Знахар від фотографії

Знахар від фотографії.

Нічого зайвого, мінімум, який дозволяє жити і фотографувати. Проста їжа — борщ, картопля, квасне молоко. Простий побут — ліжко, стіл, стілець, полиця з книгами. Проста щоденна робота — носити, садити, рубати, косити. Прості речі, потрібні для мандрів — велосипед, наплічник, фотокамера, штатив. Десять років тому відомий івано-франківський фотограф Павло Дроб’як — засновник національного бієнале «Природа», один із фундаторів Спілки фотохудожників України, лауреат Міжнародної федерації фотомистецтва, призер десятків вітчизняних та зарубіжних фотоконкурсів — покинув місто і оселився в селі. «Втік від руйнації та урбанізації», — зізнається Павло.

Знахар від фотографії

 ФОТОПАВЛО 

Чи легко упіймати застояне повітря провулків архаїчних, немов дагеротип, коли твоя робітня — завалена дровітня, і не виходять очі, а іноді роти?.. І хто нарешті винен, що з нас такі моделі, що клацає в порожнє щелепа-апарат? Таким, як наші, пискам — не місце у музеї, бо ми — не те що камінь чи дикий виноград. Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма наповнити душею і зберегти в роках!.. Яка уважна камера, яка чутлива фільма — просвічують бретельки і вени на руках. Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті, а з річкової твані волого світить рінь — коли навколо тьмяно і контури розмиті, потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь, потрібно трохи солі, щоб очі проявити, щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола. Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити! І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Юрій АНДРУХОВИЧ, Івано-Франківськ, 1989 рік.

На «ти» із природою

Утік Павло Дроб’як у батьківське село Дмитровичі, що недалеко від Львова. Зайнявся, як кажуть галичани, господаркою. «Придивляюся до рослин, тварин і людей, — розповідає Павло. — Хочу бути на «ти» з природою». І мало кому це вдається краще, ніж йому.

Повз пишні кущі барбарису, вздовж ряду вишень і слив, попри живопліт ідемо по зеленому моріжку до невеликої свіжо побіленої хати. Господар показує свої володіння. За живоплотом — квітник, густо всіяний крокусами і первоцвітом. «Знаєте, з первоцвіту дуже смачні й корисні чаї», — Павло зриває повну пригорщу квіток і йде заварювати для нас свій особливий напій. Чаклує в кухні над горнятами: сипле в кожне з них по пучці сухих трав із двох полотняних торбинок, вкидає пелюстки, заливає все це окропом. І кімнатою линуть пахощі. «А ще чабрець і меліса», — вгадуємо ми. Ґазда втішений. Трави Павло також культивує, тільки не в квітнику, а на пасіці.

Знахар від фотографії

Пасіка обгороджена тином («сам плів»), обсаджена шипшиною, завита виноградом. В одному з вуликів зимує рій, ще два чекають на бджіл. «Я в цих розумних комах вчуся, — Павло погладжує бляшаний дашок вулика. — Філософію життя опановую. Коли стає тяжко, сумно — а буває по-всякому — то приходжу до бджіл. І вони мені тихесенько так: не жу-жу-жу-рися... За це я їм автоматичні поїлки зробив, щоби далеко по воду не літали, крильця не зношували».

«Ще одні привілейовані мешканці двору, — жартує Павло, — кури. Вони просто втілення краси і мистецтва». Зозулясті прогулюються в огорожі авторського дизайну. А яка в несучок купіль! Велика миска на самому осонні обгороджена низеньким плетеним парканцем, вздовж нього ростуть м’ята і виткі дзвоники.

Знахар від фотографії

Обабіч стежки від кухні до порога хати є ще кілька нетипових, як для традиційного українського села, об’єктів. Немурована криниця, накрита кришкою делятинської ракетної шахти1, як пояснює ґазда. Кілька зрубів плодових дерев, перетворених на клумби. Туї, срібляста ялина. «Навмисне посадив, — каже Павло. — Хочу зробити куточок дикої карпатської природи. Ще якби слимаки — такі великі, знаєте, як у горах, — тут ходили... Не привезете мені іншим разом мішечок слимаків у дарунок?»

На відміну від двору, де буяє рукотворна краса, оселя Павла — аскетична. Жодних ясиків2, килимків, серветок, слоників із порцеляни. Немає й телевізора. В кімнаті тільки ліжко, стіл і один стілець. «Стілець — для гостей», — запрошує сідати господар. 

На книжковій полиці — Новий Заповіт, Сковорода, Стус, Іваничук, Андрухович, свіжий каталог фото- і відеопродукції. На столі — стоси брошур про бджолярство, садівництво та інше. У шафці буфету — фотоапаратура. Камера «Canon АЕ-1» та різне фотопричандалля. «Кімната — то є мій робочий простір, — пояснює Павло. — І я прагну, щоби він був якомога менше засмічений, зокрема й телевізором, комп’ютером, мобілками тощо. Розгортаю повноцінну лабораторію для ручного друку, як було свого часу у Франківську, в моєму підвалі. Я повернувся до чорно-білого фото. А його головний принцип — нічого зайвого».

Знахар від фотографії

Час відкриттів і злетів

«Павло Дроб’як приїхав до Івано-Франківська в 1975 році. 1989 року вступив до Спілки фотохудожників України та фотоклубу «Колумб» (місто Тисмениця). З 1991-го — вільний фотограф. Творчою фотографією займається понад тридцять років», — доволі лаконічний текст супроводжує роботи майстра в каталогах і буклетах. Майже нічого від справжнього життя Павла.

Школяр із Дмитровичів не знав, що таке фотоапарат. Як усі сільські хлопчиська, він «робив коло землі і худоби», «гриз» підручники, гасав околицями на велосипеді. Після армії подався до Львова. Працював помічником майстра в офсетному цеху друкарської фабрики «Атлас», лаборантом у фотолабораторії, фотографом у майстерні Українського спеціалізованого інституту «Укрпроектреставрація». «То був час експериментів», — пригадує Павло.

В кінці 1970-х у Івано-Франківську влаштувався фотографом у обласний краєзнавчий музей, вступив до фотоклубу «Ватра». На той час франківська «Ватра» була одним із небагатьох українських фотоклубів, який влаштовував республіканські виставки художньої та документальної фотографії. 

Найпрестижнішою вважалася фотовиставка «Гори і люди», яка проходила в Яремчому. Участь у ній в 1987 році принесла Павлові визнання — фотографічна Україна відкрила нове ім’я, а Павло відкрив Карпати. «Я з першого погляду закохався в гори», — зізнається майстер. Відтоді він почав мандрувати.

Павло йшов у гори сам. Підкорював хребти і вершини, спускався до пастухів у стаї, зупинявся у верховинських селах. Часом на кілька днів наймався на роботу за їжу й нічліг. До нього і до його об’єктива звикли. Відтак запрошували на весілля і хрестини, на свята і храми3, на уродини й толоки. Повернувшись, на кілька днів замикався у своїй майстерні, що була в підвалі однієї з міських кам’яниць, — проявляв плівки. З-поміж десятків кадрів довго і мучівно вибирав кілька до друку. І вже аж тоді, коли фотографії виходили з «апсо»4, з’являвся на люди.

Знахар від фотографії

Знімки кінця 1980-х — початку 1990-х років, зроблені Павлом у Карпатах, зокрема «Спокій», «Під дощем», вважаються класикою фотомистецтва. У 1993-му в добірці кращих робіт українських фотографів їх опублікував московський журнал «ФОТО», а в 1995-му відзначив британський альманах «Краща фотографія Європи». Карпатська серія принесла майстру медалі і дипломи Міжнародної федерації фотомистетцва (FIAP), а також почесне звання федерації — AFIAP.

Приблизно в той самий час у Івано-Франківську формувалося мистецьке середовище, пізніше означене як «Станіславський феномен». І хоча сьогодні це явище пов’язують із появою передовсім літературної школи та іменами Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика та інших, тоді нурт охоплював значно ширше середовище.

В ньому жили також художники, скульптори, журналісти, музиканти, фотографи. Робили численні мистецькі проекти — виставки, перформанси, фестивалі, видавали журнали й альманахи, знімали фільми. Так народилися міжнародне мистецьке бієнале «Імпреза», журнал «Четвер», фотоконкурс «Природа».

«З легкої руки Юрка Андруховича за Павлом Дроб’яком закріпилося ім’я Фотопавло. Один із найактивніших свідків тогочасної ферментації, він не розлучався з камерою, — пригадує письменник Тарас Прохасько. — Знімав при роботі і при дружньому застіллі, в робітнях і в міських нетрях.

Друкував знімки і дарував їх, як квіти — жінкам, як добру цигарку чи склянку вина — чоловікам». Нині у приватних колекціях франківчан зберігаються унікальні фотографії майстра — негативи, на жаль, втрачено. Велика хвиля «феномену», що підняла одних, накрила інших. Павло врятувався від саморуйнації в кінці 90-х, повернувшись до простого сільського життя і праці.

Знахар від фотографії

Прості живі речі

«Страшенно змінився мій стан, — розмірковує фотограф. — Я дуже багато часу провів на самоті, передумав усе своє життя по хвилинах. Трохи себе впорядкував. Навчився відчувати природу, її тривання, мінливість, повторювану неповторність — все це приходить, коли садиш сад, косиш трави, плетеш із лози чи вишукуєш у гаях березове пруття для віників. Робиш роботу, і раптом — оце воно! Бачиш, як багато сонця, яка цікава кольорова пляма з дерев, квітів і трав — просто імпресіон. Одразу за фотоапарат — і знімаєш, знімаєш... Техніка «монокль», яку тепер використовую, дає саме те, що треба — ефект фотографічної акварелі. Тішуся, що маю змогу залишити щось недоказане, що можна собі домислити, коли дивитися потім на ці фото...»

Кольорові моноклеві пейзажі і монохромні документальні портрети — дві складові теперішнього фотосвіту Павла Дроб’яка. «Прийшла весна — і настала моя епоха відродження», — не зраджує своєму стилю спілкування майстер. Як не зраджує і своєму стилю зйомки. Він принципово відмовився від цифрового фото. Використовує тільки плівку — переважно чорно-білу, інколи кольорову. Продовжує мандрувати — «тридцятикілометровою зоною довкола двох своїх українських столиць — Львова і Звенигорода5». Любить фотографувати старих жінок — порівнює їх зі скульптурою, вирізьбленою досконалим різцем часу. Переконаний, що треба жити не розумом, а серцем. Не визнає постановочної фотографії. 

Вважає, що варто знімати передовсім «живі прості речі» — землю, рослини, людей, те, що відбувається з ними тут і тепер, і в більшості своїй минає непоміченим, не відкритим. Практикує ручний друк фотографій. 

Тонує знімки виключно природними барвниками — відваром кори різних дерев, лушпиння цибулі, соком помідорів, зірваних із куща до дванадцятої години дня. «Серйозно, це дає виняткову «розтяжку» спектру різних тонів», — без тіні усмішки переконує Павло. А потім знову посміхається: «Ще трохи, і стану знахарем — від фотографії».

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО 


1 У селищі Делятин Івано-Франківської області були розташовані пускові шахти балістичних ракет СРСР. На початку 90-х років ХХ століття відбулася конверсія. Майно, яке залишилося після розформування військової частини, горяни розібрали і пристосували в господарстві.

2 Ясик (діал.) — маленька декоративна подушка.

3 Храм, або храмове свято — свято вшанування святого чи євангельської події, на честь яких названо церкву.

4 Апсо — марка електрофотоглянцювальника, на якому сушили відбитки.

5 Село Звенигород Перемишлянського району Львівської області у ХІІ ст. було столицею руського князівства.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання