З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву.

То була давня мрія: поєднати в одній мандрівці хребти Полонина Красна і Боржава, а також побувати біля Теребле-Ріцької ГЕС. Зробити це взимку — мрія в квадраті. Для зручності заїзду включили у плани хребет гори Апецька. Так народився представлений нижче маршрут — не позимовому довгий, але дуже плідний і цікавий.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

«Стою на асфальті я в лижі узутий...»

День виїзду виглядає традиційно: пакування наплічників, збір загального спорядження, продуктів, ремнабору, підготовка лиж. Місто проводжає дощем, а ми з лижами викликаємо здивування перехожих.

Близько сьомої ранку виходимо на темний перон коломийського вокзалу. Десь за годину подають потяг Коломия—Рахів. Нас приймають за лижників, що їдуть кататись на гірськолижний курорт. Помиляються...

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

За заключною підготовкою лиж і двома смачними перекусами швидко пролітає час — ось і станція в Рахові. Далі вантажимось в автобус, який о 13.20 вирушає до Великого Бичкова. Навкруги лунає малозрозуміла закарпатсько-українська мова, оздоблена іноземними словами. Намагаємося щось виловити з цього міксу. У Діловому без проблем проходимо перевірку паспортів і одразу ж за КП проїжджаємо географічний центр Європи: в очах рябить від сміття на берегах річки. Ох, центр, звичайно, європейський — але тільки географічно...

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

З Великого Бичкова до Кобилецької Поляни доїжджаємо на орендованому мікроавтобусі. Снігу в горах нема, накрапає дощ. Перепаковуємося, прив’язуємо лижі до наплічників і приблизно пів на четверту вирушаємо від моста через річку Шопурка в північно-західному напрямку. Тягар наплічника з лижами і стрімкий схил диктують відповідний темп. Виходимо на хребет і прямуємо в бік гори Кичера. Дощ змінюється на мокрий сніг, «водонепроникне» взуття поступово промокає. Ще трохи підйому, і виявляється, що не марно взяли з собою лещата — стаємо на лижі. Так іти веселіше. Перші спуски, перші падіння. І перші втіхи лижника — коли не ти щось несеш, а тебе щось несе.

О шостій вечора знаходимо нічліжку лісорубів — приміщення з трьома стінами, дахом і пічкою-бочкою. Як на гірські умови, то майже тризірковий готель. Після заготівлі дров, трансформації снігу в воду і приготування вечері мостимося на нарах. У кого холодніші спальники, ті лягають посередині...

Так минув перший похідний день: шість кілометрів і три години пішого переходу від села Кобилецька Поляна до нашої першої ночівлі за горою Кичера.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Апецька і повний «капець»

Дотримуючись запланованого режиму дня, черговий прокидається о 4.50, розпалює пічку, починає готувати сніданок. За годину піднімаються всі решта, і вже близько восьмої стартуємо. Інакше не вдасться вкластись у світловий день.

За ніч усе припорошило снігом, йдемо на лижах, тримаючись хребта і напрямку на північ. Підйоми чергуються зі спусками, падіння зі вставаннями, туман зі снігом. Трохи втрачаємо орієнтацію в районі гори Цунгу, але друг GPS рятує.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Складається враження, що хребет, по якому прямуємо на гору Апецька, — звірячий автобан. Сніг весь помережаний різноманітними візерунками лап. Тут можна зустріти і вовчі стежки, і заячі стрибки, і кабанячі траншеї, і ще багато цікавих історій, написаних лапами відомих і невідомих нам тварин. Окрему історію пишемо ми — своїми лижами. Можливо, комусь і вона буде цікавою.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Після третьої виходимо з зони лісу. Навколо туман, як безмежне море молока. Час і простір немовби завмирає. Живемо тільки ми — п’ять яскравих крапок, що рухаються у цьому безкрайому океані. Йдемо за навігатором у напрямку на північ із плавним поворотом на захід.

Вершину Апецької (1512 метрів) «пролітаємо»: 16.10 на годинниках, фото на пам’ять, і швидше далі, бо вітер пронизує до кісток.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

«Основне зробили», — подумали ми. І дарма: попереду чекав ще довгий і важкий вечір. Рухаємось на захід. Вже б час зупинитись, та де це зробиш тут, у царстві снігу, вітру і туману? Хочеться сховатись у колибі або хоча б дотягти до лісу. А тут ще й задощило — одяг і взуття промокають. У лісі вмикаємо ліхтарі, беремо лижі на буксир і рухаємось далі. Стрілка компаса дає зрозуміти, що до колиб, позначених на карті, ми не потрапимо — спустились не на той відріг. Ставити намет на стрімкому схилі ніде, та й не хочеться, адже всі і все мокре. Вирішуємо тягнути до села.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Тож залишається йти і йти вперед, з обережністю долати кілометри завалів і бездоріжжя — на потоці Пасічний недавно була повінь. Місцями бредемо по коліна у воді, місцями — стрибаємо по обледенілих каменях. І все це під дощем як із відра. Поступово навалюється втома, тіло проймають дрижаки, і навіть швидкий темп руху вже не зігріває. Нарешті виходимо в долину ріки Тересва. Тут є дорога, люди і житло. Перша ж хата на правому березі гостинно розчиняє перед нами двері, дає прихисток, тепло і дах над головою. Позаду 14 годин і 27 кілометрів переважно дуже некомфортного переходу від нічлігу під Кичерою до села Красна.

Тим часом прогноз синоптиків наштовхував на думку, що треба повертатися додому...

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

На крижаному хребті

Увесь третій день байдикуємо та вагаємось, повертатися чи йти далі. Але на наступний ранок розпогоджується. Дощу нема, на небі з’являються просвіти. Отже, є сенс продовжувати похід. Та, схоже, село Красна не хоче відпускати нас. Довго не можемо відшукати стежки на хребет. Хоча всі місцеві кажуть, що стежок туди багато, але кожен радить кращу і в іншому місці. Бігання по пагорбах втомлює, і врешті бредемо вверх по азимуту, тягнучи лижі за собою по траві через зарості і паркани. Така тактика дає результат — виходимо на стежину, що в’ється по схилу ледь помітною змійкою. Але вона впевнено виводить нас на полонину до напівзруйнованої колиби. Тут вдягаємо лижі та рухаємось далі хребтом на північний захід. Починаються перші затяжні гірки, і знову приходить розуміння, за що ми любимо лижний туризм. Це швидкість спусків, морозяний вітер в обличчя, робота всього тіла на підйомах, маневри, карколомні падіння і сніг, що заліпив усю мармизу. Так триває до вечора. Проходимо вершину гори Угорська і приблизно о п’ятій виходимо на хребет Полонини Красної — суцільне льодове поле. Ставимо намет, закопуємо його якомога глибше, топимо сніг на газі й варимо вечерю. Морозець явно посильнішав. Отже, завтра вже не буде цієї неприємної аномалії — дощу зимою в горах. З такими думками усі спокійно засинають. День не минув марно — за 9 годин ми прочесали 17 кілометрів від села Красна через гору Угорська на хребет Полонина Красна.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Бракує «кішок»

Вранці наш перехід починаємо на лижах, відігріваючи в русі задубілі кінцівки. Тримаємось ледь помітної полички-дороги, що м’яко огинає хребет з півночі і поступово виходить на ребро. На хребті — льодовий каток, і при траверсі лижі з млосним хрускотом вгризаються кантами у схил. Знімаємо їх, прив’язуємо до наплічників і рушаємо на північний захід до гори Климова. Погода — міцний коктейль з вітру, сонця і снігу. Вдалині бовваніють основні вершини хребта — Гропа, Ружа і Сигланський. 

Швидко і легко вискакуємо на Климову. Звідси напрям руху змінюється, тепер ми йдемо на південний захід. Та незабаром знову поворот, і ми вже рухаємось на північний захід. Хребет Красної — неначе крива, що застигла між небом і землею. Орієнтуватись у погану погоду важко, можна сплутати хребет і його відроги.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Навкруги усе блищить під панциром криги. У такі моменти шкодуєш, що не взяв із собою «кішок» (спеціальне спорядження, що вдягається на взуття, для пересування по твердому снігу, кризі — ред.), і з силою вбиваєш ранти взуття у снігову кірку.

Проскакуємо найвищу вершину хребта — гору Сигланський. Вдалині, як ракета, стирчить вишка на горі Топас. Прямуємо туди. Вершина зустрічає нас поривами вітру і пейзажем на космічний сюжет: білий від інею колос витягнувся і завмер у прагненні досягнути зірок. 

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

А далі — спуск на лижах. І цим усе сказано. У темно-оранжевих променях вечірнього сонця зупиняємось на табір західніше гори Восова. За теплою ватрою біля розкладеного намету обговорюємо плани на завтра. Нині ми виконали неабияку програму — 27 кілометрів закрижанілим хребтом з цілою вервечкою вершин протягом десяти годин.

Приємна зустріч

День шостий. Не доходячи до вершини гори Перехрестя, повертаємо ліворуч і починаємо спуск у південно-західному напрямку до Тереблянського водосховища. Через три години переходу зауважуємо, як крізь стовбури дерев блискає око замерзлої водойми. Ще трохи стрімкого схилу — і ми на березі водосховища. Прямуємо до дамби, що видніється вдалині. Переходимо сухе русло Тересви і починаємо підйом на наступний хребет. Що ж поробиш — на те вони й гори, щоб підійматись-спускатись-підійматись, рухаючись уперед. 

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

На верху знову зима. Сніг і сонце. Стаємо на лижі, проходимо кількасот метрів хреб том і починаємо спуск в долину Ріки (така вже у цього потоку банальна назва), уздовж лінії електропередач. Цей спуск найприємніший за весь похід. Помірно стрімкий і широкий схил дає можливість набирати розгін і гасити швидкість на поворотах. Від кожного вдало виконаного віражу груди переповнює гордість.

А от у долині Ріки знову літо... Докуповуємо дещо з продуктів у місцевому сільмазі й починаємо стрімкий підйом по стежині на відроги хребта Полонина Боржава. 

Дорогою зустрічаємо родину верховинців — батька, матір і дочку. Обличчя відкриті, усміхнені, адже живуть високо в горах, де хоч і немає електрики й доріг, зате є безліч чистого повітря, простору і свободи. Чоловік зголошується провести по маловідомій стежині і скоротити трохи маршрут. Дорогою знайомимось і вслухаємось в історію гірського життя, сповненого сонцем і вітром, звіриною, бринзою й афинами, казками й легендами.

Прощаємось із хорошими людьми і йдемо далі. Швидко вечоріє. Останній підйом — і неподалік гори Скеля, в місці, де дорога заходить у ліс, таборуємось. Сьогодні всі відчувають втому, адже здолали 23 кілометри спусків та підйомів — від ріки Теребля на Бовцарський Верх, через потік Ріка і хребтом Палений Грунь. Важкий день завершується ватрою, вечерею і міцним сном у вже трохи відвологлих спальниках.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Хто зламав хребет Боржаві?

На горах туман, видимість метрів триста. У швидкому темпі проскакуємо вершину за вершиною: Скеля, Коритище, Волосянка. Гора Кук спиняє наш стрімкий перехід. Тут — суцільна крига. Доводиться знімати лижі й підніматись пішки. На спуску лижі постійно намагаються тебе наздогнати і вкусити за ногу. Тримаєш їх на шворці, як норовливого собаку. А на підйомі вони навпаки перетворюються у лінивого котяру, якого треба тягнути за вуха.

Доходимо до місця, де на хребті велика западина-пролам. Таке враження, що хтось «зламав» хребет. У цьому місці проходять газопровід та лінія електропередач. Крізь сніг проглядають шрами-дороги на схилах, німотою стримлять мертві буки, опалені під час вибуху на газопроводі.

Вечоріє, гори затягує туманом, стає прохолодно. Проскакуємо перевал Прислоп, гору Ополонок і на галявині розбиваємо табір. Сьогодні вийшов особливо швидкісний день — в часі не довший за інші, але у просторі «рекордсмен» — 32 кілометри.

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

Крига і вітер, небезпека і краса

Стартуємо у піднесеному й водночас настороженому настрої. Сьогодні важливий день — подолання півторатисячного хребта Полонина Боржава. Та гори зустрічають нас туманом і ураганним вітром. Вдягаємо маски, теплі рукавиці і премо на північ. На такому вітрі навіть на карту глянути ніколи, тому бредемо за стрілкою GPS. Перед підйомом на гору Граб усіх хвилює питання — а що ж буде далі, на безлісій частині хребта? Адже дерева хоча б частково захищають від вітру.

Підйом виявляється досить затяжним, і хоча є можливість оминути вершину дорогою, що траверсує хребет, крига і відсутність «кішок» не дозволяють нам цього зробити. Після короткої наради на вершині вирішуємо дертись далі вгору — шкода скидатись униз, не закінчивши того, що забрало вже так багато часу і сил.

Наближається час обіду, та зупинитися ніде. На такому вітрі не те що обідати — навіть фотоапарат витягнути стає проблемою. Врешті знаходимо місце, де пориви вітру не такі дошкульні, робимо стінку з наплічників і за цим сховком нашвидкуруч закидаємо в себе їжу й гарячий чай. Стає легше, ноги впевненіше вбиваються в кригу, пориви вітру не так докучають.

Виходимо на гострий гребінь хребта в районі гори Гемба, тут справа і зліва — стрімкі крижані схили. Та саме в цей час туман прорізає сонячний промінь — неначе рятівна паличка. Орієнтуватись стає набагато легше. Деремось на гору Великий Верх. Вершина лишається північніше, а напрям нашого руху різко змінюється, йдемо тепер на південний захід — на найвищу вершину хребта, гору Стій.

Починаються найнебезпечніші місця на Боржаві — справжній Кавказ. Гострий гребінь і карнизи праворуч та ліворуч. В погану погоду сюди краще не потикатися. Але нам пощастило, і хоч пориви вітру не слабшають, та ми добре бачимо куди іти — туман розсіявся. 

З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

У швидкому темпі виходимо на Стій. Та розслаблятися рано. Вершина — це тільки половина справи. Ще треба спуститись. Тримаючи лижні палиці напоготові, акцентовано вбиваючи п’ятки в крижаний схил, мов чаплі, повільно спускаємось униз, у напрямку гори Зенева. 

Мальовничою лісовою дорогою вже мчимо на лижах. Ще трохи спусків — і виїжджаємо до фундаменту зруйнованої колиби. Що ж, і останню ніч нам доведеться спати в наметі. Так закінчуються 11 напружених годин, за які ми встигли подолати 28 кілометрів крижаного хребта.

Снігопад на прощання

Цієї ночі пішов сніг, лапатий, пухкий і білий. Він заховав усе: небо, гори, ліси, наш намет і лижі, що купою лежали збоку. Вирушаємо, як звично, о восьмій. Снігопад то перестає, то починається знову, і ми раді, що якраз пройшли маршрут, бо вже не доведеться спускатись по крижаних схилах, присипаних свіжим снігом. 

На лижах продовжуємо спуск по дорозі в долину ріки Ждимир. Гори закінчились, почалась цивілізація. Вона накотилась на нас завиванням вівчарок, що охороняли чиїсь садиби, бурчанням квадроцикла, що розчищав дорогу від снігу і гуркотом залізниці. Виходимо в долину ріки Віче. Попереду чекає десять кілометрів асфальту, та попутній автомобіль позбавляє нас цього «задоволення». Водій безкоштовно підкинув у Сваляву, за що йому велике спасибі. Ну, а далі — вокзал, переодягання, перекуси, квитки, дорога і спогади, частину яких ви щойно прочитали... 

текст: Володимир ГОРОН

фото: Андрій ПЛІШКО, Сергій САПІГА


Пішо-лижний похід протяжністю 171 кілометр.

Короткий опис маршруту: село Кобилецька Поляна (373 метри) — гора Кичера (976 метрів) — гора Апецька (1512 

метрів) — cело Красна (416 метрів) — гора Угорська (1294 метри) — хребет Полонина Красна — гора Климова (1492 

метри) — гора Сигланський (1563 метри) — гора Топас (1548 метрів) — Тереблянське водосховище (521 метр) — хре

бет Боцварський Верх (1083 метри) — ГЕС на ріці Ріка (389 метрів) — хребет Палений Грунь — гора Скеля (1039 мет

рів) — гора Волосянка (1234 метри) — хребет Полонина Боржава — гора Кук (1361 метр) — перевал Переслоп (938 

метрів) — гора Жид Магура (1517 метрів) — гора Стій (1682 метри) — ріка Ждимир — місто Свалява.

Тривалість: 9 днів.

Маршрут розрахований на групу фізично підготовлених, дбайливо споряджених і досвідчених учасників. 

Похід організований Тернопільським обласним спортивно-туристським клубом (www.tourclub.com.ua)

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання