Музика гір

Музика гір.

Голос її та манера звучання — це не музика у звичному для нас розумінні. Дримба не веде мелодію, не має власної партії, як скрипка чи цимбали. Дримба промовляє, вважають гуцули. Коли вона м’яким речитативом розповідає про полонинське літо, то передає перегукування вівчарів, гавкіт собак, відлуння трембіти. Коли припрошує до танцю, то вплітає в запальний ритм гуцулки1 дзенькіт чарок і вітальні співи. А як тужить, то вже і плаче, і кличе, і обіцяє, і сподівається. Може й висваритися виразно — не помилишся, ким тебе назвала. Щоправда, не в кожних руках вона так говорить. Тільки тому, хто наділений особливим чуттям, вдається оволодіти магією дримби.

Музика гір

Варгани світу

Археологи вважають, що дримба була відома людству з часів пізнього неоліту. Принаймні, тій його частині, що мешкала на території сучасної України. Про це, твердять учені, свідчать фрагменти музичних інструментів, зроблені з кісток мамонтів, що їх відкопали на давніх стоянках людей у селищі Мізинському на Чернігівщині та поблизу села Молодове в Чернівецькій області.

Музиканта, який грає на інструменті, дуже схожому на сучасну дримбу, історики розгледіли на фресках Стародавнього Риму. А першу письмову згадку про цей інструмент знайшли у літературній пам’ятці Великого князівства Литовського (XVI століття). Описуючи в той час свою мандрівку з Падуї у Вільне (Вільнюс), Франциск Скорина2 у своїй «Малій подорожній книжиці» згадує варган3. Власне як варган дримбу знали на території Центральної і Східної України, а також в Росії та Білорусі. До початку ХХ століття вона була «непрестижним» музичним інструментом циганів і простолюдинів.

Західна Європа ж у цей же час захоплювалася варганом. На початку XIX століття він став популярним концертним інструментом. У Франції музика «guimbarde»лунала у великосвітських салонах. В Італії ансамблі варганістів-«scacciapensieri»5 виконували зі сцени великі музичні твори. У Німеччині «Maultrommel»6 звучав на всіх національних фестивалях. А майстри з виготовлення «ротових барабанчиків» були об’єднані в окрему професійну спілку і мали особливі привілеї. З нагоди 300-річчя цього цеху в австрійському місті Мельн на початку 1980-х встановили пам’ятник. 

 Музика гір

У різних модифікаціях — у видозміненій формі, з різних матеріалів, під різними назвами, — варган присутній у культурах більшості народів світу. Кантрі-ансамблі США, ансамблі народної музики Японії, Кореї і Балі, Індії та Пакистану, Філіппін, Киргизії, Казахстану — всі «варганять». Як виглядають і звучать національні різновиди інструменту, можна дізнатися у «Музеї хомуса (варгана) народів світу»7, який знаходиться в Якутії.

Більшість експонатів майже не відрізняються від української дримби. Як-от туркменський гопуз, казахський шанкобиз, норвезький муннхарп, англійський джус-харп чи, приміром, африканський бамборо. Щоби переконатися в цьому остаточно, після повернення з Якутії варто побувати у «Музеї гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів» Романа Кумлика, що у селищі Верховина на Івано-Франківщині. Тим більше, що народна традиція дримбати наразі збереглася лише в Карпатах.

Жіночий інструмент

У колекції пана Романа — п’ять варганів. «Дримба з Румунії, доромб з Угорщини, маультроммель з Німеччини, трумп із Шотландії і дримба гуцульська», — господар викладає музичні інструменти. І по черзі грає на кожному8. Найбільше подібні між собою голоси румунської та гуцульської дримб. Інструмент із Франкфурта-на-Майні, пофарбований акриловою фарбою, звучить глухо і деренчливо. А блискучий хромований з Ноттінгема — дещо «синтетично».

«Оце — моя, — музикант дістає з валізки потерту сірникову коробку, а звідти —дримбу. — Двадцять років уже на ній граю. Рідна, як жінка!» Маленька дримбочка видає чисті високі звуки. «Куплю собі дримбу — най би була боса, щоби дримба вигравала коло мого носа», — пан Роман повторює співанку, яку щойно зіграв, уже зі словами. «Раніше кожна кобіта9 мусила в дримбу вміти, — пояснює він її зміст. — Бо в гуцулів дримба — то був інструмент жіночий».

 Музика гір

В час осінніх та зимових вечорниць, які «ще за Довбуша» влаштовувались у карпатських селах, у добропорядних ґаздинь з чималим сімейним стажем збиралися дівчата і молоді жінки для спільної роботи. Вони пряли, шили, ткали, теребили квасолю й кукурудзу. Цілий день працювали, а коли западали сутінки, «сідали до столу» — приймали до хати хлопців, разом із ними вечеряли й бавилися. «Парубки дорослі — в армії, чоловіки — на зарібках, а підлітки всі вкупі в одній хаті вчилися, — розповідає про місцеві вечорниці сто років тому пан Роман. — Вчилася молодь ґречному поводженню, музиці, співам і данцям10». Головним музичним інструментом на вечорницях була дримба в руках господині. Від таланту і вправності дримбальки залежало, чи вмітимуть погуцульському співати й танцювати, а також грати на музичних інструментах завсідники вечорниць: дівчата — на дримбі, хлопці — на сопілці.

Визначення дримби як інструменту жіночого обумовила й місцева музична традиція. Вважалося, що «прилюдно» співати належить чоловікам. Жіночі співи обмежувалися весільними латканнями і поховальними плачами, а також «хатніми» партіями. Акомпанувати чоловікам не заборонялося, тож гуцулки й дримбали при оказії. «Гуцули завжди співали за дримбою, на відміну від інших народів. Називалося: «грати до співання», — відзначає Роман Кумлик. — Дримбою також завше просили до данцю і давали розгін людям».

Музика гір

Як чобітки на Полтавщині й Чернігівщині, так дримбу в Карпатах парубки дарували дівчатам, коли серйозно до них залицялися. «Мамка розказували, — пригадує пан Роман. — Такий гонір був: як брала дівка дримбу, то приймала й хлопця. Як її неньо, а мій дід, побачив, що в дочки вже є дримба, звелів: дай-но, спробую, чи підійде. Заграв собі та й потім питає: чи й тобі, доню, ся дримба теж до серця припала? А там вже й весіллє справляли...»

«Хтозна, може, у дримбі жінки і справді пізнавали себе: до часу байдужих і лінивих, аж поки не візьмеш їх у руки, а вже як візьмеш — то почуєш такі соковиті переливи і тонкі зойки, що зайдеться тобі серце і плачем, і співом одночасно, і не розумієш, де ніч, а де сонце, бо лише жіноче тіло так розкішно здригається від ласки, як тіло дримби від пальців... Отож сільські молодиці купували — хто потайки, хто відкрито — Цвичкові дримби, хіба що лиш не цілували його в руку від утіхи, що мають забавку, яка нагадує їм самих себе,» — аж так вирізняли цей інструмент з-поміж інших верховинські гуцулки11

Язичок із криці

Друга світова зруйнувала звичай вечорниць. А відколи наприкінці 60-х на сцені Союзу з’явився перший гуцульський ансамбль дримбалів-чоловіків, жіноче мистецтво «в дримбу дзьобати» геть занепало. Сьогодні зрозуміло, що в час навали балалайок і баянів у такий спосіб зберігалося не стільки уміння грати, скільки уміння робити дримби. Адже ансамблем провадив професійний майстер з художньої різьби по металу Михайло Нечай, тепер — відомий мольфар12 із верховинського села Ясенів. Окрім пана Михайла, дримби якого на Гуцульщині не мають собі рівних, прикарпатських майстрів, які виготовляють ці музичні інструменти, можна перелічити на пальцях. Це ковалі з сіл Буркут і Красноїлля Верховинського району, Брустури і Космач Косівського району та з Печеніжина, що на Коломийщині. Наймолодшому — уже за шістдесят. Дримби вони майструють усе ще за давньою технологією — «на живому вогні» і «на око».

«Не роблю сувеніри», — суворо зустрічає нас космацький коваль Василь Бойчук. Та зморшки на чолі розгладжуються, коли чує, що потрібний справжній музичний інструмент. «Для великої роботи беремо великий молоток, для малої — малий, а для дримби — середній», — коваль готує свій реманент. 

Музика гір

В кузні вже палає горн, у вогні розжарюється залізний прут. З нього зараз будуть кросна — корпус дримби. «Дам-дам, дам-дам», — виспівує молоток на ковадлі, перетворюючи заготовку циліндричної форми на чотиригранник. Тільки після того, як грані відшліфовано і добре зачищено, її згинають. 

Перший секрет виготовлення дримби — зігнути кросна (раму) так, щоби грані «дивилися» назовні, а в розрізі був чіткий ромб. Якщо вісь зміщено, «звук тратиться» — дзвінким інструмент уже не буде. Другий секрет — вибрати розмір верстата дримби. «Більша «голова» — нижчий тон», — констатує майстер. І третій, головний — викувати й заклепати язик, або миндик. «Для кросен байдуже, який матеріал брати, головне, щоби стійкий був, — розтлумачує коваль. — А от язик дримби має бути з криці. Найліпше звучить із полотна коси. Його треба дуже точно підігнати: між миндиком і шиєю може лиш лезо бритви проходити. Інакше дримба вийде, як стара баба — деренчлива». 

І це ще не все. Язик теж треба зігнути і викінчити гачечком. «А як знати, під яким кутом згинати?» — допитуємося. Коваль стискає плечима: «Вміння — вроджене. Дивіться: якщо полотно тонке, пускаємо його довшим, а як грубе — коротшим. Підганяємо по звуку, аж тоді загинаємо під палець. А вже музикант собі підстроює — дає на кінчик гачка воску чи пластиліну, це міняє тональність». Майстер бере інструмент і перевіряє його «на голос». Помітно, що роботою він задоволений. «Дримбу треба слухати, — напучує наостанок. — Ти собі в думці говориш, а вона все те на звук перекладає. Вважати на думки треба...» 

Музика гір

Магія музики

Дримба, певно, єдиний народний музичний інструмент, який складає з виконавцем одне ціле. Джерелом звуку в дримбі є миндик, збуджений пальцем виконавця.

Коливання миндика (вони ж — звуки) добувають, щільно притиснувши кросна до зубів і накривши їх губами. Відповідно, резонаторами стають всі елементи артикуляційного апарату дримбаля — ротова порожнина, гортань, порожнина легенів, а також черепна коробка. Вони активуються через безпосередній контакт із корпусом дримби.

Пластина миндика видає основну частоту звуку, яка спочатку здається єдиною. Коли ж вслухатися, то можна розрізнити й інші призвуки та звукові ефекти. Наприклад, звуконаслідування — кування зозулі, тупіт кінських копит, дзенькіт тронки. Так дримба звучить, коли музикант лицевими м’язами і язиком змінює геометрію ротової порожнини. Це вже професійний рівень володіння інструментом. «Ще в Карпатах не вродився такий чоловік, як Нечай, щоб у нього дримба на дві октави звучала, — в устах бувалого дримбаля Романа Кумлика визнання майстерності колеги немалого варте. — Люди кажуть, що то якась сила йому помагає».

Цю силу можна спробувати знайти і навіть відчути, якщо знати специфіку впливу інструменту на організм музиканта. Біологічний аспект гри на дримбі полягає в тому, що коливання миндика створюють потужні вібрації. Можна дібрати таке звучання, яке створить резонанс з основними ритмами вібрацій тіла (науці відомі так звані альфа-, бета- та гаммаритми, властиві головному мозку людини) і, як результат, викличе змінений стан свідомості або стан легкого трансу. Людина буде помічати те, що не зауважувала раніше, гостріше переживатиме свої відчуття тощо. Можливо, саме це мав на увазі мольфар Нечай, коли стверджував, що дримба — інструмент магічний. 

«Музика дримби несе в собі давню магію. Дримба зачаровує людей і приборкує звірів. Дримба здатна лікувати тіло й душу. Вона пробуджує енергію природи і наділяє людину особливою силою», — мольфар торкає миндик і світ вибухає звуками. «Гадаєте, я її веду? То вона мене все життя водить!» — хитро посміхається гуцул, любовно погладжуючи шийку дримби.

текст: Віталій ЧУПАК, Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Денис ТРОФІМОВ, Мирослав КУШНІРЕНКО 


1 Гуцулка, або коломийка — народний танець.

2 Франциск Скорина — письменник-просвітник (1490–1551), засновник книгодрукування у Великому князівстві Литовському (перша друкарня — 1520 рік, місто Вільне (Вільнюс).

3 Варган, від давньослов’янського «варги» — уста.

4 Guimbarde (фр.) — 1) варган; 2) гімбарда — народний танець XVII-XVIII століть.

5 Scacciapensieri (італ.) — розвага.

6 Maultrommel (від нім. Maul — рот і Trommel — барабан), дослівно «ротовий барабан» — варган.

7 Музей відкрито в місті Якутськ при Будинку народної творчості Міністерства Культури республіки Саха. Експозиція налічує понад 40 видів варганів різних народів світу. З 1991 року при музеї створено Міжнародний Центр хомусної (варганної) музики.

8 Музикант з 45-річним стажем, заслужений працівник культури Роман Кумлик грає на 18-ти гуцульських інструментах. Зі своєю капелою «Черемош» постійно концертує Європою, Америкою, Австралією, Росією. Викладає народну гуцульську музику і танець в університеті імені Марії Склодовської-Курі в Любліні (Польща).  

9 Кобіта (діал.) — жінка.

10 Данець (діал.) — танець, переважно весільний танок. 

11 Цитата з повісті «Солодка Даруся» Марії Матіос. Дія відбувається в селі Черемошна Верховинського району у 30–50-ті роки минулого століття.

12 Мольфар (від староруського «мольфа» — річ, на яку накладено чари), у гуцулів — знахар, чарівник, людина, наділена надприродними можливостями. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання