Де нема запахів і зірок

Де нема запахів і зірок.

Чотири дні під землею провів кореспондент «Карпат» — разом із групою спелеологів у найбільшій гіпсовій печері світу «Оптимістична» (поблизу села Королівка Борщівського району на Тернопільщині). Як відомо, у підземеллі не холодно навіть у найлютішу зиму, але таки сумно без сонця. А ще абсолютно немає запахів — є лише ті, які приносять самі люди. Автор пропонує своєрідний «щоденник» — записи і враження від участі в черговій печерній експедиції, завданням якої було розчистити один із проходів підземелля.

Де нема запахів і зірок

Мобілок і гаманців у печеру не беремо. Їх, як і теплий чистий одяг, залишаємо на «базі» — в одній із хат села. Вхід в «Оптимістичну» знаходиться в лісі, за кількасот метрів від краю Королівки. 

Групу веде львівський спелеолог, який назвав себе Горобцем. Саме львів’яни з клубу «Циклоп» відкрили цю печеру і тепер опікуються нею. До експедиції приєднуються туристи з тернопільського клубу «Кристал».

Де нема запахів і зірок

Загалом до печери входить група з двох десятків чоловік. У кожного на плечах «транспортник» — довгий циліндричний наплічник із цупкої тканини, без кишень. Спелеологи одягнуті в комбінезони, дехто просто у штанах і светрі, але в кожного на чолі обов’язково є ліхтарик.

Перед входом Горобець проводить інструктаж: «Якщо раптом хтось заблукає, то не треба бігати по ходах. Слід стати на перехресті, ввімкнути аварійний режим ліхтарика і свистіти — високі звуки в печері добре чути». Початківцям спелеолог радить не відставати від групи.

Де нема запахів і зірок

Зробивши пам’ятні фото на вході в підземелля, помалу спускаємося вниз. Першим іде Горобець, останнім — тернопільський турист Роман Задорожний. Часом вони перегукуються, і якщо Горобець не чує відповіді Романа, то зупиняється, поки останні в групі не підтягнуться.

Перші враження від печери передати нескладно — темно і мокро. Ліхтарик освітлює лише невелику ділянку попереду тебе. Під ногами болото, яке спочатку стараєшся обходити, щоб менше бруднити взуття. Проте через -надцять хвилин починаєш звикати до такого освітлення, а про взуття вже не думаєш. Більше того — стаєш навкарачки і лізеш уперед. Час від часу тунель робиться вищим і можна трохи підвестися, на інших ділянках доводиться взагалі плазувати. У кількох вузьких місцях транспортник впирається в низьку стелю, і ти застряєш. Тоді треба трохи позадкувати і спробувати пролізти дещо лівіше чи правіше, де склепіння вище.

Де нема запахів і зірок

Добре, коли в цьому допомагає супутник позаду, бо самому вийти з такої ситуації часом буває важко.

— Як на перший раз, справляєшся непогано, — підбадьорюють спелеологи. — Тут новачки, бувало, вже на першому перепочинку жадібно ковтали воду.

Де нема запахів і зірок

Від моменту входу до печери рухаємося три години. За цей час кілька разів відпочиваємо — лізти досить важко. Найбільше болять плечі, на які тисне транспортник. Тож у таборі найперше скидаємо їх на долівку.

Табір, виділений для підземного «проживання» тернополян, — це два тупикові ходи. (Львів’яни мешкають у своєму окремому гроті). Тут є зроблені з глини ліжка, стіл та лавки. Розкладаємо на ліжках каремати і спальники, починаємо готувати на газовому пальнику їжу. Після обіду йдемо до львів’ян на «нараду». Горобець роздає завдання на наступний день — тернополяни копають прохід, львів’яни йдуть по воду.

Де нема запахів і зірок

Питна вода в печері є, однак іти до неї від табору далеко — три години в один бік. Та й нести до табору повні пляшки важко, тому вода тут дуже цінується. Її використовують тільки для приготування їжі. Брудний посуд витирають туалетним папером, а «вмиваються» вологими серветками. 

Відвідини місцевого туалету вимагають окремих пояснень. «Там головне міцно триматися за камінь, і не виступати за край», — вказують «бувалі» на прохід, завішений клейонкою. Цей коридорчик закінчується неглибокою прірвою, на краю якої з долівки стирчить камінь півметрової висоти — саме за нього радять триматися для підтримання рівноваги під час відвідин вбиральні. На виступі стіни у «туалеті» стоїть свічка — для створення романтичної атмосфери.

Де нема запахів і зірок

На такі, трохи незвичні для цивілізованої людини умови не особливо й зважаєш — чи то через втому, чи через нові враження. Після вечері й наради без довгих розмов лягаємо спати.

Сховавшись у спальники, спелеологи одягають шапки — кажуть, вночі в голову холодно. І справді даються взнаки протяги, що гуляють підземеллям. Тож доводиться добре кутатися в капюшон спальника. Однак назагал у такій темряві й тиші спиться добре. І коли дзвонить будильник, вставати не хочеться.

Та все ж зі спальника треба вилазити. Щоб розігрітися зі сну, робимо зарядку — стрибаємо на знайденій у селі та принесеній під землю скакалці. Швидко снідаємо, набираємо в термоси гарячого чаю і йдемо до місця робіт — проходу «Інфіз». Наше завдання — розчистити хід від глини, якою його замулило майже під саму стелю. 

Де нема запахів і зірок

— Коли хід знайшли, тут можна було тільки навкарачки лазити, — каже Роман Задорожний з тернопільського «Кристалу». — Тепер у кількох місцях його розкопали так, що можна стати в повний зріст.

Другий та третій печерні дні продовжуємо рити. Виглядає все так. Двоє чоловік знаходяться в точці копання, інші розтягуються уздовж ходу аж до місця, де зсипають глину. Оті перші здлубують саперкою намул із дна проходу і вантажать його на так звані «шанці» — бляшані коритця, до яких прив’язані мотузки. Шанці тягнуть по проходу, передаючи від одного «землекопа» до іншого. Останній викидає глину в якийсь із тупикових ходів.

Де нема запахів і зірок

Щоб не було так нудно, перемовляємося між собою, придумуємо різні ігри. Тому час іде доволі швидко. Роботу перериваємо на чай та обід, для якого повертаємося до табору — а це приблизно півгодини ходу.

Щоправда, міряти відстань хвилинами в печері можна дуже відносно. Адже вже на другий день експедиції під землею пристосовуєшся і пересуваєшся набагато швидше. Ту саму ділянку від табору до «Інфізу», на яку спочатку витрачали півгодини, у третій день вже пробігаємо на час і вкладаємося в десять хвилин. Хоча під час таких «забігів», буває, страждають плечі — якщо не розраховуєш своїх габаритів і з розгону зачіпаєш ними якийсь виступ стіни, то на кілька хвилин відпадає бажання не те що бігти, а взагалі рухатись. Або й гірше — коли виступ зачіпаєш не плечима, а головою. Однак все перебування під землею обходиться лише дрібними травмами — подряпинами на тілі й гулями на голові.

Після двох днів роботи підстав гордо сказати: «Тут копав я», здається, нема — от хіба де-не-де в «Інфізі» йти стало зручніше. Але Горобець каже, що справилися ми добре.

Де нема запахів і зірок

В останній день перед виходом із печери відпочиваємо. Довго спимо, їмо і йдемо... на екскурсію. Роман Задорожний, який в «Оптимістичній» не вперше, веде в зал «Кіліманджаро». У прилеглих до нього ходах величезні, по кількадесят сантиметрів у довжину кристали. Підсвічуючи ліхтариками і свічками, фотографуємо цю красу, намагаючись ніяким чином не пошкодити її. У цікавих місцях робимо кілька колективних фото та повертаємось у табір.

Зрештою Горобець виводить нас на поверхню. Цього разу рухаємося швидко і практично без зупинок. До виходу доходимо десь за дві години. Вимикаємо ліхтарі. 

Незабаром опиняємося надворі — холодно, у ніс б’є запах лісу, а на небі світять зорі... 

текст і фото: Андрій ЯНОВИЧ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання