Казки живуть у Горінчовому

Казки живуть у Горінчовому.

Цього разу в Закарпаття їдемо не по вино, не по сир, не по ізівські кошики. Їдемо — по казки у Хустський район до села Горінчово*. Бо є всі підстави вважати його українською столицею казкарів.

* Мешканці Закарпаття використовують назви Горінчево, Горінчово. До 1995 року село називалося Горінчове.

Казки живуть у Горінчовому

Як казки до Горінчового йшли

Отже, рухаємося давнім торговим шляхом, що з’єднував Угорщину з ГалицькоВолинською державою. Він веде з Долини через Вишківський та Торунський перевали у Хуст. Колись ним прямували завойовники й мандрівники, місіонери й розбійники, купці й утікачі. З ними мігрували ідеї, винаходи, відкриття, а ще пісні, образи, сюжети. То був також транскарпатський шлях казок, а Горінчово — вузлова станція на ньому. Під’їжджаючи до села, зауважуємо, що гори тут маліють, розступаються, а досі зміїста гірська річка Ріка нарешті випростовує своє тіло на широкій долині. Та й дорога теж стає прямою. Око враз вихоплює «широкоформатний» краєвид.

Саме через таке розташування села і для тих, що спиналися вгору, і для тих, що спускалися донизу, Горінчово було зручною зупинкою. Подорожні завжди могли тут підкріпитись, переночувати; купці мали у Горінчовому свої склади. Зупиняючись у селі, подорожні платили не лише дзвінкою монетою, але й новинами, цікавими бувальщинами, анекдотами, казками. Та й самі горінчівці, де б не були — на війні чи на заробітках — привозили додому казки. Казкові сюжети народжувалися також і з подій, що вершилися у Хустському замку за 15 кілометрів від села. А в довколишніх лісах квартирували розбійники, час від часу налітаючи на склади товарів у Горінчовому, на довколишні панські маєтки. Звідси й розбійницький епос. ...Для казки матеріалу ніколи не бракувало.

Казки живуть у Горінчовому

Реальність-фантастика

В Горінчовому вам скажуть, що казки — не дитяча забавка, а серйозна річ. Потребували їх як діти, так і дорослі. Поки не настала ера електрики, вечір в селі означав півтемряву, морок. Головна робота на господарці зупинялася. От хіба говори та слухай. Отож добрі оповідачі мали величезну популярність.

Казка не лише захоплювала, розважала, робила побут барвистішим. Вона втішала, підбадьорювала, полегшувала шлях подорожнім, допомагала переробити довгу й монотонну роботу (наприклад, прясти). На вечорницях, на піроскубах (вечорниці, де дерли пір’я на подушки) хлопці навмисне розповідали дівчатам страшні казки, аби ті — налякані — самі просили парубків відвести їх додому. Казки часто оповідали й у суто чоловічому товаристві — серед мисливців, лісорубів, що ночували у дрімучих хащах, вівчарів на полонинах. Важке, наскрізь неказкове життя горінчівців було густо переплетене казками — від народження до смерті. Їх розказували й немовляті в колисці, і навіть сидячи вночі біля мерця у деревищі (домовині).

Грань між бувальщиною й казкою не раз видавалась слухачам невловимою. Не лише діти, але й дорослі вірили колись у русалок, потерчат, зачаровані скарби: мовляв, на світі усяке буває...

Казки живуть у Горінчовому

А нині? Потрапивши до села, спілкуємося з тутешніми школярами. Коли питаємо горінчівських шестикласників, яка нечисть водиться у Горінчовому, навперебій розказують так, наче б ми спитали, які у тутешніх лісах водяться звірі. Вони чули плач потерчат, стрічали привидів, дуже переконливо розповідають про вовкулаку, а сільських відьом, мабуть, знають всіх в обличчя. Знають діти й усі «нечисті» місця довкола та пов’язані з ними перекази. Скажімо, перше місце у гітпараді підозрілих місцин впевнено займає хлів біля фари (будинку священика). Техніка безпеки юним горінчівцям теж добре відома: зауваживши щось підозріле, треба зразу ж перехреститися й щиро помолитися — і нечисть не буде мати сили. (До речі, незважаючи на високу концентрацію всілякої нечисті, горінчівці — люди побожні, щонеділі церква повна вщерть, і ледь не кожен господар встановлює на обійсті велике розп’яття чи просто хрест).

Заповідник казки

Закарпаття було приєднане до Радянського Союзу вже після Другої світової війни. Тому казкарські традиції вивітрились не так швидко, як у інших регіонах. Горінчовому пощастило й у тому, що багато місцевих казок записали фольклористи (адже оповідачі, як правило, були неписьменними) — Володимир Гнатюк, Осип Роздольський, Юліан Яворський. У радянський час творчість горінчівців докладно вивчав Петро Лінтур. Шістнадцять років він приїжджав у Горінчово за казками, і завдяки Лінтуру вони вийшли друком. Фольклорист записав понад триста казок, з яких сто — варіанти вже відомих сюжетів, а інші — оригінальні. Він, однак, не зміг вичерпати усього багатства села: інші дослідники, приїжджаючи у Горінчово, записували все нові й нові казки.

Вони увійшли у декілька збірників («Казки Карпат», «Легенди нашого краю», «ДідоВсевідо», «Казки Верховини», «Правда і Кривда» та інші). Але Горінчово, мабуть, єди не село, яке удостоїлось окремого збірника. Книжку так і назвали: «Казки одного села» (Ужгород, «Карпати», 1979). Під одною обкладинкою — казки дев’яти найталановитіших оповідачів: Юрія Ревтя, Дмитра Петрика, Юрія Порадюка-Тегзи, Івана Ділинка, Хоми Плешинця, Андрія Калина, Михайла Шовака, Ганни Павлюк, Юрія Митровича. Вони не просто переказували, а творчо змінювали казки чи й творили самі. На жаль, розгортаючи збірник, ми не можемо побачити, як розповідалась кожна казка. А більшість казкарів мали неабиякий акторський хист, кожен був сам собі режисер і актор. Саме так оповідав найвідоміший горінчівський казкар Андрій Калин.

Казки живуть у Горінчовому

Князь казкарів

Про Калина (1908–1979) варто б сказати окремо, бо це була непересічна людина. Знав різних оповідок, що і на воловій шкурі не спишеш, а був неписьменним. Коли у 1955 році Петро Лінтур привіз щойно випущену книгу «Закарпатські казки Андрія Калина», той лише розглядав ілюстрації, а казки читали йому вголос діти — Іван та Андрій.

На фотознімках Калин видається більше схожим на англійського аристократа, аніж на бідного верховинця — лісоруба, бокораша, кочіша1. Стрункий сухуватий джентльмен гордої постави з розумним глибоким поглядом. У руці — улюблена чеська люлька (мав їх цілу колекцію). Таки насправді був аристократом духу. Односельці згадують його як людину порядну, чесну, добру. Жодному не відмовив, як хто просив допомогти.

Біографія Калина геть неказкова. Дитинство скінчилось у вісім років, коли в Америці, працюючи на шахті, помер батько. Відтоді Андрійко всюди наймався працювати, щоб сім’я — мама й молодші сестрички — хоч якось зводили кінці з кінцями. Замилування до казки відчував ще у юності. Щасливим випадком у його житті було знайомство з Петром Лінтуром. Фольклорист зумів оцінити талант Калина, записав від нього понад 120 казок, а також оповідання, пісні, анекдоти, приказки та прислів’я, посприяв із виданням книжки.

Відтоді Калина як відомого казкаря часто запрошують у дитсадки, школи, інтернати. Мабуть, мало який письменник мав у аудиторії такий успіх, як Калин у колі дітей. Вони слухали його з роззявленими ротами. Кажуть, чоловік був неговірким і навіть дещо замкнутим, але коли починав казати казку, нараз перемінювався. Розкурював свою піпу2 і, поволі випускаючи дим, загорявся оповіддю. Не робив довгих ліричних відступів, не любив зачинів чи кінцівок, його розповідь була динамічною, гостросюжетною. Починав відразу, без передмов: «Зачинається казка за царя, котрий вигадав змайструвати з одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх цього».

Або: «Чоловік поставив хижу і поклав до неї спати трьох хлопців. Поклав їх на три кути і чекає, що котрому буде снитися». Або ж: «Був один опришок, називався Шугай. Він мав смілість на цілий край. Де хотів, там пішов. Хотів бути межи жандарами, пішов до них, пив з ними, а як відходив геть, написав картку: «Пив з вами Шугай Микола». (До речі, Шугая Калин знав особисто).

У Калинових казках часто зустрічається образ чарівного коня Татоша. І недарма: казкар дуже любив коней, вмів їх доглядати, лікувати. Його син, Андрій Калин-молодший, розповідає таке: «Під час фронту, коли його батько узявся своєю підводою перевезти поранених, замість подяки радянські воїни відібрали коней. Пізніше про цей випадок довідався Лінтур. Він у якийсь спосіб домовився про компенсацію втрати — і тато одержав у подарунок чудового породистого жеребця з кінного заводу». Правда, казкар не довго тішився цим Татошем. Коли у селі зорганізували колгосп, коня забрали. Ну, а Калин став колгоспним візником.

Книжка «Закарпатські казки Андрія Калина» принесла не лише славу, але й гонорар. Син казкаря каже, що цей гонорар допоміг спорудити нову, простору (як на той час) хату. На жаль, в оселі, збудованій казкою, казкар прожив лише рік — і відійшов у вічність. Сьогодні у білій хаті, на якій встановлена меморіальна дошка, живе сім’я Андрія Калина-молодшого. На подвір’ї височить старезний горіх — це у його тіні оповідалися казки...

Казки живуть у Горінчовому

Колишнє і прийдешнє

На диво, про село казкарів широкому загалу не відомо. Як виглядає, нікому творити бренд «Горінчово». Було б таке ж село десь за кордоном — давно би спорудили дитячий центр розваг, готель, містечко казок, зорганізували б, скажімо, фестиваль театрів ляльок із «горінчівським» репертуаром. 

У нас реалії інші: сьогодні горінчівці не можуть купити дітям збірника казок своїх же односельчан. Нікому не те щоб видати повне зібрання горінчівських казок, а навіть перевидати ті, що вийшли у радянський час. 

Тим часом є добрий привід щось таки зробити. 14 жовтня виповнюється 100 років з дня народження Андрія Калина, і горінчівці збираються урочисто відзначити цю дату. У 1989 році у школі вже проводили районне свято казкарів. Акція виявилась скромною й одноразовою. Тоді вулицю Тиху, на якій жив казкар, перейменували на вулицю Андрія Калина. Але адресні таблички так і не поміняли. Тож казкове тут хіба болото в сльотаву погоду…

Єдине, що покажуть туристові, — сільський краєзнавчий музей, де можна чимало довідатися й про тутешніх казкарів. Його створила при школі вчителька Марія Федько. Музей ледве вміщається у кількох тісних кімнатках. Одна з них представляє давній реманент, предмети побуту, посуд, писанки, ткацтво, вишивки. В іншій відтворено традиційний інтер’єр світлиці, на жердці висить народний одяг. Решта експозиції — книжки, документи, фотографії; у папках — ретельно записані школярами від бабусь та дідусів описи обрядів, перекази, легенди, пісні, приказки та прислів’я, які побутували саме у цьому селі. Погортавши записи, оглянувши все, помилувавшись тканими доріжками, майстерно вишитими сорочками та безрукавками, розумієш: горінчівці талановиті у всьому. Але візитівкою села є таки казка...

Вона не зникає. Протинається то тут, то там навіть у комп’ютерну еру. Дідусі та бабусі й сьогодні оповідають онукам казки, а онуки... Онуки ледь підростуть — і собі стають казкарями. Слухаємо шестикласників і розуміємо, що вони творять вже власні сюжети, вигадують нових персонажів. Їм — легко: стоять на плечах багатьох поколінь казкарів. Їм — важко: живуть у час масової культури...

Едуард Попович, що юнаком писав чудові казки, сьогодні лише їздить на заробітки, казку відклав на потім. Правнук Андрія Калина Віктор Ігнатко, який любив ліпити й малювати казкових персонажів, нині вчиться на дизайнера. Чи не розлучиться з казкою? Бо горінчівці не знають, як без казок давати собі раду із цим всім світом. Особливо, коли світ такий складний... 

текст і графіка: Анна КИРПАН

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО


1 Бокораш — той, хто займається сплавом лісу по ріці. Кочіш (діал.) — візник. 

2 Піпа (діал.) — люлька.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання