Манявське духовне джерело

Манявське духовне джерело.

Поїхати в село Манява в Богородчанському районі Івано-Франківської області варто, як мінімум, з двох причин: щоби побачити найбільший на Прикарпатті водоспад та найдавніший в Українських Карпатах діючий православний монастир. Версії дослідників стосовно деяких епізодів в історії монастиря часом суперечливі. Промовистим є навіть факт, що монастирська братія готується цього року відзначати 400-річчя обителі. У той час, як науковці практично одноголосно називають 1611 рік датою заснування монастиря. Як би там не було, рушаючи в подорож до Скиту, маємо всі підстави розраховувати на пізнавальність і задоволення.

Манявське духовне джерело

З часів приснопам’ятних

Народні перекази, які побутують досі в околицях Маняви, пов’язують виникнення Скиту з періодом Київської Русі, зі славнозвісним Києво-Печерським монастирем. З уст в уста передається розповідь про двох ченців, що в 1241 році за дорученням Лаврівських братів знайшли біля річки Манявка цілюще джерело з водою, схожою на печерську. Одного разу вони побачили на глибі, з-під якої брав початок струмочок, нерукотворне зображення Богородиці і залишилися тут. Монахи облаштували нехитру келію під нависаючим каменем, що відтоді називається Блаженним. Він стоїть на відстані 820 метрів від самого Скиту. Вважається, що саме тут пізніше звершували духовні подвиги та отримали просвітлення преподобні засновники обителі на початку ХVII століття.

Якщо згадати про існування в багатьох місцях Карпат давніх монастирів біля найстаріших поселень гірського краю, можна припускати, що вони були засновані ще в давньоруський період, подібно до Лаврівського на Самбірщині і Спаського поблизу Перемишля. У пагорбах і на скелях Дністровського каньйону є й чимало печер, гротів, де в давнину існували монастирі та келії самітників. Часто вони виникали на місцях язичницьких святилищ.

Манявське духовне джерело

Деякі дослідники вважають, що перші ченці-засновники Скиту Манявського прийшли сюди з давнього Галича, з літописного Іванівського монастиря, який занепав після монголо-татарської навали. (Чи не тому скит також мав назву Іванівського, а сьоме число липня — Івана Предтечі — було і залишається тут днем свята-відпусту?) Український просвітитель ХІХ століття Іван Вагилевич датував перше поселення монахів біля Блаженного каменя 1281-м роком. Проте впродовж наступних трьох століть про ймовірну літописну обитель на березі Манявки немає ніяких згадок.

Йов та «двісті ангелів у плоті»

Існування Великоскитського Манявського монастиря, що набув слави Українського Афону, датується в історіографії абсолютно точно: 1611–1785 роки. А його засновником та духовним наставником був визначний представник українського ренесансного гуманізму, богослов, просвітитель Йов Княгиницький. Це особлива постать у суспільному житті України кінця XVI — першої чверті ХVII століття. «Йов був, без сумніву, чоловік великого й чистого характеру, незламної енергії і працьовитості, чоловік, яких, може, найбільше потребує кожний час, кожний народ»,— написав про нього Іван Франко.

Манявське духовне джерело

Життєпис схимника1 преподобного Йова відомий у деталях. Іван Княгиницький народився в місті Тисмениця (тепер районний центр поруч із Івано-Франківськом) у середині XVI століття (ймовірно, 1550-го року) в родині заможних міщан. Ще в дитячому віці батьки віддали його на виховання до Унівського монастиря, закладеного в XІV столітті на території нинішньої Львівщини. Згодом юнак вступив на навчання до Острозької академії, де вивчав філософію, богослов’я, освоїв іконопис, друкарство, церковний спів та нотну грамоту. Якийсь час він викладав у академії. Через вісім років за дорученням князя Костянтина Острозького він вирушив на гору Афон у Греції з пожертвами для православних монастирів. Там і вирішив прийняти постриг. Повернувся до Тисмениці, роздав успадковане від батьків майно убогим та знову подався на Афон, де 12 років із чернечим ім’ям Єзекиїл провадив праведні труди, зійшовся з найвідомішим полемістом Іваном Вишенським.

На початку ХVII століття монах повернувся в Україну. Впродовж кількох років він перебував в Унівському, Угорницькому (тепер Коломийського району Івано-Франківщини), Дерманському (Рівненська область, Здолбунівський район) монастирях, Києво-Печерській лаврі, де впроваджував устрій спільного життя на Святій горі (Афоні), піднімав «занепале благочестя» братії. Проте ніде не залишався надовго. За вищим покликом, споживаючи тільки хліб та воду, усамітнювався в суворій аскезі коло Блаженного каменя, де, як пишуть богослови, «прийняв на себе образ ангельський», тобто схиму. У 1606 році тут півроку перебував Вишенський. Як випливає з архівних документів, того року вони разом із Захарією Копистенським постановили закласти у неприступному місці в межиріччі Манявки та потоку Батерс (сучасна назва — Скитець) нову обитель, за взірцем афонського монастиря Ватопед.

 Манявське духовне джерело

До благочестивого старця йшли ченці з інших монастирів, серед них ієродиякон Феодосій (ймовірно, племінник схимника), котрого Йов ще при житті призначив своїм наступником. Чимало представників української шляхти зголошувалися надати пожертви на новий монастир. Відтак, 1608 року почалося будівництво, у 1611 році монахи оселилися в нових келіях, а 13 вересня 1612 року (27 вересня за новим стилем) було освячено Храм Воздвиження Чесного Хреста. (Від храмового свята походить і «офіційна» назва Скиту — Манявський Хресто-Воздвиженський монастир).

За дуже короткий час монастир перетворився у найвпливовіший центр православ’я всієї Західної України та Буковини, став взірцем суворого чернечого устрою. В обителі було близько 200 ченців і послушників. У 1620 році Манявський скит отримав від Патріарха Константинопольського ставропігію (право бути самоврядним і незалежним), а в 1628 році на Київському соборі Скит було наділено званням «прота» (головуючого). До його протії належали 556 монастирів (від Сучавицького і Нямицького на півдні до Крехівського на Заході). Згодом митрополит України Петро Могила писав про Скит, що тут «двісті ангелів у плоті проживаючих образ життя Божого провадять».

Манявське духовне джерело

Твердиня

Йов Княгиницький помер на 71-му році життя. Його поховали у притворі монастирського собору справа від входу. Ігумен Феодосій записав устав монастиря, виголошений наставником. Він помер через дев’ять років і був похований поруч із Йовом. Досі в монастирі збереглася надгробна плита з трираменним хрестом посередині, що прикривала склеп з прахом преподобних Йова та Феодосія.

У XVII–XVIII століттях Манявський скит був і твердинею православ’я, і в буквальному розумінні — неприступною оборонною спорудою. Скит, як вважає професор Володимир Грабовецький, з самого початку будувався не лише як монастир, але й як добре укріплена фортеця. Майже всі будови призначені для оборони. Майстрибудівельники зналися на фортифікації. Для захисту монастиря вони вміло використали зручні особливості рельєфу — з одного боку обитель захищає скелясте урвище над річкою Батерс, а з другого боку — гора Вознесінка.

Манявське духовне джерело

Скитська фортеця складалася з трьох веж і була обведена високими оборонними мурами. Всі ці будови з’єднувалися між собою та прострілювалися з бійниць оборонної вежі, що впирається в гору Вознесінку. На першому ярусі на всіх її стінах, крім північно-західної, були бійниці. Фортеця була обведена кам’яними стінами висотою чотири метри, товщиною 140 сантиметрів. Найнадійнішим захистом вважалася висока чотириярусна вежа, відома під назвою «Скарбниця». Вона впадає у вічі кожному, хто приходить на територію Манявського скиту: її висота 27,7 метра, товщина стін — 2 метри. Башта панувала над всією фортецею і, правдоподібно, залишалась найміцнішою фортифікаційною спорудою на випадок проникнення ворогів у внутрішню частину скиту. Невідомо, чи були бійниці на в’їзній та виїзній баштах-брамах.

Скит, крім Хресто-Воздвиженського собору, мав кілька церков. На літургію і молитви скликали православний люд 16 дзвонів, найбільший з яких важив понад 600 кілограмів. Ще за життя засновника Скиту тут постали школи богослов’я, іконопису та хорового восьмиголосого співу з п’ятилінійною системою нотного запису. Манявський скит вважався третьою найвизначнішою богословською школою після Острозької та Києво-Могилянської академій, славився своєю унікальною бібліотекою, від якої, на жаль, до сьогодні збереглося лиш декілька фоліантів. Болгарська дослідниця Єлена Тончева стверджує, що манявські монахи були першовідкривачами сучасної нотної грамоти для всієї православної частини Європи. Збереглося факсимільне видання найдавніших скитських розспівів — острозьких, волинських, київських, болгарських, — записаних саме у Маняві. За цими нотами камерний хор радіо і телебачення Болгарії на початку 1980-х років записав окремі розспіви на аудіоносії.

У Скиті були створені іконописні шедеври світового значення. Найвизначніший з них — так званий Богородчанський іконостас роботи без перебільшення геніального художника Йова Кондзелевича. (Нині іконостас зберігається в Львівському національному музеї). Ієромонах Білостоцького монастиря (біля Луцька) Йов розмальовував церкви в Лубнах, Жовкві, Києві, а з 1698 по 1705 рік перебував у Манявському скиті. 

 Манявське духовне джерело

Працюючи над іконостасом для Воздвиженського собору, він одночасно навчав іконопису тутешніх ченців. Майстерністю виконання відзначалися ікона «Перенесення мощей святого Миколая», написана в Скиті на початку XVII століття, царські ворота XVII століття з гарним орнаментом і металевим окуттям, «Богородиця з Ісусом» пензля Йосифа Куриласа, де вперше у вітчизняному іконописі Богоматір зображена у вишиванці. Не випадково відомий знавець галицького мистецтва професор Іларіон Свєнціцький відзначав, що скитські монахи «наповнили землю галицьку напрочуд гарними, чудними хрестами, та залишили нам зразки прекрасного іконопису... Вони мали дар відчуття краси і тому наповнили свою ризницю добірними зразками дорогоцінних гафтів і церковних утворів».

Лихоліття

Монастир перебув і мор, і турецькі, й татарські навали. Попри жорстоке протистояння на релігійному ґрунті, польська влада не наважувалася силою знищити Манявський скит. 20 квітня 1656 року Богдан Хмельницький вручив монастирю охоронну грамоту.

Скит мав також охоронні грамоти та право на володіння угіддями від польських королів. Склалося так, що в історії Скиту є фатальна дата — шосте вересня. Саме в цей день 1676 року турки приступом взяли монастир, дощенту спалили його та перебили майже всіх ченців. Та монахи повернулися й відбудували свою святиню.

Манявське духовне джерело

У 1772 році Галичина стала частиною Австрії, а у 1781 році австрійський монарх Йосиф ІІ почав закривати усі монастирі контемплятивного (закритого) типу. Під цей указ підпав і Скит Манявський — єдиний на той час православний монастир, який діяв у Галичині. Шостого вересня 1785 року Великоскитський монастир було ліквідовано. Його землі забрала державна скарбниця, а потім вони перейшли у приватні руки — стали володіннями чеського громадянина барона Лібіга.

Колишня святиня була перетворена в руїни. Як повідомляли окремі автори, майно Скиту правдоподібно передано Буковинському православному релігійному фонду, книжки — Львівському університету, а церковні ризи і дорогоцінне Євангеліє отримала греко-католицька Львівська духовна семінарія. Срібний хрест з чаcтинкою Хреста Господнього, дорога мантія та ігуменський жезл знаходилися в православному монастирі в Сучаві. Хресто-Воздвиженський храм розібрали і продали до Надвірної. Він згорів під час Першої світової війни. Великий дзвін був розбитий, середній перевезли до Солотвина. Іконостас роботи Кондзелевича передали до Богородчан (звідси й походить його назва —Богородчанський). Перед першою світовою війною іконостас забрали до Відня, а в 20-х роках минулого століття шедевр викупили до Львова. Відтак, національна пам’ятка залишилася в Україні.

Манявське духовне джерело

У середині минулого століття від Скиту залишились тільки порослі мохом та кущами руїни в’їзної вежі та оборонні мури. На щастя, Скит включили до Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України, яку затвердив радянський уряд наприкінці 1960-х років. Десять років (з 1970 по 1980 роки) Львівська науково-реставраційна майстерня, яку очолював Іван Могитич, проводила реконструкцію національної святині, витративши немалу на ті часи суму — 550 тисяч карбованців. У 1980 році у відреставрованому Скиті відкрили філіал Івано-Франківського обласного краєзнавчому музею. У 20 приміщеннях було розгорнуто екпозиції. Завдяки старанням реставраторів та музейників, а серед них передовсім великого подвижника Івана Скрипника, рештки скитських пам’яток було збережено, систематизовано та частково відновлено. 

У 1998 році приміщення музею передали під чоловічий монастир. За п’ять років тут звели Хресто-Воздвиженський собор, збудували келії для монахів, провели роботи з укріплення схилу над річкою, відремонтували церкву Бориса і Гліба. Монастирю повернули довколишній ліс, приміщення Манявського лісництва, на території якого на початку XVII століття знаходилася перша скитська будівля.

У 2003 році Скиту Манявському передали чудотворну ікону Пресвятої Богородиці, написану в XVIІI столітті на горі Афон, що в Греції, яка час від часу, за твердженням монахів, «мироточить». У Хресто-Воздвиженському соборі знаходиться також ікона Манявської Богоматері («Ігумені Манявської»).

Таємниці Скиту

Під товщею віків, ґрунту та культурного шару ховається чимало загадок чернечого співіснування, відповісти на які вже, напевно, не вдасться. Не зафіксовано в документах приписів лікування різноманітних хвороб, які застосовували манявські монахи, втрачено в полум’ї та руїнах сотні артефактів, унікальні рукописи та стародруки з бібліотеки Великоскитського монастиря, не збереглися поховання.

Манявське духовне джерело

Чи не найбільша загадка, над якою понад століття сушать голови дослідники, стосується місця поховання українського гетьмана (1657 – 1659 роки), переможця московитів у битві під Конотопом (9 липня 1659 року) Івана Виговського. Не заглиблюючись в історію «великої руїни», що постала на Україні після смерті Богдана Хмельницького, зазначимо, що Виговського було розстріляно 19 березня (за іншою версією, 16 березня) 1664 року в Корсуні за наказом польського полковника Себастіана Маховського. Перед стратою підступно захоплений гетьман, пізніше київський воєвода, написав тестамент2, у якому заповідав поховати його «у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста». Монастиреві він записав дві тисячі золотих, які мали віддати впродовж чотирьох років з його маєтку, містечка Руда Гніздичівська (тепер Жидачівський район Львівщини). Маховський начебто не наважився заперечити останню волю страченого. Тіло доправили в Галичину. Вбита горем дружина гетьмана Олена з роду Стеткевичів померла через два місяці, заповівши поховати її «поруч із дорогим чоловіком» в склепі Воздвиженської церкви. От тільки якої: Великоскитської чи в селі Йосиповичі неподалік Руди, де також, припускають, був монастир?

Галицький історик Юліан Целевич (1843 – 1892 роки), а слідом за ним і Михайло Грушевський та ціла когорта дослідників дотримувалися версії, що воля гетьмана була виконана буквально. У 1935 році знаменитий археолог Ярослав Пастернак, якому належить відкриття фундаменту Успенського собору ХІІ століття та могили Ярослава Осмомисла в Галичі, проводив розкопки на території Манявського скиту. В підземній камері біля фундаменту монастирської церкви археологи знайшли дерев’яну домовину. Але «поховання гетьмана там не було», — константував Пастернак. Не дали відповіді на загадку й дослідження кінця ХХ століття. «Гетьманського праху вже давно нема, бо його забрали, а хто — цього добре не знаємо», — підсумовує Іван Скрипник у книзі «Легенда про гетьмана».

Інша таємниця Скиту здатна ще більше лоскотати уяву та будити авантюрний дух. Вона чітко датована отим фатальним шостим вересня 1785 року. Вранці того дня в усіх церквах монастиря, плачучи, ченці проводили молебні. За народним переказом, під час літургії до Собору Воздвиження Чесного Хреста зайшов управитель Солотвинської жупи3 Штрассер, котрий за наказом з Відня мав прийняти монастирське майно, та цинічно всівся на престіл. Побачивши таку наругу, ченці, нічого не взявши з собою, вийшли з храму та покинули обитель. Останній ігумен Скиту з дороги повернувся та вручив управителю ключ з такими словами: «Як знайдете двері з замком до цього ключа, то не повернемось, якщо ж не знайдете — повернемось. Монастир відродиться кращим і пишнішим, де раніше був цвях залізний — буде срібний, а що зі срібла — буде із золота».

Секуляризація4, запроваджена австрійським монархом, прихильником Просвітництва Йосифом ІІ на приєднаних до імперії Габсбургів землях Речі Посполитої та Буковини, мала на меті не так боротьбу з клерикалізмом, як банальне прагнення поповнення скарбниці. У другій половині ХVIII століття Манявський скит був найзаможнішим монастирем у Галичині, якому належали землі кількох сіл, ті ж соляні копальні в Солотвині5, йому дарували значні пожертви. А що ченці в побуті дотримувалися суворого аскетизму, поголос про багатства обителі не давав спокою «доброзичливцям».

Існує ще один переказ: із цегельні, що теж належала Скиту, упродовж двох тижнів перед виселенням на монастирське подвір’я підводами возили цеглу. Ввечері робітників відправляли додому, а на ранок на подвір’ї не лишалося жодної цеглини. Що будували вночі монахи — невідомо. Чи не до того приміщення двері мали відчинятися загадковим ключем?

28 травня 1998 року монахи повернулися в Манявський скит. Видається, ні австріяки, ні пізніші поляки та совіти так і не відшукали замка... 

 

текст: Мечислав ФІГЛЕВСЬКИЙ, Іван МИРОНЮК , Володимир ЗАНИК

фото: Денис ТРОФІМОВ

 


1 Схимник — у православ’ї чернець, що прийняв схиму — обітницю дотримуватися суворих аскетичних правил поведінки.

2 Тестамент — заповіт.

3 Жупа — соляна копальня, солеварня.

4 Секуляризація — тут: перехід церковного та монастирського майна у власність держави.

5 Солотвин — тепер селище міського типу в Богородчанському районі Івано-Франківської області; не плутати з Солотвином Тячівського району Закарпаття.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання