Скансен — час зупинився, а життя триває

Скансен — час зупинився, а життя триває.

Як ви уявляєте собі машину часу? Монітори, кнопки, лампочки індикаторів? А уявіть-но: відчиняєте звичайні ворота — і переміщаєтесь на двісті років назад... Давні хати, вітряки, церква... Ось у хаті — курна піч, у сінях — ручні жорна, ступа для пшениці, масничка, щоб збивати масло. У дверях — дерев’яні і замок, і ключ до нього. Тут час зупинили. Для нас. Щоб ми увійшли всередину. І така машина часу називається скансен.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Перший скансен

Острів Юргорден — частина Стокгольма. У давнину тут полювали шведські королі. Згодом на самій маківці спорудили невеличку фортецю для юних принців: щоб, граючись, вчилися військової справи. Історія першого музею під відкритим небом зародилася понад сто років тому поруч тієї фортеці. І почалося все з незвичайного полювання — ловів часу. А запеклим мисливцем був Артур Газеліус. Спостерігаючи наступ цивілізації, урбанізацію, що змінювала життя, зникнення цілих пластів традиційної культури, він вирішив чинити цьому опір —і вирушив у подорож за шведською старовиною. Невтомно їздив, збирав, купував народний одяг, реманент, вироби народного мистецтва і з усього цього створив музей. Та побачивши свої трофеї за склом, зрозумів: неживе!

Тоді Газеліус задумав створити на Юргордені «живий» музей. Такий, щоби вмістилася на ньому вся Швеція в мініатюрі. І в 1891 році поруч із своїм музеєм придбав нову ділянку, що звалась «Скансен» — бо ж біля фортеці ( а фортеця по-шведськи — skans). І звів тут справжню фортецю для шведського минулого, для шведської культури, що згодом стала славною на увесь світ.

Навіть сьогодні, у ХХІ столітті, ідея Артура Газеліуса вражає нас геніальністю і простотою: зберегти минуле живим, цілісним, неподільним. Скансен — це єдиний архітектурноетнографічний комплекс, але кожна садиба (маєток, вулиця) — також комплекс. І все тут автентичне — не декорація.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Спочатку Артур Газеліус розпорядився навезти на скелястий острів землі; з кожного регіону — для відведеної йому ділянки. Згодом у цю землю висадили рослини, характерні для певної місцевості Швеції. До Скансену привезли і тварин: у звіринець — диких, а свійських — у садиби. Звичайно, на Юргорден «приїхали» й оселі, типові для кожного регіону, а у них природно розмістились усі експонати. Але головне — Газеліус найняв працівниками музею простих людей із усіх куточків Швеції. Вони оселились у «своїх» хатинках, займались щодня звичною сільською працею, пасли худобу, готували їжу — і як музейні працівники спілкувалися з відвідувачами. 

За сто років у Скансені багато змінилося — але не його принципи. Тут постали нові комплекси, з’явились нові споруди (їх вже понад 150). Тепер у Скансені можна познайомитись не лише із сільським, але і з міським побутом. Наприклад, тут є дім ювеліра, пекарня, крамниці, кафе, пошта, відділення банку. У всіх цих спорудах нуртує життя: у кузні щодня дзвенить молот, у пекарні випікають булочки з корицею, з друкарні шириться запах друкарської фарби...

Скансен — час зупинився, а життя триває

Машина часу діє — і тому тут щодня людно, а на численні свята і фестивалі просто яблуку ніде впасти. Бо і шведи, і туристи з-за кордону захоплені, коли бачать живе минуле. Популярність Скансена спричинилась до виникнення «скансенівських» музеїв по всьому світу. У Європі їх понад 2000, правда, більшість — у Скандинавії. Невеличка Японія пишається сотнею. Загалом у світі 600 великих і дуже багато малих скасенів. А ось в Україні сім великих та середніх за площею музеїв просто неба і декілька менших; більшість — у західних областях. Тільки у нас їх називають музеями народної архітектури та побуту.

Патріотичний вчинок, що спирається на науку

Створення кожного скансена починається з експедицій у різні етнорегіони. Наукові працівники вибирають найкращі з мистецької точки зору та найбільш типові споруди. Їх розбирають, старанно нумеруючи всі деталі, перевозять і збирають вже у скансені. Експонати — одяг, предмети побуту, ікони та інше — теж результати численних експедицій. Уся ця кропітка праця, яка включає також і реставрацію, залишається «за кадром» — ми бачимо лише «справжню» садибу; світлицю, яку наче щойно покинули господарі. Все тут на своєму місці, навіть дрібниці. Цікаво, що і технічні пристрої у скансенах теж, як правило, діючі. Якщо вам пощастить, для вас запустять вітряний чи водяний млин, сукновальню, прес для олії...

Скансен — час зупинився, а життя триває

Створення скансену потребує тривалого часу, добрих фахівців, а також сприятливого клімату в суспільстві, в державі. А ще краще — національного підйому. Адже влаштувати скансен — це передусім патріотичний вчинок. Ідею етнографічного музею просто неба вперше висловив швейцарський учений Карл фон Бонштеттен у 1790 році. І йшлось тоді про створення експозиції у Королівському парку Копенгагена. Та постав такий музей не у Данії, а у Швеції, і через сто років. Саме стільки довелось чекати, щоб суспільство переситилось прогресом, дозріло до скансена та щоб з’явився вчений-ентузіаст.

Також і в Україні не раз лунали заклики створити музей просто неба і навіть робились окремі спроби. Наприклад, про створення чернівецького скансена мова йшла ще у 1906 році на зборах наукового товариства у Зальцбурзі. У 1928 році директор Українського музею народовідання Володимир Залозецький нарешті розпочав справу, перевіз і встановив у майбутньому скансені гуцульську садибу. Але музей було засновано лише у 1977 році, а відкрито для огляду 1986 року. Багато українських скансенів — діти хрущовської відлиги: у Переяславі-Хмельницькому музей засновано у 1964 році, в Ужгороді — 1965, у Львові — 1966, Києві — 1969. Потім скансенівський рух сповільнюється. У 1979 році засновано музей просто неба у селі Крилос біля Галича на Прикарпатті, а ще через десять років — у Рокинях біля Луцька.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Подібні й різні

Не всі скансени однакові, хоча й мають один прототип. Наприклад, у музеях просто неба в Україні немає постійних «мешканців», лише доглядачі. А от в українському скансені у Канаді, у провінції Альберта (повна його назва — «Село спадщини української культури») у оселях, громадських спорудах працюють переодягнені актори. Вони створюють достовірні образи українських колоністів-першопоселенців. Тут час зупинився, і актори говоритимуть з вами так, наче надворі 1928 рік. Звичайно, вжитись у образ допомагає і антураж — автентичні споруди 1892-1930 років, старовинні предмети побуту.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Скансени значно відрізняються за масштабом. Київський музей біля селища Пирогів має столичний розмах; він найбільший у Європі за площею (133,5 гектарів). Тут відразу можна побачити всю Україну. Другим великим скансеном є львівський (50 гектарів), відомий як «Шевченківський гай», який знайомить із архітектурою та побутом західних областей України. Ужгородський та Чернівецький музеї просто неба, а також скансени у селі Крилос (Прикарпаття), у селі Рокині біля Луцька можна назвати «обласними». У Рокинях пізнаєте красу і багатство Волині. В Ужгороді представлене рівнинне (долиняни) та гірське Закарпаття (верховинці, гуцули). У Крилосі, у невеликому скансені, що є частиною заповідника «Древній Галич», побачите чотири етнорегіони Івано-Франківської області. Це рівнинні Опілля й Покуття та гірські Бойківщина й Гуцульщина. А у Чернівцях можна пізнати Буковину: Західне Подністров’я, Хотинщину, Прикарпаття та Гуцульщину.

Проте у скансені важливий не масштаб, не кількість споруд, а дух. Одна ретель но відтворена садиба — це теж скансен. Таку слобожанську садибу з пасікою, кузнею та вітряком можна побачити у селі Прелесне Слов’янського району на Донеччині. У Зарічевому Перечинського району на Закарпатті є дві садиби — лемківська та ромська (циганська). У Зиндранові (Підкарпатське воєводство, Польща) вже 40 років існує подібний Музей лемківської культури. Його засновник Федір Гоч зробив скансеном власну садибу, а згодом долучив ще «жидівську хату».

Скансен — час зупинився, а життя триває

До речі, у музеях просто неба «оселяються» поруч ті народи, які й насправді є сусідами. Наприклад, в Ужгороді натрапите на угорську та румунську садиби. У найближчому закордонному скансені у польському місті Сянок «живуть» бойки, лемки, долиняни (це польсько-українська група) та погіряни (польська група).

Наймолодший в Україні скансен має назву Старе село. Відкрився він минулого літа на Закарпатті, у селі Колочава Міжгірського району. Село Колочава справді старе, тому деякі хати потрапили у скансен, нізвідки не переїжджаючи.

У будні у скансенах тихо, зате у свята — пісні, гомін, сміх. Барвистий натовп по вінця виповнює зелений музей. Бо де ж, як не тут, проводити свята фольклору, пісенні фестивалі, майстер-класи народних ремесел, ярмарки мистецьких виробів? Тут людно на Різдво й на Великдень; до речі, у київському та львівському музеях є діючі храми.

У буковинському скансені

Час нам нарешті прогулятись стежками скансена — от хоча б чернівецького. Відчиняємо хвіртку музейних воріт і... помічаємо раптом, що справа, унизу — ще одні ворота! Дуже гарні, помережані вишуканою різьбою, але ж... нікуди не ведуть: поруч ані хати, ні огорожі. Виявляється, ці ворота ведуть у історію. Історію скансена. Це єдине, що вціліло від скансенівської садиби Володимира Залозецького з 1928 року.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Особлива гордість Чернівецького обласного музею народної архітектури — три вітряки 20-тих років ХХ століття. Вони переселились у музей із Хотинського та Новоселицького районів. Ці вишуканих пропорцій вітряні млини — буковинського типу. Тобто шестикрилі, невеликі, компактні; другий ярус (поверх) ширший, ніж перший. Вони належать до стовпових: уся конструкція стоїть на міцному стовпі, а той — на восьмигранній кам’яній основі. Куди вітер дує — туди мірошник і обертає вітряка навколо осі.

Для цього впрягає коня до спеціальної поперечної балки — «водила». Сильнішає вітер — мельник «роздягає» крила, знімаючи вставні дощечки; слабне вітер — мельник дощечки знов докладає. За день такий млин молов у середньому до тонни муки. Мука щодня текла у мішки мірошника як плата — злиднів він не знав. А що балакали, наче знається із нечистою силою — то лише сміявся. Як таке кажуть — значить, бояться. А насправді мельник просто знав усі навколишні вітри, як свої п’ять пальців...

Скансен — час зупинився, а життя триває

Буковина — невеликий, та дуже неоднорідний, барвистий регіон. На заході підпирається Карпатами, перетікає вниз у Прикарпатття. На півночі Буковина зливається з Поділлям, а південний схід — то вже Бессарабія. Музейні працівники мріють однаково повно представити усі чотири зони, але поки що Гуцульщина та Прикарпаття і у прямому, і в переносному значенні не мають своєї хати. Тому «винаймають квартиру» у секторі Подністров’я, у будівлі сільської управи — примарії. Тим часом Хотинщина та Західне Подністров’я утворюють дві сільські вулиці. На Хотинській, окрім типової садиби, є ще корчма та кузня, а на Подністровській стоять уряд примарія та три садиби — бідняка, середняка та заможного селянина.

У скансені кожен зверне увагу на щось йому близьке. Можливо, діти першими помітять кумедний голубник на високому стовпі біля хотинської хати, жінки обов’язково уважно розглядатимуть давній посуд та соковито-барвисте буковинське вбрання. А чоловіки уважніше оглядатимуть кузню та корчму. Будуть дивуватись, побачивши дерев’яний ключ та замок — та ще й отвір для руки, щоб той замок відмикати знадвору! Для туристів здалека буде неабиякою дивовижею лозниця — гігантський плаский кошик для зберігання качанів кукурудзи. Вгорі — рухомий дашокнакривка, внизу, при самій підлозі – отвір кватирка, щоб виймати кукурудзу.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Очевидно, не лише будівельники поцікавляться, як зведені експоновані тут будівлі. На Подністровській вулиці всі хати — зрубного типу, але колоди ззовні рівненько обмазані глиною, стіни побілені. На Хотинщині, де бракло доброго дерева на будову, ставили каркасне житло. Хата, представлена у музеї, всередині схожа на кошик: простір між стовпами-опорами заповнений (заплетений) вмоченими у глину перевеслами. А зовні — стіна як стіна, бо акуратно зарівняна глиною.

Всі оселі з Подністров’я — курні: дим із печі виходив просто у сіни і просочувався крізь стріху. Поставити комин було б нескладно, але за це довелось би платити податок — «подимне». От і доводилось хитрувати: робити отвори у стрісі — «димники». «Ні, це не комин, — казав господар податківцям, — це очі моєї хати, ними вона на Бога дивиться. Гріх за це податок брати!» А ось хата з Хотинщини — напівкурна і не лише стіни має плетені, але і комин з лози.

А ось і церква. З вигляду — просто велика хата. На Буковині часто можна побачити храми «хатнього типу». Оскільки Кіцманщина до другої половини XVIII століття була завойована Османською Портою, мусульмани не дозволяли зводити стрункі, пишні храми. Тому високий двосхилий дах ховає півкругле склепіння. Таким є і цей храм Святого Миколая з 1810 року. Усі скансени — великі трудівники, і чернівецький — також. Традиційно у травні тут відбувається огляд дитячих фольклорних колективів «Буковинська весна», у червні — міжнародний музичний фестиваль «Буковинські зустрічі», у жовтні — міжнародний фестиваль національних культур «Букова віть», у січні — фольклорне свято «Від Різдва до Водохреща». У теплу пору працівники влаштовують «родинні дні». У скансен приходить цілий клас, причому разом із школярами поруч і їхні батьки. Дітям дозволяють покрутити ручні жорна, показують процеси прання, ткацтва. Поки екскурсовод розповідає учням про музейні скарби, дехто з батьків уже готує неподалік смачний обід на вогнищі.

Скансен — час зупинився, а життя триває

Після перекуски — ігри, розваги. А ще, не зважаючи на відсутність виставкового залу (чуєте, меценати?), у скансені постійно експонуються виставки.

...При вході в згаданий Музей північних країн, який Артур Газеліус створив перед заснуванням скансена, на стелі викарбувано слова: «Може настати день, коли усього нашого золота не вистачить для відтворення минулого». Чи можна краще висловити значення скансенів для людської цивілізації? 

Автор вдячна за сприяння в підготовці матеріалу заввідділу етнографії та архітектури Чернівецького обласного музею народної архітектури Олегові КУЧУРЯНУ.

текст: Анна КИРПАН

фото: Денис ТРОФІМОВ, Василь БЕДЗІР

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання