дощило — то мало спортсменам не було. Три доби, день і ніч у постійному русі лісами, горбами, потоками, болотами і снігами виявилися надто складними навіть для добре підготовлених екстремалів. 

* Екстрім-марафони проводяться у двох класах: експедиція (тривалістю від доби і більше) та спринт (тривалістю до однієї доби). Екстрім-марафон зазвичай включає декілька дисциплін, основними з яких є велогонка та трекінг з елементами спортивного орієнтування.

Куди вже складніше?

 «Вижили» чотири команди

Одвічний ентузіаст екстрім-марафонів житомирянин Олександр Олівсон разом із групою підтримки подібні мультигонки в Карпатах організовує щороку вже втретє. Змагання на швидкість, що включають пішохідні етапи, велотреки, скелелазіння, сплав, у Карпатах вдаються незмінно цікавими. Для цього є всі умови. Рельєф із перепадами висот, скельні утворення, лісиста місцевість, швидкі ріки та багато інших факторів дозволяють перетворити марафон у справжню «гонку на виживання». А екстремалам якраз цього й треба. Тому не дивно, що з кожним роком змагання заживає все більшої слави у колах любителів випробувати себе. І цьогорічний «Ferrino Extreme Marathon» без натяжки можна назвати міжнародним. Зголосилися 19 команд, зокрема і дуже сильних, з України, Росії, Польщі,

Молдови. І росіяни, котрі почали марафонити на декілька років раніше за нас, і поляки, що влаштовують у себе популярну в Європі зимову гонку, одностайно визнають: карпатська, Олівсонова — унікальна.

А цьогорічна, здається, видалася екстремальнішою за всі попередні. Більшості її учасників розходилося на тому, аби просто прийти до фінішу за максимально дозволений час, а не лідирувати. Із 19 команд фінішували лише чотири. Це при тому, що, за словами Олександра Олівсона, рівень спортсменів дуже зріс. Знову першими, як і в минулорічній експедиції, прийшли Traverse (Ужгород-Київ). Другою фінішувала єдина жіноча команда1 Arena — росіянки вже освоювали Карпати в минулорічних змаганнях і з таким же результатом. За ними замкнули це складне 300-кілометрове коло випробувань на стартово-фінішній базі у Ворохті Kant-Deuter (Росія), а тоді — Сурки (Київ-Харків). Решті не пощастило?..

Куди вже складніше?

Везіння — не головне

Поки марафонці крутили педалі переважно бездоріжжям, лісами-горбами, намотуючи на вісь перші десятки виснажливих кілометрів, журналісти «Карпат» очікували прибуття команд на одному з транзитних пунктів — у селі Шешори (Косівський район Івано-Франківської області). Місцеві мешканці віддали в короткотермінову оренду організаторам марафону невеличкий будиночок із пічкою. Троє киян — Надя, Маша і Євген — готувалися зустріти команди швидкою перекускою, гарячим чаєм. Всі вони добре знайомі з екстрім-гонками не з чужих слів. Розпитуємо їх, як і що. Наприклад, наскільки успіх у змаганні залежить від везіння. «Ніяке везіння не забезпечить вам перемоги в марафоні, — без тіні сумніву стверджує Євген. — Якщо рухатися одну добу зможе фактично будь-яка здорова людина, то три — тільки дуже добре фізично і психологічно підготовлена». Здавалося б, сильний спортсмен обов’язково дійде до фінішу.

Але Євген пояснює, що й самої витривалості замало. «Дуже важливе вміння орієнтуватися на місцевості. Бо ж марафонці йдуть, їдуть і вночі — в лісі, в горах. При цьому ще й повинні знаходити компостери2. Якщо спортсмени блукають, то втрачають і час, і сили. Тому добре, якщо в команді є орієнтувальник чи й двоє». От і в «Ferrino Extreme Marathon» були випадки, коли сильні команди сходили з дистанції, бо впіймали карпатського блуда. Уявіть лише — мешканець рівнини вночі опиняється в гірському лісі. Тут буває, що й самі гуцули блукають...

Куди вже складніше?

Три доби такого непростого співжиття, як на марафоні, вимагають від спортсменів команди і доброї психологічної сумісності. На одному з транзитних пунктів ми підслухали розмову дівчат з Арени. «Треба налагодити мікроклімат і почати усміхатися», — підбадьорювала одна своїх втомлених, вимоклих, виголоднілих товаришок. «Мусимо підтримати Яну (використаємо тут вигадане ім’я з етичних міркувань — ред.), — зауважила інша. — Відмінити команду «паніка» і отримувати від гонки задоволення...» 

А одна з киянок на шешорському транзитному пункті розповіла епізод, який продемонстрував протилежну психологічну атмосферу в команді. У групі марафонців на одному зі змагань уже на підході до фінішу виник конфлікт із лідером команди. І той просто відмовився продовжувати гонку. Мовляв, товариші не прислухаються до його порад і не мають його за авторитета. І так, здавалося б, успішні спортсмени зійшли з дистанції.

Куди вже складніше?

Поки ми розмовляли з черговими в шешорському «штабі», до нього на велосипедах прибули перші учасники гонки. П’ятнадцять-двадцять хвилин паузи, щоб перепочити. А точніше — щоб познімати велокостюми, промоклі й просяклі грязюкою до нижньої білизни, переодягтися у щось сухе. «Не уявляю, як я це потім на себе натягну», — гидливо тримає двома пальцями курточку, точніше болотне місиво, марафонниця. Вона залишить тут свій велосипедний одяг і сам велосипед на декілька годин.

Далі — пішохідний етап. А потім знову треба повернутися сюди за ровером. Дівчина посинілими пальцями натягає на ноги сухі шкарпетки: «Хоч би притулитися до печі...» — каже собі під ніс. Часу у спортсменів на релакс мінімум: лише щоб заковтнути, не пережовуючи, канапку, шоколадний батончик, шматок сиру і залити їжу чаєм. Хтось, окрім цього, змащує кремом вже поморщені від вологи і натерті ступні ніг. Комусь не пощастило — в око потрапила грязюка. Негайно зробити промивання! Хтось просить аптечку, аби полікувати невеликі травми. Намагаємося випитати у спортсменів про їхні перші враження. Але їм не до того. Перших «вражень» першого дощового складного дня аж надто досить, щоб хотіти ними ділитися. На питання «Як воно?» відповідають лаконічно — «Живі...» І це тільки один день гонки. Попереду марафонська дистанція — тривалий перехід лісом, пошуки в ньому невеличкої печери над стрімким потоком, а в тій темній довгій печері — маленький компостер.

Куди вже складніше?

Організаторський марафон

...До речі, трасу напередодні змагань проходять люди, що допомагають організувати гонку. Добра частка екстріму дістається і їм. Невеличку екскурсію попереду всіх команд влаштовує нам Тарас — учасник минулорічного марафону. Він веде нас гірським стрімким потоком у печеру Довбуша (про таку її назву свідчить металева пам’ятна табличка при вході). Біля входу печера ділиться на два коридори — висота їх така, що можна йти, вільно випроставшись у повний зріст.

А от під ногами — вода по кісточки чи й вище. Тарас каже, що на карті у марафонців позначений правий коридор, в якому буде захований компостер.

Куди вже складніше?

Тож чоловік ступає у воду — спокійно, наче на сухий асфальт (дається взнаки гарт попередніх екстрім-змагань) — і бреде в темряву. За хвилину плюскіт води стихає. А ще через якийсь час Тарас повертається. «Чому цього разу ви не учасник гонки?» — питаємо його. «Я займаюся спортивним орієнтуванням і планую позмагатися в Польщі в гонці з цього виду спорту. А тут вирішив лише допомагати». Йому тридцять, за фахом соціолог, з вигляду — рафінований інтелігент в окулярах, у розмові — сама делікатність. Але пригадуємо його участь у минулорічних пригодницьких гонках (фото цього марафонця, підчепленого на мотузках над водоспадом, можна побачити на обкладинці нашого журналу за червень 2007 року) і переконуємося — зовнішність буває оманливою.

Куди вже складніше?

Щодо тих, хто обслуговує гонку, то ми мали час довгенько поспілкуватися з цими людьми на транзитному пункті біля так званого Каменя Довбуша поблизу села Снідавка (Косівський район). Тут облаштовували скелелазний етап. Учасники мультигонки повинні були по мотузках вилізти на скелю 60-метрової висоти, а тоді спуститися, попутно залізши у тріщину, де знаходився компостер. Перевірка траси, закріплення мотузок, встановлення компостера входило в обов’язки помічників-суддів марафону. (Робилось усе це вночі, щоб на ранок етап був готовий). А потім, коли команди з’являються на пункті, їх годують, чергуючи коло багаття, відмічають час прибуття і виходу на маршрут, стежать за тими ж мотузками... Один із суддів, працівник Вижницького рятувального загону Роман, розповів нам, як допомагав на скельних етапах в одній із попередніх гонок. «Роботи було досить —доводилося не спати майже три доби. Нарешті я так втомився, що ліг на землю і відключився... Пам’ятаю, автоматично намацав щось рукою і підклав під голову. Як виявилося згодом — відкриту консервну бляшанку... Спав і не відчував її. А потім жерсть довелося від голови буквально віддирати...» При цій розповіді подумалося, як же міцно мають спати марафонці після трьох діб гонки. 

Вони ж бо собі протягом цих трьох діб дозволяють лише кілька годин сну. (До слова: Traverse, кажуть, за весь час гонки розслабилися лише на якихось 20 хвилин.

Влаштували собі повноцінну підготовку до чемпіонату світу).

Куди вже складніше?

Непередбачувані обставини

Організатори та їх команда намагаються передбачити максимум обставин на мультигонці. Але на те, що вгадають усе, навіть не розраховують. Скажімо, на «Ferrino Extreme Marathon – 2008» планувалося сходження на Говерлу. Буквально за декілька годин до прибуття команд пробне сходження вирішив зробити Олександр Олівсон. І вже в дорозі побачив, що вище нього сходить лавина — напередодні змагань в горах випав сніг, а в день старту — полив дощ. Сходження відмінили. Але марафонцям і так випало брести снігом до КП під Говерлою.

Куди вже складніше?

Не передбачили й самі учасники, скажімо, команди Katet, що в одного з них у Космачі вкрадуть велосипед і через це команда зійде з дистанції. Що проблема із забрудненим оком у спортсменки із Chasing Daylight (Росія) завадить цій сильній групі дійти до фінішу. Що інша російська команда — Nike — зіб’ється з маршруту і втратить надто багато часу на його пошуки, аби розраховувати на успіх. Мабуть, не сподівалися марафонці, що велоетапи цього року не лише через холодну та мокру весну, але й через особливості ландшафту виявляться аж такими важкими. Тим більше вітаємо тих, хто пройшов цю гонку до кінця. Перемога справді заслужена.

Куди вже складніше?

І, схоже, карпатські мультигонки мають усі шанси стати ще популярнішими не лише в Україні. Є така тенденція. Організатори обіцяють наступні подібні змагання провести у Передкарпатті, де велосипедна частина дистанції дозволить більше їхати, ніж нести коня на собі. Але вони зовсім не обіцяють, що буде легко і скучно. 

текст: Вероніка ЗАНИК

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО 


1 Згідно з вимогами до марафону в класі експедиція, в ній беруть участь команди-четвірки — одна жінка та троє чоловіків. Винятком можуть бути повністю жіночі команди.

2 Протягом гонки кожен із учасників робить на індивідуальній контрольній стрічці, яку носить із собою, позначки з допомогою компостерів. Вони розташовані (часто добре заховані) по всій дистанції марафону. За пропуск компостера з учасника знімаються очки.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання