На Скупову: проїзд із перешкодами

На Скупову: проїзд із перешкодами.

Мотор реве, ніби гарчить. Залізне тіло машини тремтить від напруги. Шкребучи піддоном по гострих брилах, припадаючи до землі, наче знесилена тварина, вона дряпається вгору. Вперто долає метр за метром, поворот за поворотом — її заносить, хилить, вона буксує, аж з-під коліс фонтанує дрібне каміння. Але хіба це перешкоди, якщо попереду — велична і бажана — здіймається Скупова. Півторатисячник, з якого відкриваються Карпати: на заході — Чорногірський хребет, на південному заході — Чивчинські гори, на півдні і південному сході — Румунські, а на сході і північному сході — Покутсько-Буковинські Карпати.

На Скупову: проїзд із перешкодами


Нескладним серпантином гуцульських сіл Машини шикуються на центральній площі Жаб’євська у Верховині (Івано-Франківська область). У рамках автомобільного фестивалю «Верхами на колесах» стартує шістдесятикілометровий рейд до північної частини Гринявського гірського масиву (організатор фестивалю — туроператор «Карпати. Туризм. Відпочинок»). Презентується новий туристичний маршрут для любителів мандрувати на велосипедах, мото- і квадроциклах, позашляховиках. Наразі поїдуть джипи. Осінь має звичку вкривати трави шаром інею, а ґрунтові дороги — тонкою плівкою криги. «Прихопило», — кажуть на замерзлу «грузь» горяни. «Відпускає» дороги ближче до полудня, тоді вони розкисають. Ближче до сутінків ґрунт знову твердне...

З Верховини через села Замагора, Красноїлля та Голови, що розтеклися з річкових долин присілками по довколишніх хребтах, маємо дістатися до гори Скупова (1579 метрів), а звідти, попри Розтіцьку (1514 метрів) і Зміїнську (1356 метрів), з’їхати у Замагору. Подорож обіцяє бути не надто складною — весь час рухатимемося діючими дорогами, що ними верховинці возять ліс, виїздять на заготівлю грибів і ягід, дістаються до своїх сінокосів, корівників і стай на полонинах. Одне з найвищих літниськ (Літнисько (діал.) — літнє житло в горах), де від травня до вересня пасуть худобу і переробляють молоко на масло, сир і сметану, знаходиться на полонині Скупова, з боку урочища Яструби. Тож дорога доведе нас просто під вершину. Баки повні. Троси міцні. Лебідки перевірені. Рушаємо.

Спершу під колесами асфальт. Від пошти через міст, за ним беремо ліворуч на розвилці, залишаючи з правого боку верховинську автобусну станцію й базар. Доброю асфальтівкою доїжджаємо до заправки. Перед АЗС від траси вправо і нагору (в західному напрямку) відходить дорога — повертаємо на неї. Це усе ще Верховина, її південні околиці. Селище простягнулося вздовж потоку Жабівський аж попід гору Магурка (1024 метри). Дорога — і це характерно для карпатських автошляхів — йде вздовж ріки, перестрибуючи з одного берега на інший. Містки, переважно без перил, доволі небезпечні. Щоб не злетіти у воду на поворотах, краще не ризикувати і пригальмовувати.

 На Скупову: проїзд із перешкодами

Дорожнє полотно поступово «лисіє» — з кожним метром втрачає покриття. А на підйомі повз Магурку перетворюється на типову ґрунтову дорогу: каменисті колії, подекуди глибоко розмиті дощовими водами. Маневруємо, об’їжджаючи вирви, занурюючись у калюжі, що ними розлилися дрібні потічки, які напувають Жабівський. Подолавши лісову ділянку, знову виїжджаємо до сільських осель. Так буде й далі, бо тутешні села, довжиною по кілька кілометрів, непомітно переходять одне в одне. Про початок Замагори повідомляє табличка-вказівник «Замагорів» (місцева назва села). Знову прямуємо вниз і знову крутимося поміж пагорбами разом з дорогою, але нарешті без ріки. Вона (щоправда, вже інша — Чорна Річка) з’явиться, коли ми проминемо центр села (ліворуч — клуб і церква, праворуч — магазин і цвинтар) і з’їдемо ще нижче, в долину потоку. Весь цей час свої обриси змінює, залежно від ракурсу, хребет Магура, що по ліву руку. Його найвища точка гора Магура (1116 метрів) — крайня попереду, якщо дивитися з сільської дороги. Догори-вниз, догори-вниз, поміж характерними дерев’яними парканами з кількох поздовжніх колод, попри хати, подвір’я яких буяють чорнобривцями і хризантемами, повз копички сіна, милуючись барвами гірських схилів — зеленими латками сінокосів на червоно-жовтій грабово-ясеновій ковдрі лісів. Не помітили, як докотилися до Красноїлля. Дорога дозволяла йти до сорока кілометрів за годину, перешкод, за винятком ям і баюр, не було. Щоправда, відчутно трясло, особливо на спусках. Перед в’їздом у село минаємо дві розвилки, на яких нікуди не повертаємо, тримаючи напрям на схід і додатково орієнтуючись за більш вибитими коліями.

На початку 1980-х цією дорогою пустили автобус. Регулярний рейс «Верховина—Красноїлля», що про нього рапортували аж у Київ, проіснував рівно добу. Водії після того, як чотири рази здолали цей шлях і більше десяти разів зупинялися для ремонту, категорично відмовилися возити ним пасажирів. Тепер до села автобуси йдуть іншою, коротшою дорогою через місцевість з меншими перепадами висот.

 На Скупову: проїзд із перешкодами

У Красноїллі важливо знайти тартак. Лісопилка влаштована на березі ріки, праворуч від головної вулиці села, якою рухається наша кавалькада.

У цьому місці в Чорну Річку впадає її притока Біла Річка. Повертаємо на міст і потрапляємо на дорогу, що веде в Голови правим берегом Білої Річки. Звідси до центру села близько семи кілометрів. Набираємо ще трохи висоти і зупиняємося в Головах біля магазинів. (На мапах позначено, що тут — тупик автомобільної дороги, хоч вона насправді закінчилася десь іще перед Замагорою.) Попереду — засніжена Скупова. Не близько.

По відрогах і хребтах

«Досі була розминка. Тепер будьте готові їхати», — оголошує наш провідник і веде караван далі, повз пошту і сільраду. Метрів триста прямо і поворот праворуч, через Білу Річку — беремо круто вгору. Серпантин розлізлим глинистим схилом переходить у добре второвану дорогу на вершині пагорба. Це ми піднялися до присілку Голови, який лежить на одному з відрогів однойменної гори. Тепер наліво, і попри церкву густо заселеною вуличкою — на узлісся. Помилитися неможливо, місцевість добре проглядається. Позаду лишаються зелені пагорби з розсипами хаток, а попереду на тлі сріблясто-білої шапки Скупової виростає порослий смереками верх гори Голови (1208 метрів). Огинаємо цю вершину дорогою на її північному схилі. Триста метрів лісом до полонини — перше випробування для нашого автопоїзда.

Схоже, що цією дорогою щойно перед нами проїздив лісовоз: широкі і глибокі колії витиснуті в м’якому багні, в них — каламутна вода. Високі УАЗи пробують іти з креном — одним колесом по колії, іншим по узбіччю. З тяжкою бідою — із заносами та пробуксовками на поворотах — їм це таки вдається. Низький «Ніссан Петрол» відмовляється від такої тактики після того, як ледь не лягає набік, і «пливе» коліями. Хвилини три — й авто «сідає на пузо». Колеса машини крутяться вхолосту, розбризкуючи навсібіч рідке болото. Ще кілька марних спроб дістатися твердого грунту завершуються повним фіаско. Не знати, що би робив мандрівник, якби ризикнув податися сам у гори. Очевидно, лишав би авто у лісі і вертався в село по трактор. Інша річ, як є товариші. Потерпілого беруть на буксир і витягають на сухе. Решта ніссанів вирулюють самостійно. Тішитися не час, бо ліворуч знову ділянка лісової дороги. Підйом ще крутіший, оскільки виводить уже на хребет до Скупової. Упродовж нецілих п’яти кілометрів від присілку Голови ми набрали двісті метрів висоти, стільки ж — попереду.

На Скупову: проїзд із перешкодами

Добре, що дорога має дві гілки: однією, як можна визначити за рельєфом, зазвичай ідуть лісовози, другою — інші машини. Зле, що на цій другій випинають свої ребра масивні брили. Але вибирати не доводиться. Втоплюємо акселератор і рвемо догори. В лобовому шклі тільки колія і небо. 

Останні метри долаємо на останньому диханні. Нарешті авто вистрибує на рівне і... Гальма! Зупиняємося на вузькому — метри три в ширину — гребені. Ще трохи — і відчули би радість польоту. Вниз тікає прямовисний схил, смереки у вузькій долині завбільшки, як сірники, а хатки, як кубики. Це урочище Голови. Переводимо подих і роззираємось. Дорога різко повертає праворуч — на сорок п’ять градусів, наче транспортиром відміряно, — і йде гребенем далі. Звідси, мов на долоні, видно шлях, який іще залишається подолати.

На Скупову — прямо (на захід) і ліворуч (на південь). Гора здається такою близькою, рукою подати. Котимося. У тому місці, де знову починаються огорожі, зупиняємося і чекаємо решту джипів. Краєвиди такі, що не втриматися від крику захоплення. Наше «е-ге-гей!» лине горами. «Гей-гей!» — раптом відповідають вони дзвінким дитячим голосом. Знизу піднімається молода жінка з дівчинкою років десяти. «Ми побачили ваші машини і прийшли подивитися», — пояснюють вони. Пані Галина і її доня Галинка живуть «ген у видолинку» — показують свою хату. Вона офіційно рахується останньою в Головах: п’ять кілометрів пішки горами до автобусної зупинки на присілку. Як живуть? А так і живуть. Менша Галинка гостить нас хрумкими яблуками з подолку. А ми її — печивом і гарячим чаєм, що зовсім не зайвий на відкритому всім осіннім вітрам хребті.

Тим часом на гребінь вибирається решта машин. Звідси ще трохи вниз і виходимо на довгий підйом до полонини Скупова. Трави обабіч дороги «обросли» шпичаками інею. Морозяні візерунки вкривають землю. На дорозі знову з’являються баюри, їх краї затягнуті тонкою кригою. Рухаємося поволі. «Не зачепіть колесами слизького узбіччя!» — кричить наш поводир. Пізно. Одного вже понесло. Зараз перевернеться! Похилена набік машина балансує на двох колесах. Усі без винятку зупиняються і щодуху біжать на допомогу. Хтось підпирає, хтось своїм тілом створює противагу. Одне плюс інше, плюс трос — авто вирівнюється і далі йде своїм ходом.

Ліворуч — хата, прямо — розвилка і останній на шляху нашого підйому лісок. 

Праворуч підеш — у яр попадеш, ліворуч на дорогу повернеш — може, й виберешся. Половина учасників рейду так і не змогла подолати цієї ділянки. Втративши кілька годин на проходження каскаду кам’яних уступів, що ними був ускладнений поворот, спаливши кілька десятків літрів бензину і кількасот кілокалорій, вони відмовились від вершини. Але п’ятеро з десяти таки «зробили» її.

На Скупову: проїзд із перешкодами

У тіні Чорногори

Скупова — одна з найвищих гір Гринявського пасма. На відміну від інших, доволі обжита: на полонині, з обох боків від хребта, є пастуші господарки, а в сідловині під вершиною — розв’язка доріг. Одна з них траверсує Скупову в східному напрямку і повз гору Яблуниця (1107 метрів) веде у село з такою ж назвою. З Яблуниці через Конятин, Довгопілля і Стебні дорога біжить до села Устеріки, а вже звідти через Верхній Ясенів повертає на Буковець, до автотраси «Верховина—Івано-Франківськ». У західному напрямку, просто з полонини Скупова (орієнтир — корівник), можна з’їхати в село Зелене і вже звідти через Топільче і Красник повернутися на місце старту. До речі, ця дорога має краще покриття.

Дістатися у Верховину можна й інакше. Дорога хребтом на північ — найкоротша з усіх і дає багату поживу очам. Щоб вирулити на неї, повертаємося полониною назад. На роздоріжжі біля вершини висотою 1421 метр сходяться чотири шляхи. Два з них уже пройдено. Той, що прямо, провадить униз — до присілка Комарничний у Голови. Залишається дорога ліворуч, яка крутосхилом підіймається в ліс. Не такі вже й страшні тепер ці замерзлі калюжі на припорошеній снігом лісовій ґрунтівці. Можна побавитися: додаємо швидкості і пірнаємо носом уперед. Віяло бризок накриває кабіну. Остання «грузь» залишається позаду, як і Розтіцька з її відрогами. Тримаємо курс на цілком «лисий» верх, що випинається трохи праворуч. Гору Зміїнська, а це саме вона, видно вже на виїзді з лісу. Дорога веде перемичкою вздовж паркана і стаї з лівого боку. Чорногірський хребет і ПокутськоБуковинські Карпати тут видно навіть краще, ніж з-під Скупової.

По ліву руку стримить висока гряда темних гір, укритих лісом. Призахідне сонце різко окреслює їх контури, підсилює тіні, виблискує на засніжених верхівках. Вся Чорногора — від Попа Івана з цяткою обсерваторії на вершині (2028 метрів) і до Говерли (2061 метр) — нависає над кількома меншими хребтами. З іншого боку — круглі куполи і пологі схили, всіяні хатками, покреслені дорогами. Зеленозолотисті тони — куди лиш сягає око. Нам туди, де гори радісні й привітні. Під Зміїнською дорога роздвоюється. Прямо, повз гору Крента (1358 метрів), зробивши гак у десять кілометрів, виводить під гору Магурка. Праворуч і вниз збігає до присілку Зміїнський села Замагора.

Спуск (три кілометри) займає близько години. Дорога з сюрпризами: то звужується так, що майже черкаєш корпусом, то трамплінами випинають камені, то ярами перегороджує шлях. Протискуємося, сповзаємо, перебираємося і нарешті викочуємося у долину. Хати — праворуч. Останній ривок присілком: знову колії, глибиною до метра, знову болото з-під коліс. Долаємо вбрід Чорну Річку (от і помилися) і виїжджаємо на головну вулицю Замагори, трохи нижче від сільської церкви. Вмикаємо клаксони — до побачення, Скупова! З Чорногори насуваються сині осінні сутінки. 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО


Короткий опис маршруту: 

Селище Верховина — село За

магора — село Красноїлля — село 

Голови — гора Голови (1208 мет

рів) — гора Скупова (1579 метрів) 

— гора Зміїнська (1356 метрів) — 

село Замагора.

Приблизна протяжність — 60 кілометрів.

Тривалість — близько вось ми годин.

Маршрут середньої складнос

ті. Загальний набір висоти — 700 

метрів. Час проходження зростає 

або зменшується, залежно від до

свіду водія і виду транспорту (на

приклад, квадроциклом — до 

п’яти годин). Для орієнтації на міс

цевості потрібна карта. 

Маршрут проходить діючими ав

томобільними та «тракторними» 

дорогами не в заповідних тери

торіях.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання