У вояж — за опільською старовиною

У вояж — за опільською старовиною.

Для киян і мешканців інших «незахідних» регіонів подорож на Івано-Франківщину майже завжди означає один керунок: у Карпати. Та є ще декілька цікавих і майже незнаних місць — у старовинних наддністрянських містечках Опілля, які знаходяться не в горах, але й не так близько від обласного центру, щоб наважитись на пішу прогулянку. Тож велосипед — найоптимальніший варіант відвідин загадкових цікавинок.

 У вояж — за опільською старовиною

Як Єзус і Марія поганські назви здолали

Попереду — майже 120 кілометрів кроскантрі. Їх варто розтягнути на два дні, аби подорож була приємною пригодою, а не встановленням спортивних рекордів. Нічліг можна запланувати у мотелі в Галичі. Перше з містечок на маршруті — Єзупіль. Від залізничного вокзалу в Івано-Франківську за знаками на Львів піднімаємось до передмістя Пасічна, де на роздоріжжі повертаємо праворуч — на Галич і Рогатин, лишаючи ліворуч трасу на Калуш і Стрий. До Галича —26 кілометрів, до Єзуполя — удвічі менше. Минувши село Тязів, повертаємо на Сілець, за яким одразу виринає перший пункт нашої веломандрівки. (Інший варіант веломаршруту до Єзуполя описано в статті «Монастир на Стінці» в журналі «Карпати» № 12 (24) за грудень 2007 року).

Єзупіль у радянські часи мав назву Жовтень. А значно давніше, ще з 1435-го (дати першої письмової згадки), тутешні люди мешкали в місті з не надто привабливим найменням Чешибіси. Та й сусідній Маріямпіль первісно мав не кращу назву — Чортопіль (і чи не звідси запозичив свій міфічний Чортопіль Юрій Андрухович?). Деякі дослідники припускають, що в цих місцях ще довгий час по впровадженню християнства жили язичники. За однією з версій, топонім Чешибіси походить від назви племені печенігів «бесси», «бісени», яких тут розгромили русини в XI столітті.

У вояж — за опільською старовиною

Набути більш милозвучної назви Чешибісам «допомогли» інші погани — татари. Як зазначено в джерелах, у липні 1594 року обложений кримчаками в тутешньому замку воєвода Якуб Потоцький зробив переможну вилазку, перед цим вигукнувши: «Єзус, дай поле!» та зміг перебратися на інший берег Дністра. З вдячності за своє спасіння через два роки Якуб Потоцький повернувся до вщент спаленого міста і відбудував його, давши назву Єзуполь — Місто Ісуса (від польського Jezus та грецького polis). 

Згаданий замок вибудував у 1550 році краківський каштелян Станіслав Мартин Зборовський. Твердиня була відновлена Потоцьким 1610 року в камені та простояла майже три сторіччя, доки не була розібрана, аби дати місце для палацу Каетана Яна Дідушицького. Замок знаходився у найвищій точці Єзуполя. Його вали досі простежуються в парку, палац Дідушицьких зберігся. Зараз тут розташований дитячий санаторій. До речі, одним із його власників був знаний есеїст, політик і авантурник Войцех Дідушицький. Завдяки йому в палаці до Першої світової війни назбирались величезні мистецькі скарби: картини Ботічеллі, Мантеґні, Бухера, Ґроттґера та Коссака, бібліотека у 15 тисяч томів, колекція порцеляни і килимів. На жаль, усе це загинуло під час Першої світової війни від пожежі, спричиненої гарматним обстрілом.

У вояж — за опільською старовиною

Поруч із палацом-санаторієм бачимо костел кінця XVI — початку XVII століття та келії домініканського монастиря, що були побудовані на кошти Потоцьких. Про кляштор відомо, на жаль, небагато. Знаємо, що тут було п’ять коштовних вівтарів, а також, що у першій половині XVII століття монастирським пріором був відомий історик, теолог і геральдик Шимон Окольський. Від старих часів у костелі, який у 90-х роках минулого століття віддали вірним, залишились тільки яскраві фрески, в тому числі герб Потоцьких («Пилява»), «Символ Святого Духа», «Вознесіння Богородиці» і рослинні орнаменти. І за це дяка — слід урахувати, що після війни тут містилась військова частина, а в будівлях келій — катівня НКВС, про які сповіщає пам’ятна таблиця. 

З тустанцями без жартів!

Повертатися ровером до траси на Львів краще через урочище Вишновець, повз знамениту Духову Криницю — чудодійне джерело, де щороку на Івана Хрестителя збираються сотні прочан. Минаючи Галич, за мостом через Дністер повертаємо праворуч, за вказівником на Тустань і Маріямпіль (він же Маринопіль). До першого села потрапляємо вже через три кілометри добротної асфальтованої дороги. На відміну від Сколівської Тустані (про неї «Карпати» писали в № 10 (22) за жовтень 2007 року), де була гірська митниця, тут була річкова. Судна, що пропливали Дністром, спиняв владний клич «Ту стань!». Схоже, мешканці Тустані завжди вирізнялись крутою вдачею: наприклад, у 80-х роках ХІХ сторіччя, незважаючи на чини, взяли й побили графа Сем’янського та його друзів за те, що ті, полюючи, витоптали посіви на їхніх ланах.

У вояж — за опільською старовиною

Тож проїдемо село з подвійною пильністю і акуратністю. За це неподалік села, за річкою Бебелкою, на нас чекає «винагорода» в селі Межигірці. По-перше, це залишки давньоруських монастирських укріплень в урочищі Скала (або Монастир). В одній із скель є грот зі слідами ручної обробки. А на вершині кам’яної гряди простежуються залишки п’яти веж. Є тут і камінь-велет, що зветься «Божий Тік». За легендою, на Великдень, якщо припасти до нього вухом, можна почути дзвони. Подібним до Межигорецького вважають скельний монастир у селі Бубнище на Скелях Довбуша під Болеховом. 

Другою атракцією Межигірців є дерев’яна церква Святої Параскеви, зведена в 1895 році. З архітектурної точки зору, вона не відзначається екстраординарністю, зате має чудову історію свого зведення. Місцевий тесля Андрій Городецький подався на лісозаготівлю до Карпат, де згодом замість заробленої грошової платні попросив у пана дерева на побудову церкви в рідних Межигірцях. Розчулений самопожертвою робітника пан подарував тому деревину, а зароблені гроші порадив витратити на оздоблення церкви. Як пише краєзнавець Петро Зіньковський, на зекономлені гроші межигоряни покрили сусальним золотом вівтар і найняли у Львові майстрів, які розмалювали споруду і вирізьбили іконостас. Половину ж Царських Воріт виготовив сам Андрій Городецький.

Залишаємо Межигірці і через сільце Водники все ще непоганою дорогою їдемо до Маріямполя якихось 14 кілометрів.

У вояж — за опільською старовиною

Пікнік неподалік... в’язниці

Із назвою Маріямполя може виникнути невелике непорозуміння, бо донедавна його офіційне ім’я звучало Маринопіль. Дехто й зараз так називає містечко. Але дорога тут одна, та й зустрічні селяни вкажуть вам єдиний вірний керунок. Містечко називалося то Чортополем, то Боживідком, то Вовчковом. Врешті-решт прибрало свою сучасну, значно «м’якшу» назву — начебто через те, що тут, напившись джерельної води та помолившись Діві Марії, отримав зцілення коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. За порятунок свого життя він віддячив містечку не тільки новою назвою, а й побудовою замку у 1691-му році. А син гетьмана, воєвода руський Ян Станіслав Яблоновський побудував у Маріямполі костел (1702 рік). Уже за 40 років воєвода брацлавський Ян Каетан Яблоновський заклав тут монастир капуцинів. Каноніки відкрили у кляшторі колегіум із класом філософії, а згодом і риторики. Але австрійці, виконуючи наказ цісаря Йосифа ІІ, закрили монастир і віддали його військовим. Все ж Яблоновські спромоглися згодом повернути його для релігійних потреб. Втім, капуцини не повернулись, а їхнє місце зайняли сестришарітки, що відкрили в монастирі шпиталь і сиротинець.

 У вояж — за опільською старовиною

Маріямпіль усе не давав спокою австрійській владі. У 1817 році старий замок був майже повністю розібраний, завдяки Яблоновським замкове каміння пішло на побудову палацу. Нині в ньому знаходиться лікарня, на подвір’ї якої стоїть кремезний п’ятсотлітній дуб. Від замку ж залишились лише фрагменти мурів та в’їзна брама. Палац-лікарня виглядає надто скромно, аби привертати увагу, капуцинському монастиреві теж не пощастило — зараз у ньому в’язниця. До того ж радянська влада розібрала старий бароковий та новий костьоли. Залишилась лише Хрестовоздвиженська церква.

Мабуть, для першого дня побаченого вистачить. Перед поверненням на нічліг у Галичі можна влаштувати собі незабутній пікнік на галявині під стрімкою замковою горою над неозорим Дністром. Наостанок спробуємо цілющої водиці з викопаного татарами колодязя у центрі села і рушаємо на відпочинок до Галича. Мотель знаходиться на виїзді з міста в напрямку Рогатина. Дуже доречно, адже це саме шлях на Більшівці, що входить у план другого дня поїздки.

У вояж — за опільською старовиною

У взутих кармелітів

До Більшівців лише вісім кілометрів, і траса якісна. Вже здаля над селом видніються барокові обриси костелу — славнозвісного колись монастиря узутих кармелітів, заснованого Мартином Казановським у 1624 році. До речі, представники родини Яблоновських дали суттєві суми на побудову цегляного кляштора у 1725 році.

До сьогодні збереглись будівля костелу і частина келій монастиря. І руйнація у воєнні часи, і влаштування в костелі складів склотари, збіжжя та штучних добрив зробили свою чорну справу — вціліли лише головний вівтар (частково) і барокові фрески. Серед них — «Жертвоприношення Авраама», «Святий Мартин і жебрак», «Апостол Павло зцілює кривого». Крім того, на північній вівтарній стіні є фрескові портрети фундаторів кляштора Яблоновських. У крипті ж поховано засновника монастиря — Мартина Казановського. Зараз триває відбудова келій і ремонт костелу.

У вояж — за опільською старовиною

Але кармелітський кляштор — не єдине, що є цікавого в Більшівцях. На площі Ринок стоїть невеличка ратуша, а нинішній будинок культури — це колишня синагога XVIII століття. Шпиталь, що знаходиться за якихось 500 метрів від Ринку, хоч і побудований у 1929 році, за стилем нагадує польські двори XVIII століття. 

Жодних лялькових вистав

Останній пункт мандрівки (доведеться здолати ще чотири кілометри поганенької асфальтівки) — село з незвичною назвою Кукільники. Згідно з переказами, його заснували артисти-«кукольники», що ставили лялькові вистави. Ця версія видається трохи сумнівною, бо швидше всього, назва села пішла від того, що тут колись густо ріс кукіль — рослина-бур’ян родини гвоздикових. Так чи інак, Кукільники свого часу були зовсім не забуті Богом і людьми, якими вони виглядають зараз. Вже на початку XV століття архібіскуп Якуб Стжемєн звів тут замок, в якому 1476 року щасливо витримав облогу татар «батько польського ренесансу» Гжегож із Санока. Вже тоді тут існував і дерев’яний костел — Кукільники були власністю львівських єпископів. У 1732 році його замінила кам’яна барокова споруда, яку ми ще маємо щастя бачити. Храм поступово руйнується і рятує його лише дах, котрим його покрили в 1985 році.

У вояж — за опільською старовиною

У міжвоєнний період це було не село, а справжнє містечко. Але потім сталися розстріли євреїв і еміграція поляків, тож сьогодні в селі зосталось заледве 500 мешканців. Не дивно, що до колишнього єпископського костелу доводиться дертися крізь хащі. Та він, безумовно, вартий і набагато більшого, ніж декілька подряпин на руках.

Огляд пам’ятки можна почати з барокової дзвіниці, де в нішах ще милують око кам’яні скульптури святих. У самому ж храмі, попри те, що в 60-х роках минулого століття за наказом райкому партії було спалено все його оздоблення, залишилось дуже багато цікавезних фресок, виконаних у 1774 році. Фахівці приписують їх пензлю львівського художника Станіслава Строїнського. 

У вояж — за опільською старовиною

Над головним вівтарем збереглася чудова поліхромія, подібна до тієї, яку можна оглянути в Дрогобицькому костелі Святого Бартоломея. Над бічними вівтарями — постаті святих і римських пап, є також декілька композицій: «Втеча до Єгипту», «Воскресіння Лазаря». Але найцікавіші фрески зберігаються там, де колись стояв орган. Обережно здолавши старезні гвинтові сходи, можемо побачити сцени із тогочасного світського життя, зокрема музик у характерному польському вбранні.

Якщо є ще трохи часу, прогуляймось до сусіднього пагорба, де стоїть колишня плебанія в стилі старого польського двору. А вже на зворотній дорозі треба не оминути цвинтаря з лівого боку, де найцікавішим є хрест із написом: «Тут спочиває Ян Левецький, власник Кукільників і Медух, який прожив 107 літ і вмер сьомого серпня 1837 року».

У вояж — за опільською старовиною

Що ж, поруч із кожною зупинкою на маршруті ми поставили «галочки», а відтак повертаємось із Кукільників до Галича, де можна або зануритися в розкоші місцевої старовини, або ж втекти від спокуси (зокрема й потягом) у бік Львова чи Івано-Франківська. 

текст: Дмитро АНТОНЮК

фото: Денис ТРОФІМОВ 

У вояж — за опільською старовиною


Короткий опис маршруту: місто Івано-Франківськ — селище Єзупіль — село Межигірці — село Маріямпіль — місто Галич — селище Більшівці — село Кукільники — місто Івано-Франківськ. Приблизна протяжність: 100 кілометрів

Довжина основних відрізків: Івано-Франківськ — Єзупіль: 13 кілометрів.

Єзупіль — Галич: 13 кілометрів; Галич — Межигірці: 6 кілометрів; Межигірці — Маріямпіль: 14 кілометрів; Галич — Більшівці: 8 кілометрів; Більшівці — Кукільники: 4 кілометри.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання