З посвятою двом Олексам

З посвятою двом Олексам.

У кожного гірського куточка свої принади, свої неповторні ландшафти й краєвиди, свої легенди та своя історія. Власне, поєднання краси природи з легендарною минувшиною дозволить глибше пізнати цей край, заразом зміцнити здоров’я та збагатитися знаннями. Журнал «Карпати» розробляє кілька серій тематичних маршрутів, а серед них — «Стежками опришків» — мандрівки, шлях яких проляже через відомі рекреаційні об’єкти та багаті історією, традиціями й самобутнім побутом поселення. А розпочнемо ми з Космача, серця Гуцулії, села, де ступив на велику розбійницьку дорогу найвідоміший з карпатських робінгудів Олекса Довбуш, і звідки побратими допровадили його тіло до місця останнього спочинку.

З посвятою двом Олексам

«Столиця Гуцульщини»

Космач, як ми вже писали («Там, де цвіте мандрагора» — Карпати. Туризм. Відпочинок, № 6 (18), червень 2007), — знамените гуцульське село, що славиться своїми народними майстрами, має понад 700-літню історію, хоча перша письмова згадка, яка дійшла до нас із польськомовних документів, датується аж 1412 роком. Якщо задатися метою детально переповісти хроніки та легенди про минуле Космача, треба було б присвятити цьому щонайменше цілий номер видання. Якщо ж спробувати перейтися всіма дорогами та стежками самого лише села — забракне, мабуть, і тижня. Ще б пак: у кожному закутку знайдуться якісь пам’ятні місця; в Космачі творять сотні народних майстрів.

«Тут що не хата — то майстер, митець, якому руки треба цілувати, за життя пам’ятники ставити...», — патетично каже сільський голова Дмитро Пожоджук. З цим селом пов’язана біографія славетних митців та громадських діячів (згадати хоча б художника Олексу Новаківського, композитора Філарета Колессу, дисидента Валентина Мороза та священика Василя Романюка, пізніше патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира). У Космачі проживає понад шість тисяч мешканців, до його складу входять 32 присілки. Тут працює сім загальноосвітніх шкіл та школа мистецтв.

З посвятою двом Олексам

Після другої світової війни аж до початку 1990-х влада старанно обминала увагою село. Натомість його мешканців невсипущо пильнували кадебісти. Такою була відплата за визвольні змагання 1940–1950 років. Зараз же місцева влада робить енергійні кроки для перетворення Космача в популярний центр туризму та — вже в офіційному статусі — народного мистецтва. Космач успішно набирає слави етнофестивального епіцентру й конкурує з розпопуляризованим Яремчем.

До каменів

Наша мандрівка опришківськими стежками починається від автобусної зупинки в центрі села, що поряд із закутою в бляху церквою. Село знаходиться на приблизно однаковій відстані від Коломиї та Косова (30 кілометрів) й має регулярне автобусне сполучення з цими містами, а також Івано-Франківськом і навіть Тернополем.  Асфальтованою, та вже давно не ремонтованою дорогою рушаємо на південний захід, в напрямку лісництва. Пройшовши буквально півкілометра, зупиняємося біля каменя, який стоїть на узбіччі зліва і сповіщає, що саме на цьому місці 24 серпня 1745 року помер від рани легендарний Олекса Довбуш. За каменем на заході — невисокий заліснений пагорб. Це урочище Джоґрин, де й підстрелив ватажка суперник Степан Дзвінчук. Звідти побратими несли пораненого Довбуша до церкви Преподобної Параскеви, будівництво якої він фондував. У народі її так і називали — Довбушевою. Вона стояла якраз навпроти каменя, праворуч від дороги, посеред невеликого цвинтаря, закладеного значно пізніше. На подвір’ї цієї церкви 14 жовтня 1944 року було проголошено так звану Космацьку Самостійну Республіку, освячено зброю й знамена УПА. Саме цей історичний факт пояснює особливе ставлення радянської влади до космачан, котрі зазнали жорстоких репресій. На місці церкви зараз стоїть невелика каплиця, а храм влада зруйнувала в 1983 році.

З посвятою двом Олексам

Прямуємо дорогою ще приблизно півтора кілометра, повз будівлю лісництва. Асфальт закінчився, а зліва до дороги біжить потічок, що нижче впадає в річку Пістинька. Нам якраз вліво, проти течії потічка, в напрямку присілка Завоєли. Можна рухатися вздовж вихлястого русла, та краще підніматися чіткішою дорогою просто вгору, на хребет. Тут ліворуч є дві сільські садиби та типова космацька капличка висотою в людський зріст, в основі — приблизно квадратний метр. Ми вже на початку хребта 

З посвятою двом Олексам

Прелуки, що тягнеться на південь. А Завоєли видно на сході. Вважається, що цей присілок — одне з найдавніших поселень Космача, а назва походить від того, що в давнину люди завоювали у природи це місце, викорчувавши ліси та хащі. Радимо неодмінно пройтися дорогою на Завоєли (це займе приблизно чверть години) до вражаючого скельного утворення, що має назву Камінь. Іноді до невибагливої назви додають: «Довбуша», однак брила має посвяту іншому Олексі. Серед «петрогліфів» на зразок «Ваня + Маша» чітко виділяється напис: «Олексі Новаківському Гуцульщина. 1930 р.». Мистецтвознавців напевно вразить дата — визначний львівський художник помер 1935 року, отже, в Космачі його пошанували в такий неординарний спосіб ще за життя? Так і є. Олекса Новаківський вперше побував тут у 1925 році й відтоді щоліта влаштовував для своїх студентів пленери та студії. Про ці мистецькі виправи та пов’язані з ними ліричні історії можна писати окремо. Наразі важливо те, що Новаківський жваво допомагав суспільному розвою Космача, й громада вирішила зробити йому такий символічний дарунок. Подейкують, що в невеликій скельній печері багато років жив схимник.

Півторатисячний «італієць»

Дорога від каменя проходить повз два високі дерев’яні хрести та, завертаючи праворуч, півколом виводить на Прелуки. Втім, простіше вернутися назад до каплиці й повернути на південь, цілком пройшовши хребет. За крайніми будівлями на невисокому пагорбі повертаємо праворуч і вгору, в напрямку вершини Човгуш (1117 метрів). Підніматися на гору не обов’язково — дорога траверсує вершину із заходу.

З посвятою двом Олексам

П’ятикілометрові Прелуки — це чергування пологих спусків та підйомів, лісистих вершин та галявин. На одній з них, перед найвищою горою хребта (1189 метрів), стоїть колиба, далі на галявці — дерев’яний хрест, столик із лавками. Тут же на стежці натрапляємо на тур — складений з каміння маркер, можливо, ще початку ХХ століття, що позначає дорогу на Ґрегіт (1472 метри), північний схил якого видно з галявини. Трохи вище на лісовій стежці є доглянуте джерело.

Здолавши заліснену вершину гори Прелука, все так само лісом ідемо до підніжжя Ґрегота. Цікаво, що за однією з легенд, назва гори походить від чоловічого імені. Нібито одними з перших поселенців Космача було подружжя італійських купців, у яких народилися двійнята з іменами Акра та Ґрегіт, і на їх честь залишилися назви вершин. 

З посвятою двом Олексам

Дивна легенда, звісно, має право на існування, та більш вірогідним видається, що топонім Ґрегіт утворений від звичайного звуконаслідування. Гора належить до масиву, який географи називають Запрутськими Ґорґанами, вона, як і сусідні Ротило, Габорянська, Біла Кобила, майже повністю вкрита кам’яними розсипами, які «ґорґанять», або видають «ґрегіт».

Стежкою з Прелуків доходимо до розвилки. Наліво — шлях на вершину, направо — траверс, який огинає гору з південного заходу та виводить на велику полонину Крами, що розкинулася південніше улоговини між горами Ґрегіт та Габорянська (1445 метрів). Погожої днини рухатися через вершини не надто складно. Кількасот метрів лісом — і перед нами кам’яна стіна, на якій теж встановлено маркер-тур (висота 1360 метрів). Далі на вершину Ґрегота веде досить чітка та не надто стрімка стежка самим вододілом.

З посвятою двом Олексам

Але, треба розуміти, опришки, як, зрештою, всі горяни, без потреби через вершини не мандрували.

Чітка траверсна стежка для проходження значно легша. А виводить вона якраз до джерела з вілієм (жолобом) перед полониною Крами. На полонині традиційно стоїть невелика каплиця, нижче, біля лісу — пастуша стая з великою курною колибою та стайнею для худоби. Неподалік джерела є зручне місце для стоянки.

До місця наступного старту

На захід від полонини височить найвища вершина Запрутських Ґорґанів, гора Ротило (1482 метри). До неї та до сусідньої гори Версалем (1406 метрів) веде чітка стежка. Оповідають, що десь на Ротилі сховані багаті опришківські скарби. Треба знайти стіл із чотирма стовпами, щось там відміряти... Але за чверть тисячоліття нікому тих багатств не вдалося знайти, тим паче, що Ротило має дві вершини, стрімкі кам’янисті схили. Ми також не за скарбами...

З посвятою двом Олексам

Тож обираємо інший шлях — на південний схід до гори Біла Кобила (1477 метрів). На лівому краю полонини Крами, на межі лісу, бере початок дорога, яка траверсує західний схил гори та виводить на наступну полонину з типовою для Гуцульщини назвою Веснарка. На ній також стоїть колиба. З полонин добре видно Чорногору та хребет Кострича, що піднімаються над долиною річки Ільця з її притокою Кривець, де розкинулось село Кривопілля. Зліва до хребта примикає дорога з села Шепіт. Рухаючись далі хребтом, безпомильно виходимо до підніжжя Білої Кобили. Як і Ротило, гора має дві вершини, контур яких здалеку нагадує круп коня. Чітка стежка веде праворуч, в обхід вершини. Але годі відмовитися від спокуси піднятися на гору, з якої відкриваються гори Румунії, видно Верховину й Криворівню, навіть Коломию. Підйом на гору забере півгодини, зійти тією ж стежкою вдасться вдвічі швидше.

З посвятою двом Олексам

А от траверсна стежка в лісі навіває дух старовини. Вочевидь, вона існує з давніхдавен, і сюди ступала нога не одного опришка. Шлях виводить на полонину, з якої можна, не піднімаючись до колиби на пагорбі, траверсувати вліво та сходити в бік села Ільці. Якщо ж пройти повз колибу та, повернувши ліворуч, піднятися на гору, стежка через заліснену вершину врешті виведе на межу села Кривопілля, неподалік будівлі лісництва. Рухаємося хребтом. Ліворуч унизу біжить до річки Ільця невеликий Чорний Потік, з протилежного боку стікає глибоким звором потік Кізи. Ми ж прямуємо через місцевість, яка називається Лубенська. Спуск із одноіменної гори (1232 метри) стрімкий, іти цією стежкою в протилежному напрямку було би надто складно. Нарешті виходимо до першої сільської хати. Схоже, в ній ніхто не живе, але будівля столітньої давності вражає. Звідси ще кількасот метрів униз полониною, а потім лісочком — і потрапляємо на автодорогу Верховина— Івано-Франківськ біля крамниці з назвою «Лісовичок». Автобуси тут їздять не рідше, ніж щогодини. 

***

Горяни переконані: офіційна версія про те, що тіло славетного опришка Довбуша розрубали через два тижні по смерті на 12 частин та розвісили на пострах у найбільших містах краю — розробка тогочасних, так би мовити, політтехнологів. Вони вірять, що побратими взяли свого ватажка на топори та віднесли «в сині гори». І ніхто не знає, де саме поховано народного улюбленця. 

Отож можна припустити, що якоюсь зі стежок, описаних вище, проходив тривожний траурний почет. Але де ті «сині гори»? Відтак, наша мандрівка матиме продовження.

З посвятою двом Олексам

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Тарас ДУТКА


Короткий опис маршруту

село Космач Косівського району Івано-Франківської області (700 метрів) — присілок Завоєли — хребет Прелуки з вершиною 1189 метрів — гора Ґрегіт (1472 метри) — гора Габорянська (1445 метрів) — гора Біла Кобила (1477 метрів) — гора Бубенська (1232 метри) — село Кривопілля Верховинського району Івано-Франківської області (740 метрів).

Приблизна протяжність маршруту — 25 кілометрів, тривалість — два дні (в спортивному варіанті можливий одноденний перехід). Максимальний перепад висот — 770 метрів.

Цим описом редакція започатковує серію пізнавальних маршрутів «Стежками опришків». 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання