Дві церкви, дві історії

Дві церкви, дві історії.

Гуцульська дерев’яна архітектура, а в першу чергу церкви — це велика тема для пізнавальних подорожей. Відвідаємо цього разу лише одне-єдине село, чия назва, за версією місцевого археолога, з тюркської перекладається як «двері». Отже, село Дора цього разу відкриє нам двері у два храми. Обидва гуцульські, обидва по-своєму характерні. Втім, дуже різні — і за віком, і з вигляду, і за історією.

Дві церкви, дві історії

На «офіруваній» землі

Чимало туристів, подорожуючи в Карпатські гори, неминуче проїжджають трасою через Дору, нині адміністративно поглинуту найвідомішим в Прикарпатті туристичним центром Яремче. І лише геть неуважні не помітять при самій дорозі дві зграбні дерев’яні сакральні споруди, зведені у так званому народному гуцульському стилі. Це церква святого пророка Іллі та дзвіниця коло неї. Архітектурний ансамбль знаходиться на території чоловічого студійського монастиря святого пророка Іллі та святого Івана Хрестителя. Цього року дорівські ченці-студити і громада села відзначатимуть 70-річчя храму. Компактна, доладна, зі шляхетно потемнілого смерекового зрубу, під дерев’яною ґонтою — будівля вабить подорожніх. Возять сюди й екскурсантів з дальших та ближчих курортних містечок. Хрестоподібна в плані, одноглава церква красива зовні й усередині. Її історія ще відносно недовга, а вже сповнена радісних і сумних сторінок. Життя храму тісно пов’язане з життям студитської братії.

Дві церкви, дві історії

Щоб потрапити до церкви, кореспондентам треба було домовитися про це з мешканцями монастиря. На подвір’я до журналістів вийшов чоловік у начебто нехарактерному для ченця одязі — камуфляжній робі. Головний щоденний обов’язок ченців — молитва, але інший, теж невід’ємний від монашого побуту — фізична праця. «Слава Ісусу Христу!» — вітаємося з братом Мироном. (До речі, дорогою сюди ми вже мали коротку зустріч з настоятелем обителі отцем Никанором і він відкрив нам «секрет», що саме брат Мирон зазвичай проводить тут екскурсії туристам). Монах відповідає, відкриває двері церкви і йде перевдягатися. За декілька хвилин розпитуємо про храм нашого гіда, одягненого в рясу. Брат Мирон дарує нам книжечку «Монахи студити на Гуцульщині. Роздуми над історією одного монастиря» і пояснює, що з неї можна довідатися про церкву найважливішу інформацію. За словами ченця, храм, як і сам монастир, збудований на землі, котру у 30-х роках минулого століття подарувало («офірувало») студитам подружжя освітян зі Львова Ілля та Іванна Кокорудзи.

Дві церкви, дві історії

Але ця історія нині ще досліджується: збираються архівні матеріали, студити розпитують тих небагатьох живих свідків, що можуть щось розповісти про заснування й побут монастиря, церкви. У розвідці наукового працівника Постуляційного центру студійських монастирів Романа Шимона пояснюється цей крок Кокорудзів. «Ілля Кокорудз був у добрих стосунках з митрополитом Андреєм Шептицьким, який з 1924 року є почесним членом Педагогічного товариства «Рідна школа». Митрополит щедро допомагав приватному народному семикласному шкільництву... Ці приватні українські школи були також великим заборолом перед денаціоналізацією... Там здобували вони (українські діти — ред.) справжнє релігійне та патріотичне виховання щиро від даних учителів, нерідко навіть висококваліфікованих». Власне до таких належало подружжя Кокорудзів. «Митрополит Андрей та Ілля Кокорудз мали одну мету: допомогти бідним дітям отримати освіту. Можливо, й тому панство Кокорудзів поручило свої два будинки (і прилеглу територію — ред.) в Дорі монахам студитам для виховання молоді на Гуцульщині», — пише Роман Шимон.

Дві церкви, дві історії

У 1935 році троє монахів зі Святоуспенської Унівської лаври переїхали до Дори. В одному з «офіруваних» будинків ченці облаштували каплицю. А свою церкву звели через три роки. Зв’язок між іменами меценатів та тим, що брати студити віддали монастир і храм «під покров святого пророка Іллі та святого Івана Хрестителя», очевидний.

Дві церкви, дві історії

У храмі затишно, хоч і холодно — деревяна церква не опалюється. Зате природна вохра смерекових стін створює відчуття тепла, навіть домашності. Гармоніює зі стінами незвичайний різьблений іконостас — лики не мальовані, а вирізані та випалені на дереві. В церкві нема зайвих прикрас, барвистих кольорів — все стримано, мабуть, відповідно до аскетичного життя самих ченців.

Дві церкви, дві історії

Як пишуть у згаданій вже книжці «Монахи студити...» архимандрит єромонах Олександр Приліп та схимонах Теодор Мартинюк, для будівництва церкви «довго вибирали майстрів, аж поки вибір не впав на талановиту людину з села Заріччя Івана Яворського». Продовжив будівництво інший будівничий — Петро Григорчук з Жєб’я (нині — селище Верховина). Як тільки церкву звели, в ній встановили іконостас. Його спроектував і вирізьбив директор місцевої школи, що мешкав по сусідству з монастирем, професійний столяр і різьбяр Іван Свищук. Його робота доволі незвичайна. Адже традиційно іконостас закриває від очей прихожан святилище. Цей же відкритий, овальної форми, що, як пояснив нам брат Мирон, «символізує Всевидяче Око». Погляд відразу звертають на себе різьблені намісні ікони: ліворуч — Ісус Христос, праворуч — Пресвята Богородиця. Над ними півдугою розташовані зображення дванадцяти найбільших церковних свят з іконою Тайної Вечері по центру. Ще вище у техніці випалювання виконані ікони апостолів, посередині вирізьблено Христа-Вседержителя. 

Над цими зображеннями розташовані лики старозавітних пророків, серед яких і святий Ілля з книгою та пером. Зображення патрона храму можна побачити і в нижній частині іконостаса — праворуч, між царськими та дияконськими воротами. Сімдесят років для храму були б не надто великим терміном, якби не радянський атеїстичний період. Іконостас уже зазнав доволі ґрунтовної реставрації, бо за радянської влади його попросту замалювали, а монастирську церкву перетворили на музей атеїзму. 

Дві церкви, дві історії

Бережена пророками

Відразу після війни 1941–1945 років на Галичині почалися репресії проти українського духовенства — перші арешти єпископів, намагання переманити їх у російське православ’я. Дорівських студитів вигнали з монастиря. Місцеві мешканці прийняли їх у своїх хатах. Добре ставлення горян до ченців було цілком природним: по-перше, студити свого часу організували ремісничу школу, де навчали молодих людей шевства, кравецтва, столярства. По-друге, студити не раз допомагали бідноті продуктами. 

Дві церкви, дві історії

Був і епізод, коли в монастирі переховували від німців двох радянських солдатів. Нарешті, взірцева духовна чистота ченців не могла не викликати симпатії людей. Все це, а ще вкорінена в Карпатах християнська традиція завадили свого часу знищенню церкви святого Іллі. Хоча місцева влада двічі давала таке розпорядження. До храму привозили бригади робітників, щоб ті розібрали будівлю. Але гуцули втекли з місця нездійсненого злочину. Студити розповідають, як один з їх наставників, відомий своєю винятково шляхетною, відданою богослужінню природою єромонах Порфирій, запевняв: «Могутні пророки Божі святий Ілля Тесвітянин та святий Іван Хреститель не дозволять, щоб святиню та монастир сплюндрували варварські руки». На початку 1990 року студитам повернули ключі від їх храму. Це була подія не лише для самих ченців, а й для Дори загалом. Вперше за декілька десятків років у храмі правилося — церкві Іллі повернули належну їй функцію. Реставрацію провели максимально швидко. Звичайно, не все збереглося тут так, як було в перші роки існування церкви.

Брат Мирон, знайомлячи з церквою, показує: он той кивот (місце на престолі, де зберігаються Святі Тайни — ред.), тетрапод (стіл посеред церкви — ред.), престіл, світильник у святилищі — давні, а розп’яття вгорі на іконостасі та великий світильник зробили вже тепер косівські майстри. «На стінах, — розповідає монах, — ікони апостолів, подаровані монахами студитами зі Свято-Михайлівського монастиря у Львові (збірка «Студіон» — ред.)» І дзвіниця на подвір’ї монастиря теж нова — 2001 року.

Дві церкви, дві історії

...Наше знайомство з храмом закінчувалося. (А відбувалося воно напередодні свята Миколая). Під ворота монастиря під’їхав фургончик, вщерть запакований пуделками з цукерками. Це дарунки для дорівських дітей. «О, тут мені розвантажувати цілий день», — усміхається загалом стриманий в емоціях брат Мирон. Питаємо його, як потрапити до ще однієї тутешньої дерев’яної церкви — Михайлівської. «Парафіяльна церква стоїть там на горбі. Як будете їхати в напрямку Франківська, то відразу за першим же містком наліво. З Богом!»

Пам’ятка національного значення

Дві церкви, дві історії

Буквально за кілька хвилин виїжджаємо на пагорб в колишньому присілку Дори — Кам’янка. Храм розташований по сусідству із сільським цвинтарем. Отже, перед нами пам’ятка архітектури національного значення, церква Чуда святого Архистратига Михаїла XVII століття. «Дерев’яна, хрестова в плані, одноверха. Більший центральний зруб завершений наметовою банею із заломом біля основи на восьмерику, встановленому на видимому четверику. Бокові об’єми покриті двосхилими дахами з фронтонами. До бабинця приєднаний тамбур. Споруда оперезана піддашшям... Належить до гуцульської школи народної архітектури», — описано в державному реєстрі пам’яток архітектури. Там же зазначено, що «в 1844 році її перебудував майстер В.Гнишко». Намагаємося довідатися більше у отця пароха Івана Лейб’юка, що уже чекає на кореспондентів у середині храму. «Церква завжди була діючою. Але зрозуміло, що в радянський період тут правили священики московського патріархату. Греко-католики вийшли з підпілля і повернулися сюди вже за незалежності. Через декілька років почалися ремонтні й реставраційні роботи», — розказує отець Іван. За його словами, покриту ґонтою церкву в радянські часи оббили бляхою. Але ґонта під нею залишилася.

Дві церкви, дві історії

Під час ремонту виявили, що купол раніше відбудовувався. На ньому залишилися сліди снаряда, який, очевидно, влучив у церкву за першої світової війни.

«...Я б сам хотів знати про цю церкву більше, — зізнається парох, — але документальних даних майже не залишилося. Правда, львівські реставратори дослідили, що іконостас зроблений у XVIII столітті. До того ж періоду належать написані на ньому образи».

Дві церкви, дві історії

Невідомі різьбярі та іконописці

Як згодом розповів нам керівник художньо-реставраційного відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Володимир Мокрій, церква від початку свого існування суттєво змінилася. Двісті-триста років тому вона не була помальована ні зовні, ні всередині і мала природний охристий колір мореної сосни. На початку XX століття замалювали стики між колодами, а згодом стіни повністю зафарбували і розписали. У 1950-х роках місцевий художник поновив альфрейні роботи (орнаменти). Львівський реставратор пропонує уявити собі, яким храм був на початку існування: чисті дерев’яні стіни, іконостас помальований начервоно з золотом, а на цьому тлі — образи — і більше жодних барв (у цьому пересвідчилися, коли знімали пошарово фарбу). На думку фахівця, працювали над оформленням церкви поважні майстрипрофесіонали. Вівтар виконаний у класичному для того періоду бароковому стилі, з характерною пишною різьбленою оздобою. 

Дві церкви, дві історії

Отець Іван зауважує, що церква як на той час виглядала дуже багато — отже, не один ґазда виступив меценатом для її спорудження. На прохання парафіян реставратори залишили храмові більш сучасний звичний вигляд (не повертали його до первісного).

Дві церкви, дві історії

Втім, малярство XVIII століття можна побачити на іконостасі — на дияконських та царських воротах і праворуч, на бічному престолі (сцени з муками святої Варвари). Та більшість зображень іконостаса (пророчий, апостольський ряди) належать пензлеві майстра XIX століття. Під цим шаром, щоправда, є й раніші образи. «Але шкода було нищити верхній шар — він теж складає художню цінність. За якийсь час технології дозволять показати всі шари без шкоди для них», — мотивує характер реставрації Володимир Мокрій. На стінах церкви теж бачимо ікони XIX століття. Їх автори, на думку реставраторів, — безумовно іконописець-професіонал з європейською художньою освітою та його учень, чия манера і фаховий рівень дещо відрізняються від майстерності учителя. Імена художників наразі залишаються невідомими.

Що ж стосується дещо нетипової назви храму — не просто архистратига Михаїла, а його Чуда — можна хіба вигадувати версії. Настоятель церкви утримався від цього, лише вказав на храмовий образ праворуч на іконостасі та сцену чуда в Колосі на бічному престолі (праворуч від іконостаса).

Дві церкви, дві історії

Чи можна зайти до церкви, оглянути пам’ятку, якщо ви опинитесь в Дорі? Отець Іван каже, що знайти його в селі неважко. Він радо розповідає і про саму будівлю, і про життя місцевого духовенства, і про просвітницьку роботу (до речі, при церкві працює читальня, діє ансамбль). На подвір’ї храму покаже пам’ятник отцеві Михаїлу Косилові, якого називає вчителем, оскільки отець в період підпілля гуртував навколо себе греко-католицьке священство. Ну, а чарівний карпатський пейзаж, що відкривається з пагорба, увінчаного церквою, спеціального гіда, мабуть, не потребує. 

Особлива подяка за допомогу в підготовці матеріалу керівнику Постуляційного центру студійських монастирів УГКЦ єромонахові Юстину Бойку

текст: Вероніка ЗАНИК

фото: Денис ТРОФІМОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання