«Маланка» на Кукулі

«Маланка» на Кукулі

Цей маршрут цілком підходить для одноденного літнього переходу — трохи більше 20 кілометрів (щоправда, з пристойним перепадом висот) без важкого наплічника зі спорядженням легко можна здолати за яких вісім годин. Але полонинний хребет Кукул, особливо при добрій видимості, зачаровує будь-якої пори — неможливо втриматися від споглядання розлогої панорами цілої Чорногори, величних Говерли й Петроса просто перед очима, масиву Близниць із фрагментом Свидовця, далеких Буштула та Берті, груп Добошанки, Сивулі... Ми вийшли на Кукул 13 січня, на свято традиційної перебирії Маланки, на зустріч геть незрозумілого іноземцям Старого Нового року. Щоправда, за карнавальні маски нам могли правити хіба що балаклави. А от ведмедя серед зими — не рядженого, а справжнього, — як з’ясувалося, мало що бракувало зустріти.

«Маланка» на Кукулі

Нічний старт

Вирушаючи зимою в знайому місцевість, наша група визначила доволі певні орієнтири мандрівки. Прогноз погоди був дуже обнадійливим — як кажуть російські синоптики, «окала наля» — та все ж ішли з повною викладкою, склавши в наплічники по кілька кілограмів, як виявилося, зайвого вантажу. За інших умов теплий змінний одяг, намет, інші предмети спорядження були б незамінними, а так навіть уночі на висоті понад 1300 метрів прихопив лише легенький приморозок, вдень же — при яскравому сонці на безхмарному небі — можна було йти лише у футболках.

До залізничної станції Вороненка, що належить до села Яблуниця Івано-Франківської області та знаходиться практично на кордоні із Закарпаттям, потяг курсує зі Львова, Івано-Франківська, Коломиї та Рахова. Ми вирушили з Івано-Франківська перед третьою ночі (відправлення о другій годині 40 хвилин щодоби, вартість проїзду менше шести гривень) «червоною рутою», яка внаслідок ремонту рухомого складу Львівської залізниці набрала, скажемо так, небесно-бірюзового кольору. А вже після шостої були на місці старту. Ще трохи — і почне світати.

«Маланка» на Кукулі

Від будівлі станції рухаємось уздовж колії на південь до тунелю, що проходить саме під кордоном. Він має протяжність 1200 метрів, прокладений на початку минулого століття в суцільному кам’яному масиві за кілька місяців (на той час за темпами і технологією спорудження то була одна з найпрогресивніших гірничо-прохідних будов Європи).

Всього в якійсь сотні метрів за станцією влітку можна повернути на стежку вліво від колії. Нею найкоротше підніматися в бік Кукула через урочище Лампарівка — стежка виведе на поляну біля гори Припір (1112 метрів), звідки відкривається панорама Яблуниці, вид на гори Хом’як та Синяк. Але взимку вона цілком укрита снігом, схоже, що й місцеві мешканці воліють ходити не стежкою, а частково розчищеною дорогою, яка забирає вгору на південний схід перед початком тунелю. Отож уздовж колії проходимо до будиночка охорони тунелю, оминаємо його зліва та потрапляємо на дорогу, що веде вгору в східному напрямку. Дорога добре вторована, нею по снігу спускали деревину. В ранкових сутінках розрізняємо сліди снігохода — вони вестимуть майже до самого Кукула. Рухатись таким шляхом, як на зиму, дуже зручно — ноги не грузнуть у снігу.

«Маланка» на Кукулі

Вздовж дороги розташовано кілька сільських садиб. Приблизно після 25 хвилин підйому виходимо до розвилки. Повертаємо повз огорожу вліво та потрапляємо в ліс. Подекуди на деревах можна розрізнити нанесені спреєм стрілки-вказівники. Втім, під ногами ще певніший орієнтир — явно у потрібному нам напрямку пройшов снігохід. Лісова дорога уже пролягає лінією кордону між областями, у міжвоєнний період польсько-чеського.

Але типові орієнтири на кордоні, кам’яні нумеровані стовпчики, тут годі знайти — їх давно використали в господарці місцеві селяни. Дорога звивається серпантином та невдовзі, приблизно через дві години після виходу від залізничної станції, виводить на велику галявину, де росте кілька розлогих листяних дерев. Зліва у лісі буквально в п’яти метрах від дороги є джерело (якраз до нього можна вийти лісовою стежкою через Лампарівку). При потребі тут не зайво набрати води, хоча приблизно через півгодини при дорозі ще буде вілій (видовбаний в колоді жолоб, що наповнюється джерельною водою).

Неповторні краєвиди та цивілізовані полонини

Вийшли до гори Припір. Біля найбільшого дерева на галявині ще кілька років тому стояв столик із лавками, а кількадесят метрів південніше стримить прикордонний стовпчик №19. Звідси як на долоні видно східну частину села Яблуниця та чималий фрагмент Ґорґанів: вершини Полєнський, Ведмежик, Малий Ґорґан, Добошанку, Синяк, Хом’як. Після перепочинку продовжуємо рух у південному напрямку, перевалюємо через вершину та сходимо до полонини на південному схилі Припора. Тут стоїть добре облаштована колиба зі стайнею та іншими господарськими спорудами. Перед нами на південному сході височить гора Буковинка (1216 метрів).

Біля колиби снігохід зробив коло та, очевидно, повернув назад. Натомість раптом зауважуємо, що дорогу перетинають... ведмежі сліди. Майже круглі відбитки, сантиметрів 20 у діаметрі, з заглибинами від п’ят і пальців, густо викладені в лінію. Недарма ведмедя називають клишоногим — він ступає вряд. Сумнівно, аби серед білого дня на відкритій місцевості поруч із будівлею звір напав на людину, та все ж по розпашілій спині пробігає холодок — взимку ведмедям належиться спати. То вже згодом ми довідалися, що між Козьмещиком та Кукулом живе такий собі клишоногий самітник, котрий уже, може, більше десятка років не залягає в зимову сплячку, іноді підходить близько до будівель, але поводиться дуже мирно та начебто ніколи на людей і не нападав. Його сліди, як, між іншим, і сліди вилежування оленів, ми бачили в лісі на південному схилі Кукула.

«Маланка» на Кукулі

Дорога траверсує Буковинку справа. Останній суттєвий підйом лісом. Перед нами сюди піднімалися уже тільки піші, тому йти стає важче, доводиться місити сніг. Приблизно через чверть години знову піднімаємось на рівну відкриту місцевість, з якої відкриваються мальовничі краєвиди на захід та південний захід. Сліпучо-білою стіною перед нами постають масив Близниць та гора Стіг на заході. Чітко видно лавинонебезпечні снігові карнизи на Близницях, правіше, вдалині, височать вершини Буштул, Берть висотою понад 1600 метрів, північніше від них — Східні Ґорґани аж до двогорбої Сивулі та фрагменту Ігровця. Здається, навіщо йти далі, отак би сидіти й споглядати... Але те, що чекає попереду, не менш вражаюче.

На полонині під Буковинкою років десять тому ще стояла колиба, зараз від неї залишився тільки прямокутний контур. А от джерельце при дорозі пульсує й досі. Проходимо повз нього, знову потрапляємо в смугу лісу. Вправо від траверсної дороги відходить добре помітна навіть у сніжну зиму стежка, якою можна зійти в закарпатське село Лазещина або до притулку Козьмещик.

Ми ж продовжуємо рухатись на південь і невдовзі повертаємо на схід, до полонини Григорівка. Нам таки шалено пощастило з погодою! Над велетами Петросом і Говерлою — ні хмаринки. Картки пам’яті у фотокамерах поповнюються черговими порціями оцифрованих краєвидів.

«Маланка» на Кукулі

На Григорівці більше десятка пастуших будинків, стаєнь, відкритих загонів для худоби. А схили полонини покреслені лижними трасами. У цьому ще одна принада зимового Кукула (тобто групи полонин та вершин, об’єднаних за назвою найвищої гори висотою 1540 метрів). Пологими схилами полонин по цілині можна кататися досхочу, а ночувати в колибах. Зазвичай їх на полонинах Кукула не замикають.

Над полониною височить гора Під-Бердя (1387 метрів). На ній стоїть прикордонний стовпчик №15. Кордон проходить хребтом, однак рухатися ним, долаючи сніги, нема сенсу — нижче паралельно біжить чітка дорога. Минаємо Григорівку та підходимо до другої групи колиб на полонині Середня. Позаяк поспішати нема потреби, можна засвітла облаштуватися в якомусь із будиночків. Та навіть собі трохи повибагати: щоб і з пічкою, і з дровами, і з комфортним, як для походу, ліжком.

«Маланка» на Кукулі

Всі дороги ведуть до Ворохти

Правду кажучи, це не зовсім так. З Кукула, рухаючись на південь по кордону, через гору Велика Козьмєска (1572 метри) можна піднятися на Говерлу. Це чи не найскладніший із п’яти прописаних маршрутів на Говерлу (інші варіанти: від спортивної бази Заросляк; Чорногіським хребтом через гору Брескул (1911 метрів); від перевалу Герменеска (1545 метрів) з боку Петроса; через полонину Гропа (1670 метрів) від притулку Козьмещик). Можна пройти до Козьмещика на захід, до Заросляка на південний схід або, пройшовши весь хребет на схід, зійти до КПП Карпатського національного парку в урочищі Завоєля. Але містечко Ворохта — найближчий до хребта населений пункт, місцевим мешканцям ніколи не складало труду збігати туди-назад.

Найкоротший шлях з хребта Кукул до Ворохти проходить через полонину Лаб’єска. Від другої групи колиб рухаємося дорогою далі в південно-східному напрямку. Влітку запросто можна йти хребтом, а от зимою провалюватися по пояс у сніжну цілину якось не кортить. 

«Маланка» на Кукулі

Навпроти першої ж колиби наступної групи (полонина Озірна) повертаємо ліворуч вгору, в напрямку безлісої сідловини хребта. Стежка на Ворохту починається між прикордонними стовпчиками з номерами 10/15 та 10/16. На північному боці — полонина Лаб’єска з колибою та стайнею. Неподалік на полонині встановлено дерев’яний хрест, поруч із ним — лавка. Від колиби рухаємось на північ, ніби по діагоналі перетинаючи полонину, та потрапляємо до відділеної рідколіссям давньої вирубки. З півночі та заходу вона огороджена, а в самому кутку є ворота.

Чіткою дорогою, що лише в одному місці на проміжку кількох десятків метрів завалена буревієм, звідси до перших хат у Ворохті йти приблизно дві з половиною години. Але, пройшовши хвилин зо 20, натрапляємо на розвилку. Ширша та рівніша дорога веде ліворуч, вужча — прямо і вниз. Рухаємося другою, хоча в будь-якому випадку нема біди — тут теза справджується, і всі дороги ведуть до Ворохти. Обрана нами стежка невдовзі перетворюється в широку, не надто пошкоджену груззю (болотом) дорогу, якою взимку донизу транспортують ліс, а вгору возять сіно для підгодівлі копитних (оленів та ланей). Дорога траверсом огинає зліва дві суміжні вершини — Кичеру (1225 метрів) та Грунь Кичеру (1203 метри). Трохи нижче при дорозі є добре облаштоване джерело, поруч місце для відпочинку.

«Маланка» на Кукулі

Далі ліс поступається великим плантаціям ягідних кущів та молодих ялин. Ми підходимо до гори Осередок (915 метрів), що вивищується південніше містечка. З дороги видно частину селища. Нарешті ще одна розвилка. 

Якщо піти прямо, здолавши невеликий підйом, то врешті можна вийти до віадука, по якому прокладена колія. Повернувши ліворуч, підходимо до найближчих житлових будівель. Звідси до залізничної станції йти менше ніж півгодини. Отож, ми на вулиці Гната Хоткевича. До слова, 31 грудня 2007 року виповнилося 130 років з дня народження цього унікального чоловіка, письменника, музиканта, інженера; харків’янина, котрий так тонко й багато змалював життя горян у романтичній повісті «Камінна душа», збірці «Гірські акварелі», романі «Довбуш». Втім, і постать Хоткевича, і курортне містечко Ворохта, до якого віднедавна вчащають українські високопосадовці, варті того, аби про них розповісти не побіжно.

«Маланка» на Кукулі

...Вулиця Хоткевича веде все нижче і ближче до центру. Минаємо один із санаторіїв, кілька садиб зеленого туризму. Через місток переходимо Прут, доходимо до траси на Верховину в районі залізничного переїзду. До вокзалу звідси 200 метрів уздовж колії. І якщо потяг треба ще чекати довго, варто перейти на автобусну зупинку. Як на гірське поселення, Ворохта має дуже непогане сполучення. 

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Тарас ДУТКА


«Маланка» на Кукулі

Короткий опис маршруту 

Залізнична станція Вороненка (835 мет рів) — гора Припір (1112 метрів) — гора Буковинка (1216 метрів) — гора Під-Бердя (1387 метрів) — прикордонний стовпчик  10/15 на хребті Кукул (приблизно 1400 метрів) — схил гори Кичера (1225 метрів) — гора Осередок (915 метрів) — селище Ворохта (750 метрів).

Приблизна протяжність маршруту — 23 кілометри, максимальний перепад висот — 650 метрів.

Тривалість проходження взимку — два дні.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання