Велике гуцульське весілля

Велике гуцульське весілля.

Коли переглядаєш старі фотографії, з’являється стійке відчуття, що зафіксоване на них нікуди не поділося, не минуло, воно триває досі, просто наша свідомість уже деінде. Усе, що з нами коли-небудь було, — реальне, як світло зірок, що згасли тисячі років тому. Це світло існує для нас тут і зараз. Отже, вони самі — тут і зараз. Усе, що з нами було, — завжди тут і зараз. Усе триває, і якби можна було це раз і назавжди усвідомити, може, ми могли б стати досконалішими. Хоча куди вже далі...

Велике гуцульське весілля

На одній із фотографій — ми, діти, малі гості великого гуцульського весілля. Серпень. За тридцять років природні декорації не пережили жодних змін. На задньому плані: крутий схил, зліва поросле лісом урвище, кілька кущів ліщини, нижче видно копанку, відгороджену від приватної ділянки плотом, у глибині — ще один пліт, що розділює межі. Добре пригадую: у п’ятницю увечері почулись перші звуки музики: скрипка, гармошка, флоярка, цимбал, бубон, трубка. Неймовірна ейфорія свята. Темніє, ми йдемо на весілля, спускаємось із гори на копанку, нам назустріч аж до перелазу йдуть музиканти, грають «до встрічі». Фотографія зроблена, мабуть, у неділю. Фотографував Біличчин Андрій. Не одна сім’я з Потоку завдячує йому своїми сімейними знімками, а також першим досвідом телевізора, якого Андрій купив десь на початку сімдесятих, коротко по тому, як Потік був електрифікований.

Це весілля, яке найбільше запам’яталося. Заміж виходить Паюта Коцева. Паюта була особливою, іншою, а може, просто здавалась мені такою. Зрештою, якщо здавалась, значить була. Висока, тонка, з темним волоссям до плечей, що на кінчиках завивалося уверх. Погляд з іронічною іскринкою, незалежність і відстороненість. Моя бабця, говорячи про Паюту, казала іноді «Коцева дівка». Мені було тоді зо п’ять років, слово «дівка» ніяк не асоціювалося з Паютою, і я обурено поправляла бабцю: «Паюта не дівка, Паюта — дівчина». Дівкою мені здавалася Анниця Місьотова — огрядна, повільна, ліниві рухи й сонний погляд. Пізніше двадцятирічна Анниця народила двох дітей від сімдесятирічного чоловіка, який мав жінку, але взяв Анницю з дітьми до себе, де вони й жили усі разом. Коцеві жили внизу біля Потоку — вони й зараз там, але Паюти немає. Її узяв хлопець з Полянок. Тепер їй трохи за п’ятдесят. Я не знаю, як вона зараз, підозрюю, що це знання могло б розбити найкращі спогади дитинства. Перед весіллям я сумувала через близьку розлуку з Паютою. Разом з тим, весілля ще ніколи не було так близько від нашої хати, цікавість діймала мене ще більше, ніж меланхолія.

Велике гуцульське весілля

Весільні танці — особливий момент. Кожна пара достойна Брейґеля. Міміка, спосіб і ритм руху, одяг так красномовно й вичерпно виказують всю нехитру правду про людину і її життя, що не потрібен жоден психоаналіз. Нерідко жінки танцюють із жінками. Мабуть, просто тому, що більшість чоловіків або не вміють танцювати, або занадто п’яні, й «гуцулка» з таким партнером перетворюється на дику безладну шарпанину, яка «запускає» в тобі інстинкт самознищення. Взагалі, якщо хочеш пізнати людину й визначити її конгеніальність — запроси її на танець.

Бо кожен танцює так, як живе. Якщо тобі з ним добре танцюється, то і житися буде добре. Якщо тобі підходить його ритм у танцях, то підійде і в житті. Якщо ви однаково шпортаєтесь, ви порозумієтесь.

Думала про це, коли рік тому була на весіллі в горах, і мої гуцульські гени гнали мене до танцю, байдуже з ким. Усіх, з ким танцювала, знала в дитинстві. Один із моїх партнерів танцював особливо шалено, нагнітаючи швидкість, крутячи мною то в один, то в інший бік, відриваючи від землі. Правда, йому не відмовиш у доброму почутті ритму й певній вишуканості — монотонні рухи танцю він намагався якось урізноманітнити. Не знаю, як щодо відчуття ритму, але монотонності він не терпів і в житті — років зо п’ятнадцять тому взяв собі молоду гарну дружину, наробив їй дітей — десь зо шестеро — пиятиками й бійками довів її до затьмарення розуму й залишив разом із дітьми.

Велике гуцульське весілля

Дещо іншу «Гуцулку» я танцювала з тридцятирічним чоловіком, який рідко буває тверезим. У дитинстві він був сусідським хлопчиком. У танці він просто бігав по колу, з дикою силою тягнучи мене за собою, незважаючи на жодну музику й ритм. На днях довідалась, що його більше немає — помер від цирозу печінки.

Ніде правди діти — українській ментальності таки притаманний мазохізм, плекання позиції жертви як на суспільних, так і на особистісних рівнях. Гуцулам, попри усю їхню часто експлуатовану кічем незалежність і свободолюбивість, а головне — попри любов до життя, безумовну некічеву життєву стійкість та витривалість, що неможлива без сили духу, іноді також подобається бути жертвами. Життя важке, й відповідальність за усе, що у ньому відбувається, часто виявляється непосильною — так і хочеться перекласти її на когось або на щось. Найзручніше її пе рекладати на лиху долю, тим більше, що ніхто добре не знає, звідки вона береться, хто її визначає. Найкомфортніше думати, що Бог. Заради Бога якось легше терпіти. Хоча, як на мене, то Бог тут ні до чого.

Невідворотність і «сакральність» лихої долі оспівується у весільних обрядових співанках. Обряд виводин молодої — одне з найсильніших дитячих вражень. Підпилі весільні гості стихають, суворішають, узявшись за руки, повільно кружляють довкола столу, заводячи при цьому сумної. Монотонна тягуча мелодія, депресивні слова, слухаючи які, я думала: ніколи не буду виходити заміж:

Зашуміла буковинка, єк си розвивала,

заплакала дівчиночка, єк си виддавала.

Ой не шуми, буковинко, та й ни розвивайси,

ни плач, ни плач, дівчиночко, та й ни виддавайси…

…Заплакала дівчиночка у трету середу

єк вдарила лиха доля у личко спереду.

Або:

Ти гадала, моя ненько, шо мнє си ни збудеш,

прийде така годинонька, шо плакати будеш.

Прийде така годинонька, прийде така днина,

шо ти сєдеш та й заплачеш: «Де моя дитина?»

У гуцульському фольклорі дуже помітна, як на мене, наскрізна особливість мистецтва взагалі: дисгармонія, руйнація, занепад, дезорієнтація, насилля для мистецтва значно продуктивніші, ніж гармонія, порядок, процвітання, ясність і мир. Узагалі, зло у мистецтві — а особливо в теперішньому — продуктивніше, ніж добро. Сатана — великий естет і абсолютно непересічний митець. Мав рацію Рембо: квіти зла прекрасні, принаймні вони здаються нам такими. Але плоди, що зав’язуються після цих квітів, — несподівано смертельні.

Велике гуцульське весілля

Ще одна реалія, без якої заледве обходилось гуцульське весілля мого дитинства, — бійка. Після весіль жваво обговорювались деталі: хто, кого, за що, чим і як бив. Ви знаєте, як це буває — агресивна чоловіча енергія, спровокована горілкою, шукає виходу. Певний тип чоловіків у такому стані просто активно «шукає ґудза» — напрошується на рукоприкладство. В хід ішли не лише кулаки, а й кілки, пляшки; зрідка траплялися навіть поножовщини. Хто не наважувався реалізовувати свій потенціал воїна в публічній ситуації, дорогою з весілля бив власну жінку. Биття жінки — це взагалі дуже важливий і стійкий елемент гуцульської культури...

На старих фотографіях — сусіди. Багатьох уже немає, багато хто помер передчасно. Як Танасій Мегедин, тато моєї першої подруги Лєни. Шляхетне світле обличчя, хвилясте волосся з ледь рудим відтінком, усміхнені очі. Танасій був особливим — з нами, малими дітьми, він поводився на рівних. Він був душею будь-якого товариства, відкритим, працьовитим і готовим допомогти. Зараз йому могло би бути трохи за сімдесят. Десь у дев’яностому він пішов косити біля хати отаву, а трохи згодом дружина знайшла його мертвим на полі. Причиною міг стати той самий цироз, бо покійний Танасій дуже любив випити. Коли недільними вечорами він напідпитку повертався із села, весь Потік здригався від його класичного «ауф!», яке він — дитина війни — вигукував на всі лади... 

Люди відходять, народжуються нові, й велике гуцульське весілля триває. Біда там танцює шалену «гуцулку» з радістю й любов’ю до життя, поруч із весільним деревцем там буяють квіти зла, тяжкі будні, як набридливі весільні гості, не вилазять із-за столу від суботи до суботи. Там непомірно п’ють дешеву горілку, б’ють жінок і дітей, там трьохсотрічні обрядові співанки співають упереміш із російською попсою. Але там ще вміють ділитися останнім, пиха там ще не затьмарює людям світу. Тому і присмерк цього світу не здається там таким очевидним. 

У матеріалі використані фотографії з приватних альбомів мешканців села Черемошн

текст: Галина ПЕТРОСАНЯК


 Велике гуцульське весілля

Галина ПЕТРОСАНЯК народилася в селі Черемошна Верховинського району Івано-Франківської області. Авторка поетичних збірок «Парк на схилі» (1996 р.) та «Світло окраїн» (2000 р.), перекладач з чеської та німецької мов, викладач риторики. Лауреат німецької літературної премії Губерта Бурди, яка щороку присуджується східноєвропейським лірикам.

Вірші перекладені англійською, німецькою, польською, чеською, білоруською та російською мовами. Учасниця міжнародних поетичних фестивалів. Проводить літературні читання для німецьких журналістів. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання