Два дні на Дністрі

Два дні на Дністрі.

Мандрівку мальовничим Подністров’ям, яку ми, любителі кроскантрі, проїхали групою з п’яти чоловік, цього разу подаємо не цілком як традиційний «маршрут за підручником» — попередньо запланований курс насправді на добру половину видався іншим, ніж передбачалося. Доводилося не раз імпровізувати у пошуках дороги, бо на практиці берег Дністра з боку Івано-Франківської області далеко не всюди прохідний для велосипеда. І з точністю повторити нитку наших поневірянь майже неможливо, та й сенсу немає. Натомість можна легко на основі описаного проїхати свій, подібний маршрут, за бажанням змінюючи його на ходу.

Два дні на Дністрі

Назустріч Дністру

Спершу виник задум починати поїздку з якоїсь точки на Дністрі і два-три дні спускатися стежками й дорогами вздовж течії. Але оскільки від обласного центру Прикарпаття до Дністра практично рукою подати, то на тім і порішили — старт в Івано-Франківську, фініш — куди ноги допровадять. Поступово вималювалась точніша картина маршруту — разом із визначенням основних «контрольних точок» (в основному це прибережні села: Нижнів, Кутище, Одаїв, Ісаків) група одностайно зійшлася на селі Незвисько Городенківського району як на кінцевому пункті подорожі. Там непогане транспортне сполучення з райцентрами Прикарпаття, є міст через Дністер, яким можна перемахнути на Тернопільщину, а також кілька цікавих об’єктів у радіусі чотирьох кілометрів.

Два дні на Дністрі

Натиснули на педалі о десятій ранку. Від центру до приміського села Вовчинець велокомп’ютер нарахував п’ять кілометрів. Перетнувши міст через Бистрицю Надвірнянську, проїхали повз магазин «На околиці», повернули наліво та вже за якусь мить почали підйом стежкою на Вовчинецьку гору, якою проходить веломаршрут до ландшафтного заказника Козакова Долина. Він промаркований на стовбурах дерев зеленою піктограмою велосипедиста. На першій розвилці поперли вправо вгору, на дорогу, яка йде у північному напрямі поміж лісом і полем. Від магазину до цієї траси не більше кілометра. Добра розминка для початку кроскантрійної експедиції — чотири кілометри ледь відчутного підйому по ґрунтівці, що зрештою завела у ліс, у царство неймовірно голодних і впертих комарів, які обсідали і кусали просто на ходу. З лісу ми вибралися на пряму просіку. По ній полого спускається заросла травою дорога, з обох боків оточена густим зеленим молодняком. Доводилось їхати серединою дороги, щоб гілля не шмагало по обличчю і руках. У кінці спуску, який має трохи більше півтора кілометра, зліва від дороги є металева табличка зі схемою велосипедного маршруту в Козакову Долину і коротенькою довідкою про урочище. Увага! Через якихось десять метрів від цього орієнтиру спуск раптово обривається яром потоку, що колись тік упоперек дороги. Заздалегідь попереджені про небезпеку одним із учасників виправи, що був тут раніше, ми загальмували біля знака і перейшли канаву з роверами на плечах. Звідси дорога пішла вгору і врешті вивела на широку просіку, вирубану під дві паралельні лінії електропередач. На одній із бетонних опор зауважили стрілку з написом «ЄЗ», що позначає Єзупіль — селище на березі ріки Бистриця, якраз біля місця її впадіння у Дністер. За вказівником потрапили на рівну широку дорогу упоперек просіки і нею швидко спустилися через лісок на поле. Самотній подорожній, котрого зустріли на дорозі, сказав, що цим же шляхом треба рухатися поміж полем і лісом до виїзду на асфальтівку. Подолавши чотирикілометровий кавалок (дуже подібний на той, що був перед Козаковою Долиною), вискочили на трасу. Звідси — ліворуч, на Єзупіль.

Селище знаходиться на протилежному березі ріки, через яку пролягає міст. Але щоб продовжити подорож уздовж Дністра з прикарпатського боку1, ми одразу ж перед мостом звернули вправо на дорогу до ріки, проїхали два кілометри і «впали» біля місця злиття стрімкої Бистриці і спокійного Дністра — була найвища пора обідати. Підсумок: п’ять годин у дорозі, і не так уже й мало — 24 кілометри від обласного центру до першого візуального контакту з Дністром.

Два дні на Дністрі

Без шансу на пором

Від устя рік рушили вправо стежкою попри берег, у напрямку селища Маріямпіль, розташованого на пагорбі по другий бік Дністра. Через якихось півтора кілометра їхати вздовж ріки стало неможливо через кам’янисте узбережжя; стежка вивела на чудове шосе між селами Побережжя і Стриганці. Хоча наші маунтинбайки з грубими покришками не так легко котилися по асфальту, як по ґрунті, спринтом здолали чотирикілометрову дистанцію до Стриганців. У місцевому магазинчику на роздоріжжі поповнили запаси води. Одночасно визріла ідея продовжити шлях у Довге. Згідно з мапою-кілометрівкою, з цього села на протилежний берег Дністра (де дороги уздовж ріки набагато прохідніші, ніж з нашого боку) мав би курсувати пором. Наївні сподівання на діючу переправу розвіяв місцевий чоловік (порома не існує вже понад 20 років, очевидно, наша карта 1991 року подає надто старі дані).

 Два дні на Дністрі

Зате є шанс «зловити» на березі в Довгому пару човнів, якими нас могли б перевезти через ріку. До речі, та ж карта вказує наявність поромної переправи до Маріямполя трохи вище по течії — не вірте й цьому.

Тож від магазинчика поїхали вліво на Довге, усе частіше й частіше оминаючи вибоїни на дорозі. У самому селі асфальт, власне, закінчився. Від пошуків переправи нас остаточно відмовив сільський голова, порадивши натомість продовжити подорож цим берегом Дністра, і розказав, як із Довгого потрапити у наступне село.

З центру Довгого, де знаходиться сільська церква, продуктовий магазинчик і клуб, поїхали вправо і незабаром натрапили на велику «громадську» криницю. Від неї ґрунтовою дорогою менш ніж півгодини підіймалися на пагорб над Довгим, потім ще стільки ж їхали попри ліс. Короткий спуск вивів до широченного свіжозораного поля, обрамленого схилом гори справа і густим лісом зліва. Перемахнути через поле навпростець виявилось неможливим — колеса грузли в пухкому ґрунті. Щоб потрапити на інший бік, треба було об’їхати поле по периметру. Довга «об’їзна» (майже два кілометри) врешті запровадила на болотисту дорогу понад самим Дністром. Щоб даремно не буксувати, довелось обережно їхати по краю дороги, балансуючи між багнюкою і водою ріки.

Через два кілометри зауважили сховану в лісі дерев’яну хатину. Від неї звернули вправо та піднялись у село Буківна, яке височить на пагорбі над Дністром. Звідси почався довгий «асфальтовий» відрізок сьогоднішнього шляху — аж до місця ночівлі у селі Нижнів. Рівна сільська дорога поволі перейшла у довгий спуск, де ми розвинули найвищу за цілий день швидкість — 60 кілометрів за годину — і вискочили на шосе (Р 25, сполучення Івано-Франківськ—Тернопіль). Повернули наліво і незвично гладкою після бездоріжжя трасою продовжили рух далі на схід. «Дякуємо за чисті узбіччя», — нагадала про дбайливе ставлення до довкілля табличка при виїзді з села Олешів. Ще через три сільця домчали до Нижнева, в якому закупили харчів на вечерю. Перед мостом через Дністер, що одразу ж за селом, звернули з траси вправо і, віддалившись на два кілометри від автодороги, зупинились на ночівлю на галявині біля ріки.

 Два дні на Дністрі

На Дністрі доволі сутужно з дровами (приблизно так, як на Чорногірському хребті, де доводиться палити альпійку), сухого хмизу у лісі дуже мало, а живих дерев ламати не годиться, та й горять свіжі листяні породи погано. Крім того, біля води хмарами чатують нещадні голодні комарі, тож варто подбати про репеленти. Але це лише незначні мінуси порівняно з чудовою природою Дністровського каньйону, і відпочинок на березі ріки нітрохи нас не розчарував. Питної води можна завжди набрати вдосталь із якоїсь криниці у селі. 

Над меандрами

Зранку наступного дня після техогляду велосипедів звірилися з картою та рушили до села Кутище, що лежить на березі ріки сімома кілометрами нижче за течією. Від місця стоянки повернулись у Нижнів, зауваживши справа від дороги, над потічком, що тече до Дністра, старий дерев’яний млин. Його колесо, заросле травою, вже не обертається, гірше того — потічок безоглядно засипаний побутовим сміттям...

За якихось триста метрів перед виїздом назад на шосе звернули вліво і піднялися кам’янистою дорогою в яру на пагорб над селом. Польові роботи у розпалі — нам це виявилось якраз на руку, бо завжди було в кого запитатися дорогу. Одна жіночка-аграрій чи то жартома, чи то серйозно кинула: «Такі хлопці добре б у полі працювали». Виглядає, ми ще на щось здатні...

Два дні на Дністрі

На першій розвилці після підйому поїхали вправо та майже три кілометри вкручували широкою ґрунтовою дорогою під немилосердним сонцем. На наступних двох роздоріжжях брали вліво, аж потрапили на давно не ремонтовану асфальтівку. В кінці двокілометрового спуску (другого за швидкістю за усю поїздку) довелося пригальмувати — наступний п’ятсотметровий відрізок дороги перед в’їздом у Кутище виявився під ремонтом. Переритий ґрунт дивно склався в невеликі поперечні горбочки — «гармошку», яка встигла добряче нас потрусити. У центрі села, як звичайно, — візит у магазинчик. По «снікерсу» для підняття сил і короткий привал у бетонному павільйончику автобусної зупинки.

Розпитали в місцевого хлопця, якими дорогами попри Дністер можна дістатися в наступне село — Одаїв2, що лежить по наш (правий) бік ріки, на високому березі. Прозвучала назва гори Видниця, повз яку з центру Кутища треба піднятися до сіл Грабичанка і Соколівка. Усе було б набагато простіше, якби не раптова злива, що застала нас у першому селі, навдивовижу тихому, немов безлюдному. Встигли сховатися під дашком перед входом до колишнього сільського магазинчика. Літній чоловік із сусідньої хатини з цікавості прийшов подивитися на п’ятьох роверистів, з вигляду доволі екзотичних у такій спокійній місцині. Розказав, що єдиний у селі магазин закрили, бо торгівля просто не йшла... Крім того, грабичанин порадив їхати на Одаїв навпростець через ліс, попри Соколівку — кам’яною дорогою, як він сам висловився. Тож ми перечекали дощ і, не надто втішені його наслідками, почали місити болото — інакше не скажеш. Проїхавши кількасот метрів, звернули з головної дороги вліво, але обіцяної «кам’яної» так і не побачили. Натомість, не доїжджаючи до лісу п’ятсот метрів, на лисому пагорбку зліва від дороги зауважили цікавий орієнтир. Хвіст реактивного літака, обмурований білою цеглою, виявився пам’ятником двом пілотам-випробувальникам, що розбилися тут 1987 року. «Лётчики не умирают, они улетают и не возвращаются», — викарбувано на кам’яній табличці.

 Два дні на Дністрі

Розмоченою стежкою проїхали повз кілька хат, зведених на узліссі. На розвилках звертали вліво, аж поки не потрапили на широку ґрунтівку. Вона спускається праворуч від Одаєва, паралельно його центральній вулиці. На цьому відрізку, не гальмуючи, ми «з вітерцем» пролетіли приблизно три кілометри (за швидкістю цей адреналіновий спуск на третьому місці) до виїзду на шосе, де повернули вліво на Долину.

В селі від великої каплиці піднялися на гребінь пагорба, що «обрамлює» з півдня петлю Дністра. Познимкувалися, стоячи на краю берега, заворожені видом на Тернопільщину, яка проглядається з висоти на кількадесят кілометрів. 

У цій місцевості Дністер петляє крутими дугами — так званими меандрами. На поворотах їх огинають високі заліснені береги — наче за хисні стіни, які утримують ріку в руслі. Численні вигини Дністра мають один високий берег, а протилежний — пологий.

 Два дні на Дністрі

По краю меандрового узвишшя проїхали трохи більше двох кілометрів мокрою польовою дорогою, в’язнучи у глевкому чорноземі, поки не зауважили справа на горизонті хати села Ісаків. Спустившись у село, виїхали на асфальт. Тут мусили зупинитися, щоб обтрусити й повиколупувати з велосипедів в’язку багнюку, через яку колеса буквально перестали крутитися. Захляпані з ніг до голови, прибули у центр села. Під місцевою крамничкою, де вирішили підкріпитися, зібрали довкола себе гурт допитливої дітвори: мабуть, справляли враження неабияких спортсменів.

З Ісакова залишилося спуститися на берег Дністра, краєм якого можна нарешті дістатися Незвиська. Вибралися на правий лисий схил яру за селом і рухались ним униз, потім вузькою стежкою через ліс у стилі «даунхіл на гальмах» з’їхали на галявину, де у Дністер впадає невеликий потік. Звідси чудово проглядається перспектива річкової долини — зліва пласкі пасовиська, справа — високий схил, зарослий густим лісом і посічений ярами кількох приток Дністра. Два кілометри стежка йде відкритим берегом, потім заходить у темну лісову алею, де треба перетнути три мілкі потічки. Від виїзду з лісу до Незвиська менше кілометра. Останній показник велокомп’ютера за цей день — 37 кілометрів, які через кілька дощів довелося долати майже вісім годин.

На десерт

Якщо хтось повторить описаний маршрут і прибуде у Незвисько, то матиме на вибір кілька варіантів продовження (або закінчення) поїздки. У будь-якому випадку варто оглянути величні пам’ятки XVII століття неподалік — у селі Раковець і містечку Чернелиця. Єдина збережена донині вежа Раковецької твердині знаходиться на березі Дністра трьома кілометрами нижче по течії; до Чернелицького замку від Раковця ще 12 кілометрів сільськими дорогами. На вершині пагорба, що стримить над Незвиськом із заходу, є високий кам’яний пам’ятник часів Першої світової. Обеліск подірявлений кулями і... входами у тунелі мурашника.

З Незвиська можна повернутися в Івано-Франківськ (по шосе через Тлумач, 45 кілометрів), поїхати в Коломию чи Городенку (35 і 20 кілометрів). 

текст: Андрій ШУСТИКЕВИЧ

фото: Денис ТРОФІМОВ 


1 Починаючи від селища Маріямпіль, вниз по течії Дністра проходить кордон між Івано-Франківською та Тернопільською областями.

2 Село Одаїв Тлумацького району популярне серед українських любителів дельта- і парапланеризму, а також відоме своїм комплексом гіпсових печер.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання