Вовкуна боятися — в ліс не ходити

Вовкуна боятися — в ліс не ходити.

Сніг поміж ялинами на схилі Кукула густо помережаний слідами. Без сумніву, це відбитки лап чотириногої істоти. Сліди схожі на собачі, але набагато більші. «Вовки?» — запитуємо у провідника Василя Жолобчука. «Якщо й вовки, то якісь дивні...» — чоловік насуплено розглядає ямки в снігу. До чого хилить наш слідопит? «Старі люди кажуть: сіроманцю не вір, то може бути не звір», — продовжує він, озираючись на всі боки. «Як це?» — ми заскочені. «Може, тут вовкун ходив? — ошелешує Василь. — Місяць тепер стоїть уповні…»

 Вовкуна боятися — в ліс не ходити

Нещасні страховиська

Здається, виразні бісики стрибають в очах провідника, коли він починає розповідати про те, «що ще бабці наші знали». А знали вони, що в карпатських лісах і горах живуть дивні істоти — вовкуни. 

Бабці їх хоч і боялися, та жаліли. Вовкуни, або вовкулаки, вірять горяни, це люди, приречені жити у вовчій шкурі. Вони бувають «рождені», «пущені» і «навчені». «Рождені» з’являються на світ під нещасливою планетою і мають дивну жагу перетворюватися на вовків у час повного місяця. Тоді така потужна сила опановує нещасними, що вони не можуть їй протистояти. Потай вибираються з хати, тікають до лісу, скидають людський одяг, а разом із ним і людську подобу. Ці вовкуни не мають товаришів, не йдуть у вовчу зграю, вони нишпорять самі по собі, шукаючи спосіб дати вихід своїй вродженій звіриній сутності. Тому й нападають на кошари з вівцями, на стайні з худобою, душать і роздирають псів. Справжні вовки, кажуть гуцули, не приймають до себе «рождених» вовкулаків, надто вже вони кровожерливі.

А от «пущені» можуть жити у вовчій зграї роками — стільки, на скільки їх заклято. Досить у недобрий час сказати недобрі слова, і людина перетворюється на вовка, переконані мешканці гір. «Якось ґазда з Красника1 косив у полонині, — пригадує бувальщину наш провідник. — Під вечір чує: біля стіжка щось плаче. Підійшов, дивиться — дитя лежить, а біля нього вовчиця сидить. Побачила чоловіка — і ну скавуліти. Взяв той дитину та й поніс її в долину. А вовчиця — слідом. Так і дійшли до хати. Жінка побачила звіра, і в крик: «Рятуйте!» Чоловік її ледве заспокоїв. Сповили вони маля, їсти йому дали, заколисали. А вовчиця під вікнами сидить — не вступається. Всю ніч просиділа, аж сусідські собаки захрипли гавкати. Вранці в двері постукала жінка — худа, як тріска, і все тіло збите, — просила дитя віддати. Мовляв, закляла її свекруха вовчицею. Не знала стара, що тоді вже дитя в неї під серцем було». Василь вмовкає і задивляється на гори.

«І що далі?» — вимагаємо ми. «Наче вернулася домів, в Уторопи2», — каже він. «І там живе?» — допитуємося. 

«Та хто ж вам тепер признається?» — зненацька ображається чоловік. Мусимо приховувати скепсис.

«Пущені» вовкуни, — продовжує Василь, — людей не чіпають, бо за нашим світом банують3». Їм і справді не позаздриш: мусять пристати до зграї диких звірів, полювати з ними, трапезу ділити — «і так рік, три або й сім років». Коли наближаються до людей, то тільки для того, щоби випросити трохи хліба — не годні, бідаки, їсти сире м’ясо. В їхніх очах — зажура і страждання. Адже пам’ять зберігає спогади про ті дні, коли вони ще ходили на двох ногах. А от від «навчених» вовкунів гуцули застерігають. То люди, які знаються з нечистою силою і від неї дістають уміння обертатися на звірів. Ці перевертні нападають на людей і можуть їх «вовками пустити», серйозно каже гуцул. «Як не вірите, то спитайте у мольфара4», — його очі більше не сміються.

Вовкуна боятися — в ліс не ходити

Чари, хвороба чи хист?

До Верхнього Ясенова5, де живе найвідоміший у Карпатах мольфар Михайло Нечай, від Ворохти близько двадцяти кілометрів. Маємо машину і кілька годин до сутінків. Уперед! Мусимо з’ясувати, чи справді в Карпатах зустрічаються страховиська. Поки їдемо, пригадуємо, що про вовкунів каже історія.

Віра в те, що людина може перекидатися на вовка, зазначають культурологи та етнографи, належить до залишків давніх тотемістичних вірувань — коли люди вважали, що мають якості певних тварин і що ці тварини є їхніми захисниками. 

Вовк був міфічним предком і покровителем давніх германців, його шанували племена, які жили на території сучасної Італії, Хорватії, Чехії, Польщі, України. Геродот у своїй «Історії в дев’яти книгах» залишив нам записи про звичаї неврів — народу, що мешкав у верхів’ях Дніпра, Прип’яті та Південного Бугу в VI-V століттях до нашої ери. «Ці люди, — писав він, — вочевидь чаклуни: скіфи та елліни, які живуть серед них, запевняють, що кожен невр щороку на кілька днів обертається на вовка». Було, чи ні, але на Поліссі до наших днів збереглися рецепти такого перетворення.

У середньовічному Римі наприкінці XIV — на початку XV століття за наказом імператора Сігізмунда вчені-теологи вивчали можливість існування вовкулак. Врешті церковники дійшли думки, що це — факт, а будь-які заперечення — єресь. Після такої постанови церкви на вогнища тягнули всіх, кого лише запідозрювали у здатності перевтілюватися. Відтоді і до початку ХХ століття вовкулак врядигоди знаходили в різних країнах Європи. От лиш не було жодного свідка процесу перетворення. Це спонукало італійського психіатра Діно Орілью припустити, що перевертнями вважали хворих людей.

У п’ятдесятих роках минулого століття вченімедики ввели в обіг поняття гіпертрихоз і лікатропія, які пояснювали, чому в суспільстві так довго жило вірування у вовкулаків. Жертви гіпертрихозу потерпають від надміру волосся на всьому тілі, це порушення генетичне і передається з покоління в покоління. Лікатропія — різновид невиліковного психічного захворювання, коли люди вважають себе вовками. Виявляється вона у нападах, під час яких хворий переконаний, що цілком перемінюється в тварину — в дзеркалі замість свого обличчя він бачить звіриний оскал. Єдине, чого медики не можуть з’ясувати досі, це чому хвороба загострюється якраз у час повного місяця.

В Україні на вовкулак облав не влаштовували. Навпаки, хист перекидатися на звірів цінували, наприклад, у війську Запорізькому. Збереглися записи про козаків-характерників — воїнів-чаклунів, які могли обертатися вовками, яких кулі і шаблі не брали. Серед відомих характерників на Січі був і Данило Нечай, пра-пра-прадід нашого мольфара.

Таємні сили природи

Михайло Нечай, наче знаючи наперед, чого ми приїхали, вийшов назустріч із дерев’яним хрестом у руках. Кінці хреста — загострені. «Осиковий, — пояснив мольфар, — на дванадцяти Великоднях освячений. Допомагає темні сили розпізнати і побороти». «І вовкулак?» — питаємо.

«Не дано людям відання в тому, що стосується трансформації тіла, — каже з притиском дідовсевідо. — Але знаємо, що з нашим духом відбувається». За словами пана Нечая, сутність життя — в постійній боротьбі світлих і темних сил природи. Люди долучаються до неї, роблячи вибір на користь добра або зла. Якщо весь час іти лише по одному з двох шляхів, відповідна сила накопичується і опановує людину, підпорядковує її собі. Так можна стати або просвітленим, або провідником темного духа. «Неврастенія, психопатія, шизофренія, одержимість — усі ці різновиди психічних розладів є виявом порушення природних законів і переважання темної сили в душі людини», — переконаний мольфар. Він пояснює, що наші предки чимало знали про змінену свідомість і залишили нам ці знання в спадок у вигляді фольклору — переказів, легенд, казок. А ми їх сприймаємо буквально — то упирів бачимо, то вовкулак знаходимо. «Тиждень тому прийшла до мене жіночка і питає: а правда, що ви перекидаєтеся на крилатого монстра і кров ссете? — сміється мольфар. — Вся Коломия говорить, що бачила мене на балконі міської ратуші...»

Туристи в горах можуть спати спокійно: вовки — не вовкулаки, людської крові не прагнуть. Але про всяк випадок Михайло Нечай радить застосувати кілька гуцульських примовок, які укоськують сіроманців. Якщо зустрінеш звіра в лісі, кажи: «І я вовк», тоді він піде стороною. Якщо бачиш на відкритому схилі, говори: «Тобі, вово, до лісу, а мені — донизу». Бо як вовка назвати «вовою», то він стає, мов пес, слухняний. Можна примовити й так: «Йди, старий, за три гори, за чотири річки, за п’ять ярів і шість долин, до сьомого поту дуба гризти». Ну, а як не піде? «Спробуйте кусень хліба дати, — всміхається мольфар. — Наука лише почала відкривати таємниці природи. Хто його знає…» 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

графіка: Весела НАЙДЕНОВА


1 Красник — село у Верховинському районі.

2 Уторопи — село у Косівському районі.

3 Банувати — діал. — сумувати, тужити.

4 Мольфар — знахар, народний цілитель, знавець замовлянь і магічних ритуалів.

5 Верхній Ясенів — село у Верховинському районі. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання