Два обличчя Анталовецької Поляни

Два обличчя Анталовецької Поляни.

Вперше пройшли маршрутом через масив Анталовецька Поляна в кінці жовтня. Пропозиція вдруге здійснити мандрівку цим же маршрутом у середині листопада не віщувала ніяких проблем: до зими ще далеко, поля Передкарпаття ледь вкриті першим снігом, а Анталовецька Поляна у відносно теплому Закарпатті. Що з цього вийшло — оповімо, порівнюючи два походи, щоб наші наступники могли обрати собі те, що їм ближче до душі.

Два обличчя Анталовецької Поляни

Дорога до Невицького замку

Пішохідний маршрут бере початок на відстані десяти кілометрів від Ужгорода. Добратися до обласного центру Закарпаття громадським транспортом у ранкову пору, щоб мати у розпорядженні цілий короткий осінній світловий день, можна тільки поїздом. З Івано-Франківська чи Чернівців прямий рейс пасажирського потяга є лише раз на чотири доби. У Львові чи Стрию вибір варіантів, як дістатися до Ужгорода, досить широкий. Оскільки дата відправки потяга Чернівці–Ужгород нам не підійшла, то ми скористалися пересадкою у Стрию. Перші промені ранкового сонця зустріли уже в селі Кам’яниця — приїхали сюди мікроавтобусом, що стартував із площі Корятовича в обласному центрі Закарпаття. Перейшовши дерев’яним підвісним пішохідним мостом через Уж, за декілька хвилин вже штурмуємо досить стрімкий схил замкової гори.

Оглянувши руїни Невицького замку, робимо декілька світлин залишків споруди і чудових краєвидів, що відкриваються звідси у західному напрямку. А це, передусім, долина річки Уж та хребти вулканічного масиву Вигорлат, який продовжується на території Словаччини.

Від замку проходимо повз базу відпочинку асфальтованою дорогою. Вона, поступово знижуючись, веде у східному напрямку, до русла струмка. Через півкілометра асфальтівка перетинає струмок і повертає вниз понад правим берегом потоку. Від повороту беруть початок дві ґрунтові дороги, що проходять вздовж течії уверх.

Два обличчя Анталовецької Поляни

Засніжена Анталовецька Поляна

З двох доріг обираємо східну, вздовж правого берега. Вона достатньо рівна, проїзна навіть для легковиків. Через три кілометри після повороту підходимо до квартального стовпчика 33. Тепер — різко ліворуч у північно-західному напрямку. Починаємо набирати висоту.

Під час другого походу ми вже не припустилися помилки, яку зробили у першій мандрівці. Тоді, зауваживши, що на карті ще вище є друга стежка, яка також повертає ліворуч, вирішили продовжити маршрут до неї вздовж струмка закинутою, але на початку добре вираженою дорогою. Однак досить швидко пошкодували про це. На шляху все частіше почали траплятися стовбури повалених дерев. Довелося взяти різко ліворуч і стрімким схилом, допомагаючи собі руками, вибиратися на лінію хребта, а ще за декілька метрів — на проігноровану раніше польову дорогу.

Цього разу, вкрита десятисантиметровим шаром снігу, вона плавно і без пригод вивела нас до точки жовтневого виходу — помережаного слідами лісовозів розгалуження доріг. Цього разу ми, як і тоді, досить швидко з-поміж доріг обрали одну, яка очевидно набирала висоту у південно-східному напрямку. По обидва боки тягнуться досить густі хащі ожинника та молодого лісу на місці старого зрубу. Підйом не дуже стрімкий, але зовсім позбавлений рівних відтинків, а тому втомлює своєю монотонністю.

Два обличчя Анталовецької Поляни

З набором висоти сніг глибшає. До того ж верхній шар пухкий, а під ним прошарок кірки, ноги у якій провалюються ще на 10–15 сантиметрів. Тож затяжний — понад три кілометри — підйом виявився значно складнішим, ніж у жовтні. Нарешті заходимо у старий ліс, де якнайшвидше хочемо побачити уступ верхньої частини гори Анталовецька Поляна. Без спеціального взуття кожен метр дороги долається дуже нелегко.

Єдине, що піднімає настрій — це чудовий безвітряний ранок, казкові, вкриті товстим шаром інею гілки дерев, що виблискують у промінні сонця. Обходимо заліснений уступ вершини вже знайомою дорогою, яка бере різко праворуч і йдемо прямо назустріч сонцю. Ще дві-три сотні метрів змагання зі снігом — і перед нами відкривається розлога котловиноподібна галявина, яка у жовтні зустріла нас засохлими травами метрової висоти, а зараз — іскристою білою ковдрою снігу. Це і є Анталовецька Поляна.

Вгнута поверхня галявини, оточена по периметру своєрідним валом, дозволяє легко повірити в те, що перед нами — кратер вулкана, який діяв мільйони років тому. Остигла лава витворила східніше кратера виступи скель, що піднімаються серед старого букового лісу. Саме тут знаходиться найвища точка гори (968 метрів). Туристи позначили її товстою палицею, встромленою в землю.

Два обличчя Анталовецької Поляни

Жовтневі етюди

Подальший маршрут подамо спочатку у жовтневому варіанті. Тоді, відпочивши і помилувавшись осінніми барвами галявини, піднялись на найвищу точку Анталовецької Поляни. З неї, рухаючись у північному напрямку, через два-три десятки метрів знову вийшли на польову дорогу, яка відходить із північно-східного кута галявини. Вона мала привести нас до наступного цікавого об’єкта — скельного комплексу Соколець. Утримуючи лінію вододілу, лісова дорога спочатку плавно, але впевнено опускається. Далі повільно міняє напрямок на північно-східний і береться дещо вгору, обходячи північним схилом вершину 886 метрів. За нею дорога поступово набирає північного напрямку і йде майже горизонтально. Вздовж неї чергуються зарості молодого березняка та чагарники на місці давніх вирубок. Більше ніж через півгодини ходу дорога стає не такою привабливою, оскільки розбита свіжими слідами лісовозів.

Обходячи калюжі й болото на дорозі, ми мусили пильнувати, щоб не пропустити місце, де вона сходиться зі стежкою на хребет Синаторіа. З неуважності ми проминули її. На щастя, зустріли компанію молодих ввічливих любителів природи, які йшли від скель Соколець. Подорожні пояснили нам, що стежка на хребет Синаторіа не вторована, заросла ожинником, тому малопомітна. Тож всім, хто буде втілювати цей маршрут після нас, радимо дуже уважно дивитись ліворуч. А тоді через 200–300 метрів праворуч шукати стежку до Сокольця.

Два обличчя Анталовецької Поляни

Вислухавши підказки ужгородських мандрівників, знаходимо ледь помітну стежку, що іде лісом на південний схід. На її початку на дереві є напівстерті написи червоною фарбою. Стежка розгалужується на невеликій галявинці, зарослій травою в ріст людини. Радимо брати ліворуч. Приблизно через 400 метрів стежка виводить на невелику галявинку, де знову розділяється на дві. Рекомендуємо піти лівішою. Вона вододільною лінією гори Соколич (812 метрів) іде лісом у східному напрямку. Через 200–300 метрів зводить у сідловину, а потім знову набирає висоту, і незабаром праворуч від стежки відкривається урвистий схил. З краю кам’янистого урвища у південному напрямку бачимо мальовничу долину річки Клокотива, хребет Липова Скала та вершину Маковиці (976 метрів).

Намилувавшись краєвидом з найвищої точки скельного комплексу, сходимо вниз уздовж урвища у південно-східному напрямку. На рівні підніжжя скель різко повертаємо праворуч. На жаль, поодинокі дерева та чагарники не дозволяють сфотографувати скелі Сокольця в усій красі.

Два обличчя Анталовецької Поляни

Переходимо попід скелями у їх західну частину та шукаємо стежку, що звідси має нас вивести на поляну. Фрагменти стежки ледь помітні, а тому радимо рухатися у північно-західному напрямку, поступово набираючи висоту. Попід величезними брилами, що нависають вище на схилі, стежина стає більш вираженою. Йдемо нею передовсім тому, що у нас не лишилось ні краплини води, а за описами біля неї має бути джерело. І дійсно, через 300–400 метрів виходимо до нього. Поповнивши запаси води, рушаємо стежкою, яка від джерела веде уверх у північному напрямку. Перетнувши дві галявинки із слідами таборування туристів, опиняємося біля розвилки.

Ще через декілька хвилин знайома стежка виводить нас на лісову дорогу. Там, заздалегідь поінформовані, через три сотні метрів ми відносно легко виявляємо дорогу на хребет Синаторіа. Лісова дорога без розвилок іде уздовж хребта у північно-західному напрямку. На узбіччі — ожинники, високі трави, звисають гілки беріз, створюючи відчуття прогулянки парковою алеєю. Через півтора кілометра руху хребтом виходимо на розлогу галявину, вкриту травами та обрамлену березами. Тут зауважуємо стежку, що йде вправо і круто вниз до села Симер. Ми ж продовжуємо рух у північно-західному напрямку дорогою, що перетинає галявину і заводить у буковий ліс. Спуск лісом є досить стрімким. Стежка проходить поруч із невеликими скелями, приблизно через кілометр перетинає вирубку і виводить на дорогу. Ще через 800 метрів виходимо до межі лісу. Звідти починається розлоге поле, яке тягнеться схилом у північному напрямку. Видно будинки Перечина та села Симер, а на правому березі річки Тур’я — гору Боронська (419 метрів).

Два обличчя Анталовецької Поляни

На краю старого лісу праворуч від дороги є джерело, а ще за кілька метрів — між старим лісом та чагарниковими заростями ліщини, що тягнуться праворуч поля до села Симер, — чудове місце для табору. Часу досить, щоб ще до повних сутінків вийти в Перечин і вирушити поїздом чи автобусом додому. Однак хочеться сфотографувати навколишні краєвиди у промінні ранкового сонця, а також удень проїхати електричкою через Ужоцький перевал.

Ранковий перехід тривав хвилин 40. Спочатку полем, а від газорозподільної станції — дорогою. І ось він — залізничний вокзал міста Перечин. Електричка, що вирушає о пів на десяту, довозить нас до Волосянки. Там очікувати наступну (до села Сянки Львівської області) вирішили на схилах гори східніше станції. Звідти помилувались видами на найвищу точку Східних Бескидів у Польщі — гору Тарниця, на Гостру Гору, Полонину Рівну, Лютянську Голицю у західній частині Полонинсько-Чорногірських Карпат.

До Сянок ми дісталися електричкою, а через декілька хвилин пересіли в іншу і потрапили у Самбір. Поїздка потішила казковими навколишніми краєвидами за вікнами вагона.

Два обличчя Анталовецької Поляни

А понад Тур’єю зеленіє трава

...Вкриту півметровою товщею снігу галявину Анталовецької Поляни перейти із західного кінця у східний у листопаді вдалось не менше, як за 40 хвилин. Час збігав, а кілометраж ледве зростав. Подумали, що доведеться оминути Соколець. Та корективи внесла дорога. Віти дерев, які у жовтні прикрашали її, під вагою снігу лягли на дорогу і зробили її непрохідною. Врешті-решт ми залишили дорогу і вирішили пробиватися до Сокольця навпростець лінією хребта понад уступом до річки Клокотива.

Понад три години змагання з товщею снігу під ногами та похиленими до самої землі вітами дерев все ж увінчались виходом на скелі. Розглянули і сфотографували навколишні краєвиди тільки з кам’яного урвища. До нижньої частини Сокольця вирішили не сходити, щоб зберегти сили на дорогу униз. А спускатись вирішили у напрямку села Тур’ї Ремети, щоб якнайшвидше вийти на неглибокий сніг у нижній частині схилу.

Зі скельного комплексу піднялись своїми слідами у найвищу точку, а звідти — у сідловину. Стежку, зауважену у жовтні, яка, за нашими сподіваннями, мала звести до села, розгледіти було неможливо. Тому знову пішли навпростець у північно-східному напрямку. На щастя, досить швидко вийшли на дорогу, яка спочатку також була перекрита нахиленим гіллям, але поступово стала добре прохідною і впевнено серпантином зводила нас униз. Через деякий час з’явились відкриті ділянки, з яких ми спостерігали величні засніжені вершини Боржави та Рівної.

Далеко внизу, понад Тур’єю, проглядалися зелені галявини у селі Тур’ї Ремети. Поступово шар снігу ставав усе тоншим, а в долині Клокотиви його вже й узагалі не було. У сутінках вийшли на трасу ПеречинСвалява. Дванадцять годин снігової епопеї фактично без перепочинку підійшли до завершення. 

текст: Йосип ГІЛЕЦЬКИЙ

фото: Денис ТРОФІМОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання