У вояж — за опільською старовиною.

Для киян і мешканців інших «незахідних» регіонів подорож на Івано-Франківщину майже завжди означає один керунок: у Карпати. Та є ще декілька цікавих і майже незнаних місць — у старовинних наддністрянських містечках Опілля, які знаходяться не в горах, але й не так близько від обласного центру, щоб наважитись на пішу прогулянку. Тож велосипед — найоптимальніший варіант відвідин загадкових цікавинок.

Як Єзус і Марія поганські назви здолали

Попереду — майже 120 кілометрів кроскантрі. Їх варто розтягнути на два дні, аби подорож була приємною пригодою, а не встановленням спортивних рекордів. Нічліг можна запланувати у мотелі в Галичі. Перше з містечок на маршруті — Єзупіль. Від залізничного вокзалу в Івано-Франківську за знаками на Львів піднімаємось до передмістя Пасічна, де на роздоріжжі повертаємо праворуч — на Галич і Рогатин, лишаючи ліворуч трасу на Калуш і Стрий. До Галича —26 кілометрів, до Єзуполя — удвічі менше. Минувши село Тязів, повертаємо на Сілець, за яким одразу виринає перший пункт нашої веломандрівки. (Інший варіант веломаршруту до Єзуполя описано в статті «Монастир на Стінці» в журналі «Карпати» № 12 (24) за грудень 2007 року).

Єзупіль у радянські часи мав назву Жовтень. А значно давніше, ще з 1435-го (дати першої письмової згадки), тутешні люди мешкали в місті з не надто привабливим найменням Чешибіси. Та й сусідній Маріямпіль первісно мав не кращу назву — Чортопіль (і чи не звідси запозичив свій міфічний Чортопіль Юрій Андрухович?). Деякі дослідники припускають, що в цих місцях ще довгий час по впровадженню християнства жили язичники. За однією з версій, топонім Чешибіси походить від назви племені печенігів «бесси», «бісени», яких тут розгромили русини в XI столітті.

Набути більш милозвучної назви Чешибісам «допомогли» інші погани — татари. Як зазначено в джерелах, у липні 1594 року обложений кримчаками в тутешньому замку воєвода Якуб Потоцький зробив переможну вилазку, перед цим вигукнувши: «Єзус, дай поле!» та зміг перебратися на інший берег Дністра. З вдячності за своє спасіння через два роки Якуб Потоцький повернувся до вщент спаленого міста і відбудував його, давши назву Єзуполь — Місто Ісуса (від польського Jezus та грецького polis). 

Згаданий замок вибудував у 1550 році краківський каштелян Станіслав Мартин Зборовський. Твердиня була відновлена Потоцьким 1610 року в камені та простояла майже три сторіччя, доки не була розібрана, аби дати місце для палацу Каетана Яна Дідушицького. Замок знаходився у найвищій точці Єзуполя. Його вали досі простежуються в парку, палац Дідушицьких зберігся. Зараз тут розташований дитячий санаторій. До речі, одним із його власників був знаний есеїст, політик і авантурник Войцех Дідушицький. Завдяки йому в палаці до Першої світової війни назбирались величезні мистецькі скарби: картини Ботічеллі, Мантеґні, Бухера, Ґроттґера та Коссака, бібліотека у 15 тисяч томів, колекція порцеляни і килимів. На жаль, усе це загинуло під час Першої світової війни від пожежі, спричиненої гарматним обстрілом.

Поруч із палацом-санаторієм бачимо костел кінця XVI — початку XVII століття та келії домініканського монастиря, що були побудовані на кошти Потоцьких. Про кляштор відомо, на жаль, небагато. Знаємо, що тут було п’ять коштовних вівтарів, а також, що у першій половині XVII століття монастирським пріором був відомий історик, теолог і геральдик Шимон Окольський. Від старих часів у костелі, який у 90-х роках минулого століття віддали вірним, залишились тільки яскраві фрески, в тому числі герб Потоцьких («Пилява»), «Символ Святого Духа», «Вознесіння Богородиці» і рослинні орнаменти. І за це дяка — слід урахувати, що після війни тут містилась військова частина, а в будівлях келій — катівня НКВС, про які сповіщає пам’ятна таблиця. 

З тустанцями без жартів!

Повертатися ровером до траси на Львів краще через урочище Вишновець, повз знамениту Духову Криницю — чудодійне джерело, де щороку на Івана Хрестителя збираються сотні прочан. Минаючи Галич, за мостом через Дністер повертаємо праворуч, за вказівником на Тустань і Маріямпіль (він же Маринопіль). До першого села потрапляємо вже через три кілометри добротної асфальтованої дороги. На відміну від Сколівської Тустані (про неї «Карпати» писали в № 10 (22) за жовтень 2007 року), де була гірська митниця, тут була річкова. Судна, що пропливали Дністром, спиняв владний клич «Ту стань!». Схоже, мешканці Тустані завжди вирізнялись крутою вдачею: наприклад, у 80-х роках ХІХ сторіччя, незважаючи на чини, взяли й побили графа Сем’янського та його друзів за те, що ті, полюючи, витоптали посіви на їхніх ланах.

Тож проїдемо село з подвійною пильністю і акуратністю. За це неподалік села, за річкою Бебелкою, на нас чекає «винагорода» в селі Межигірці. По-перше, це залишки давньоруських монастирських укріплень в урочищі Скала (або Монастир). В одній із скель є грот зі слідами ручної обробки. А на вершині кам’яної гряди простежуються залишки п’яти веж. Є тут і камінь-велет, що зветься «Божий Тік». За легендою, на Великдень, якщо припасти до нього вухом, можна почути дзвони. Подібним до Межигорецького вважають скельний монастир у селі Бубнище на Скелях Довбуша під Болеховом. 

Другою атракцією Межигірців є дерев’яна церква Святої Параскеви, зведена в 1895 році. З архітектурної точки зору, вона не відзначається екстраординарністю, зате має чудову історію свого зведення. Місцевий тесля Андрій Городецький подався на лісозаготівлю до Карпат, де згодом замість заробленої грошової платні попросив у пана дерева на побудову церкви в рідних Межигірцях. Розчулений самопожертвою робітника пан подарував тому деревину, а зароблені гроші порадив витратити на оздоблення церкви. Як пише краєзнавець Петро Зіньковський, на зекономлені гроші межигоряни покрили сусальним золотом вівтар і найняли у Львові майстрів, які розмалювали споруду і вирізьбили іконостас. Половину ж Царських Воріт виготовив сам Андрій Городецький.

Залишаємо Межигірці і через сільце Водники все ще непоганою дорогою їдемо до Маріямполя якихось 14 кілометрів.

Пікнік неподалік... в’язниці

Із назвою Маріямполя може виникнути невелике непорозуміння, бо донедавна його офіційне ім’я звучало Маринопіль. Дехто й зараз так називає містечко. Але дорога тут одна, та й зустрічні селяни вкажуть вам єдиний вірний керунок. Містечко називалося то Чортополем, то Боживідком, то Вовчковом. Врешті-решт прибрало свою сучасну, значно «м’якшу» назву — начебто через те, що тут, напившись джерельної води та помолившись Діві Марії, отримав зцілення коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. За порятунок свого життя він віддячив містечку не тільки новою назвою, а й побудовою замку у 1691-му році. А син гетьмана, воєвода руський Ян Станіслав Яблоновський побудував у Маріямполі костел (1702 рік). Уже за 40 років воєвода брацлавський Ян Каетан Яблоновський заклав тут монастир капуцинів. Каноніки відкрили у кляшторі колегіум із класом філософії, а згодом і риторики. Але австрійці, виконуючи наказ цісаря Йосифа ІІ, закрили монастир і віддали його військовим. Все ж Яблоновські спромоглися згодом повернути його для релігійних потреб. Втім, капуцини не повернулись, а їхнє місце зайняли сестришарітки, що відкрили в монастирі шпиталь і сиротинець.

Маріямпіль усе не давав спокою австрійській владі. У 1817 році старий замок був майже повністю розібраний, завдяки Яблоновським замкове каміння пішло на побудову палацу. Нині в ньому знаходиться лікарня, на подвір’ї якої стоїть кремезний п’ятсотлітній дуб. Від замку ж залишились лише фрагменти мурів та в’їзна брама. Палац-лікарня виглядає надто скромно, аби привертати увагу, капуцинському монастиреві теж не пощастило — зараз у ньому в’язниця. До того ж радянська влада розібрала старий бароковий та новий костьоли. Залишилась лише Хрестовоздвиженська церква.

Мабуть, для першого дня побаченого вистачить. Перед поверненням на нічліг у Галичі можна влаштувати собі незабутній пікнік на галявині під стрімкою замковою горою над неозорим Дністром. Наостанок спробуємо цілющої водиці з викопаного татарами колодязя у центрі села і рушаємо на відпочинок до Галича. Мотель знаходиться на виїзді з міста в напрямку Рогатина. Дуже доречно, адже це саме шлях на Більшівці, що входить у план другого дня поїздки.

У взутих кармелітів

До Більшівців лише вісім кілометрів, і траса якісна. Вже здаля над селом видніються барокові обриси костелу — славнозвісного колись монастиря узутих кармелітів, заснованого Мартином Казановським у 1624 році. До речі, представники родини Яблоновських дали суттєві суми на побудову цегляного кляштора у 1725 році.

До сьогодні збереглись будівля костелу і частина келій монастиря. І руйнація у воєнні часи, і влаштування в костелі складів склотари, збіжжя та штучних добрив зробили свою чорну справу — вціліли лише головний вівтар (частково) і барокові фрески. Серед них — «Жертвоприношення Авраама», «Святий Мартин і жебрак», «Апостол Павло зцілює кривого». Крім того, на північній вівтарній стіні є фрескові портрети фундаторів кляштора Яблоновських. У крипті ж поховано засновника монастиря — Мартина Казановського. Зараз триває відбудова келій і ремонт костелу.

Але кармелітський кляштор — не єдине, що є цікавого в Більшівцях. На площі Ринок стоїть невеличка ратуша, а нинішній будинок культури — це колишня синагога XVIII століття. Шпиталь, що знаходиться за якихось 500 метрів від Ринку, хоч і побудований у 1929 році, за стилем нагадує польські двори XVIII століття. 

Жодних лялькових вистав

Останній пункт мандрівки (доведеться здолати ще чотири кілометри поганенької асфальтівки) — село з незвичною назвою Кукільники. Згідно з переказами, його заснували артисти-«кукольники», що ставили лялькові вистави. Ця версія видається трохи сумнівною, бо швидше всього, назва села пішла від того, що тут колись густо ріс кукіль — рослина-бур’ян родини гвоздикових. Так чи інак, Кукільники свого часу були зовсім не забуті Богом і людьми, якими вони виглядають зараз. Вже на початку XV століття архібіскуп Якуб Стжемєн звів тут замок, в якому 1476 року щасливо витримав облогу татар «батько польського ренесансу» Гжегож із Санока. Вже тоді тут існував і дерев’яний костел — Кукільники були власністю львівських єпископів. У 1732 році його замінила кам’яна барокова споруда, яку ми ще маємо щастя бачити. Храм поступово руйнується і рятує його лише дах, котрим його покрили в 1985 році.

У міжвоєнний період це було не село, а справжнє містечко. Але потім сталися розстріли євреїв і еміграція поляків, тож сьогодні в селі зосталось заледве 500 мешканців. Не дивно, що до колишнього єпископського костелу доводиться дертися крізь хащі. Та він, безумовно, вартий і набагато більшого, ніж декілька подряпин на руках.

Огляд пам’ятки можна почати з барокової дзвіниці, де в нішах ще милують око кам’яні скульптури святих. У самому ж храмі, попри те, що в 60-х роках минулого століття за наказом райкому партії було спалено все його оздоблення, залишилось дуже багато цікавезних фресок, виконаних у 1774 році. Фахівці приписують їх пензлю львівського художника Станіслава Строїнського. 

Над головним вівтарем збереглася чудова поліхромія, подібна до тієї, яку можна оглянути в Дрогобицькому костелі Святого Бартоломея. Над бічними вівтарями — постаті святих і римських пап, є також декілька композицій: «Втеча до Єгипту», «Воскресіння Лазаря». Але найцікавіші фрески зберігаються там, де колись стояв орган. Обережно здолавши старезні гвинтові сходи, можемо побачити сцени із тогочасного світського життя, зокрема музик у характерному польському вбранні.

Якщо є ще трохи часу, прогуляймось до сусіднього пагорба, де стоїть колишня плебанія в стилі старого польського двору. А вже на зворотній дорозі треба не оминути цвинтаря з лівого боку, де найцікавішим є хрест із написом: «Тут спочиває Ян Левецький, власник Кукільників і Медух, який прожив 107 літ і вмер сьомого серпня 1837 року».

Що ж, поруч із кожною зупинкою на маршруті ми поставили «галочки», а відтак повертаємось із Кукільників до Галича, де можна або зануритися в розкоші місцевої старовини, або ж втекти від спокуси (зокрема й потягом) у бік Львова чи Івано-Франківська. 

текст: Дмитро АНТОНЮК

фото: Денис ТРОФІМОВ 

Короткий опис маршруту: місто Івано-Франківськ — селище Єзупіль — село Межигірці — село Маріямпіль — місто Галич — селище Більшівці — село Кукільники — місто Івано-Франківськ. Приблизна протяжність: 100 кілометрів

Довжина основних відрізків: Івано-Франківськ — Єзупіль: 13 кілометрів.

Єзупіль — Галич: 13 кілометрів; Галич — Межигірці: 6 кілометрів; Межигірці — Маріямпіль: 14 кілометрів; Галич — Більшівці: 8 кілометрів; Більшівці — Кукільники: 4 кілометри.