Де нема запахів і зірок.

Чотири дні під землею провів кореспондент «Карпат» — разом із групою спелеологів у найбільшій гіпсовій печері світу «Оптимістична» (поблизу села Королівка Борщівського району на Тернопільщині). Як відомо, у підземеллі не холодно навіть у найлютішу зиму, але таки сумно без сонця. А ще абсолютно немає запахів — є лише ті, які приносять самі люди. Автор пропонує своєрідний «щоденник» — записи і враження від участі в черговій печерній експедиції, завданням якої було розчистити один із проходів підземелля.

Мобілок і гаманців у печеру не беремо. Їх, як і теплий чистий одяг, залишаємо на «базі» — в одній із хат села. Вхід в «Оптимістичну» знаходиться в лісі, за кількасот метрів від краю Королівки. 

Групу веде львівський спелеолог, який назвав себе Горобцем. Саме львів’яни з клубу «Циклоп» відкрили цю печеру і тепер опікуються нею. До експедиції приєднуються туристи з тернопільського клубу «Кристал».

Загалом до печери входить група з двох десятків чоловік. У кожного на плечах «транспортник» — довгий циліндричний наплічник із цупкої тканини, без кишень. Спелеологи одягнуті в комбінезони, дехто просто у штанах і светрі, але в кожного на чолі обов’язково є ліхтарик.

Перед входом Горобець проводить інструктаж: «Якщо раптом хтось заблукає, то не треба бігати по ходах. Слід стати на перехресті, ввімкнути аварійний режим ліхтарика і свистіти — високі звуки в печері добре чути». Початківцям спелеолог радить не відставати від групи.

Зробивши пам’ятні фото на вході в підземелля, помалу спускаємося вниз. Першим іде Горобець, останнім — тернопільський турист Роман Задорожний. Часом вони перегукуються, і якщо Горобець не чує відповіді Романа, то зупиняється, поки останні в групі не підтягнуться.

Перші враження від печери передати нескладно — темно і мокро. Ліхтарик освітлює лише невелику ділянку попереду тебе. Під ногами болото, яке спочатку стараєшся обходити, щоб менше бруднити взуття. Проте через -надцять хвилин починаєш звикати до такого освітлення, а про взуття вже не думаєш. Більше того — стаєш навкарачки і лізеш уперед. Час від часу тунель робиться вищим і можна трохи підвестися, на інших ділянках доводиться взагалі плазувати. У кількох вузьких місцях транспортник впирається в низьку стелю, і ти застряєш. Тоді треба трохи позадкувати і спробувати пролізти дещо лівіше чи правіше, де склепіння вище.

Добре, коли в цьому допомагає супутник позаду, бо самому вийти з такої ситуації часом буває важко.

— Як на перший раз, справляєшся непогано, — підбадьорюють спелеологи. — Тут новачки, бувало, вже на першому перепочинку жадібно ковтали воду.

Від моменту входу до печери рухаємося три години. За цей час кілька разів відпочиваємо — лізти досить важко. Найбільше болять плечі, на які тисне транспортник. Тож у таборі найперше скидаємо їх на долівку.

Табір, виділений для підземного «проживання» тернополян, — це два тупикові ходи. (Львів’яни мешкають у своєму окремому гроті). Тут є зроблені з глини ліжка, стіл та лавки. Розкладаємо на ліжках каремати і спальники, починаємо готувати на газовому пальнику їжу. Після обіду йдемо до львів’ян на «нараду». Горобець роздає завдання на наступний день — тернополяни копають прохід, львів’яни йдуть по воду.

Питна вода в печері є, однак іти до неї від табору далеко — три години в один бік. Та й нести до табору повні пляшки важко, тому вода тут дуже цінується. Її використовують тільки для приготування їжі. Брудний посуд витирають туалетним папером, а «вмиваються» вологими серветками. 

Відвідини місцевого туалету вимагають окремих пояснень. «Там головне міцно триматися за камінь, і не виступати за край», — вказують «бувалі» на прохід, завішений клейонкою. Цей коридорчик закінчується неглибокою прірвою, на краю якої з долівки стирчить камінь півметрової висоти — саме за нього радять триматися для підтримання рівноваги під час відвідин вбиральні. На виступі стіни у «туалеті» стоїть свічка — для створення романтичної атмосфери.

На такі, трохи незвичні для цивілізованої людини умови не особливо й зважаєш — чи то через втому, чи через нові враження. Після вечері й наради без довгих розмов лягаємо спати.

Сховавшись у спальники, спелеологи одягають шапки — кажуть, вночі в голову холодно. І справді даються взнаки протяги, що гуляють підземеллям. Тож доводиться добре кутатися в капюшон спальника. Однак назагал у такій темряві й тиші спиться добре. І коли дзвонить будильник, вставати не хочеться.

Та все ж зі спальника треба вилазити. Щоб розігрітися зі сну, робимо зарядку — стрибаємо на знайденій у селі та принесеній під землю скакалці. Швидко снідаємо, набираємо в термоси гарячого чаю і йдемо до місця робіт — проходу «Інфіз». Наше завдання — розчистити хід від глини, якою його замулило майже під саму стелю. 

— Коли хід знайшли, тут можна було тільки навкарачки лазити, — каже Роман Задорожний з тернопільського «Кристалу». — Тепер у кількох місцях його розкопали так, що можна стати в повний зріст.

Другий та третій печерні дні продовжуємо рити. Виглядає все так. Двоє чоловік знаходяться в точці копання, інші розтягуються уздовж ходу аж до місця, де зсипають глину. Оті перші здлубують саперкою намул із дна проходу і вантажать його на так звані «шанці» — бляшані коритця, до яких прив’язані мотузки. Шанці тягнуть по проходу, передаючи від одного «землекопа» до іншого. Останній викидає глину в якийсь із тупикових ходів.

Щоб не було так нудно, перемовляємося між собою, придумуємо різні ігри. Тому час іде доволі швидко. Роботу перериваємо на чай та обід, для якого повертаємося до табору — а це приблизно півгодини ходу.

Щоправда, міряти відстань хвилинами в печері можна дуже відносно. Адже вже на другий день експедиції під землею пристосовуєшся і пересуваєшся набагато швидше. Ту саму ділянку від табору до «Інфізу», на яку спочатку витрачали півгодини, у третій день вже пробігаємо на час і вкладаємося в десять хвилин. Хоча під час таких «забігів», буває, страждають плечі — якщо не розраховуєш своїх габаритів і з розгону зачіпаєш ними якийсь виступ стіни, то на кілька хвилин відпадає бажання не те що бігти, а взагалі рухатись. Або й гірше — коли виступ зачіпаєш не плечима, а головою. Однак все перебування під землею обходиться лише дрібними травмами — подряпинами на тілі й гулями на голові.

Після двох днів роботи підстав гордо сказати: «Тут копав я», здається, нема — от хіба де-не-де в «Інфізі» йти стало зручніше. Але Горобець каже, що справилися ми добре.

В останній день перед виходом із печери відпочиваємо. Довго спимо, їмо і йдемо... на екскурсію. Роман Задорожний, який в «Оптимістичній» не вперше, веде в зал «Кіліманджаро». У прилеглих до нього ходах величезні, по кількадесят сантиметрів у довжину кристали. Підсвічуючи ліхтариками і свічками, фотографуємо цю красу, намагаючись ніяким чином не пошкодити її. У цікавих місцях робимо кілька колективних фото та повертаємось у табір.

Зрештою Горобець виводить нас на поверхню. Цього разу рухаємося швидко і практично без зупинок. До виходу доходимо десь за дві години. Вимикаємо ліхтарі. 

Незабаром опиняємося надворі — холодно, у ніс б’є запах лісу, а на небі світять зорі... 

текст і фото: Андрій ЯНОВИЧ