Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися.

Які ми могли мати очікування, коли вирушали у кількаденний похід малопопулярним у туристів середньогірним районом Карпат? Єдиним джерелом інформації про нього були картографічні матеріали. Щодо прохідності — розраховували на завалені стовбурами чи зарослі жерепом стежки, багнюку лісовозних доріг і таке інше. З огляду на осінь, звичайно, готувалися не один раз змокнути, неминуче промочити взуття. Дискомфорт обіцяли навіть назви сіл, поблизу яких пролягав маршрут — Німецька Мокра (у радянські часи перейменована на Комсомольськ) та Руська Мокра. Краєвидів очікували гарних, але остерігалися, що розглядати їх доведеться нечасто, у розривах хмар. Однак майже нічого з песимістичних прогнозів у нашому поході не справдилось.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Озірце, чи Дике озеро

Прямий рейс Івано-Франківськ–Ужгород через Міжгір’я з Івано-Франківська відправляється об 11 годині 20 хвилин1. За таких обставин у перший день походу можна пройти маршрутом години дві. У Міжгір’я ми прибули о 15 годині 30 хвилин, а звідти маршрутка до села Синевир (рейс на Колочаву) мала вирушати через дві години. Щоб виграти час, довелося скористатися приватним легковиком, який завжди можна знайти біля селищної автостанції. Отже, кінцевий пункт автоподорожі — село Синевир.

У цьому є й певна перевага — не довелося йти асфальтом зайві три кілометри від автобусної зупинки, приватник доставив нас акурат до старту пішохідної частини маршруту. Попрощавшись із водієм, впевнено ступили на міст через ріку Теребля поблизу Острівського лісництва, за півкілометра від місця впадіння в Тереблю потоку Озерянка.

На протилежному боці моста — невеличкий вагончик, а ще далі — будинок. Поблизу нього вліво відходить дорога з табличкою «ур. Гедещова». (Саме ця дорога позначена на топографічній карті «стотисячці» «Міжгір’я, Хуст» видавництва Київської військово-топографічної фабрики). У жовтні вона нагадувала встелену дрібними камінцями алею доглянутого міського парку. Ця приємна прогулянка тривала годину: неторкана природа, у декількох місцях на узбіччі — охайні столики з лавами.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

На цьому відрізку маршрут точно відповідає карті, жодних непозначених розвилок чи перехресть. Перша розвилка трапилась за потоком (через метрів триста), який перетинає дорогу, протікаючи у залізній трубі. Від неї рушаємо ліворуч на схід. Врешті-решт дорога виводить до мальовничого гірського озера. Воно просто зачаровує своєю дикою красою. Осінній пожовклий ліс, залитий сонячними променями, виграє у водному плесі. Біля озера два будиночки, впорядковане джерело, а навколо водойми — стежка, що з північного боку переходить у дощану естакаду. Очевидно, це і є згадуване в наукових публікаціях Озірце, яке ще інколи називають Диким озером. У будиночку біля озера ми й зупинилися на нічліг.

Ясний та прохолодний Негровець

Вранці повернулися від озера до розвилки та звернули в південному напрямку дорогою, що веде на хребет. Дорога-алея плавно, серпантином, набирає висоту. Приблизно через годину підйому вона переходить у траверсну вздовж північного схилу Пішконі. Тут важливо не пропустити стежки нагору. Для досвідченого туриста це не складно. На першій же галявині, поблизу напівзогнилого стовбура дерева, ми зауважили потрібну стежку — також добре второвану, без розвилок та інших ускладнень. Тому через півтори години після виходу від озера опиняємося на хребті Пішконя поблизу вершини висотою 1475 метрів (гора Пішконя).

Краєвиди з навколишніми горами у неповторних осінніх зелено-золотавих барвах, із застеленими ранковим туманом долинами не відпускали — дивився б і дивився. Та врешті ми вирушили у напрямку могутніх вершин східної частини хребта.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

На другій вершині хребта встановлено хрест (Мала Гропа, 1556 метрів). Наступна наша гора, на картах позначена як Ясиновець, ще вища — 1626 метрів. На неї піднімаємось без особливих труднощів. Так само відносно легко долаємо Велику Гропу (1676 метрів), і ще за півгодини виходимо на найвищу вершину хребта — гору Негровець (1707 метрів).

На конусоподібній, вкритій низенькими заростями чорниць і брусниць, вершині ніщо не заважає розглядати навколишні краєвиди. Єдине, що не дозволило нам затриматися тут довше, — пронизлива навіть як для початку жовтня прохолода, особливо в ті моменти, коли сонце ховалося за хмари.

З Негровця стежка веде у сідловину під вершиною Горб (1691 метр). До неї з півночі прилягає котловина з невеликим озером. Формою вона нагадує типовий карпатський кар2. У сідловині вторована стежка повертає вниз. Піднімаємося по схилу Горба до рівня східного продовження хребта і траверсуємо його ледь помітною стежкою. Далі дугоподібним видовженим відрогом рухаємося у напрямку вершини Ясновець (1600 метрів). Стежка подекуди нечітка, але йти легко, оскільки майже увесь хребет укритий травою та маленькими чагарниками. Тільки на спуску перед Ясновцем перетнули доброю стежкою невеличкі скупчення жерепа.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Несухий Сухар

На спуску з хребта нам нарешті відкрилась уся вершина Ясновця. З першого погляду вирішили, що підкоряти його цього разу не будемо. Майже весь південно-західний схил вкритий жерепом без жодних ознак стежки чи хоча б невеличкої просіки в суцільних заростях.

Вторована стежка перетинає сідловину майже перпендикулярно до нашого маршруту з півночі на південь. А менш чітка веде в східному напрямку до сідловини між Ясновцем і вершиною 1466 метрів, що знаходиться північніше. Лінією хребта майже без стежки піднялись у найвищу точку, а далі опустились у розлогу сідловину з перетином доріг та слідами лісовирубки.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Звідси вирішили рухатися вниз у південно-східному напрямку до верхів’я річки Сухар, і далі — вздовж неї вниз за течією наблизитися до гори Стримба (1719 метрів).

Дорога досить стрімким серпантином вивела нас до потоку, що далі перетинав її у багатьох місцях. Тому долали цей відтинок маршруту в гумових чоботях. Нижче почали зустрічатись лісові будиночки. Біля другого з них на зручній галявці вирішили розбити табір. Тут вперше за цілий день зустріли місцевого жителя, який дав нам деякі поради щодо подальшого маршруту. Зокрема, порадив спуститись вздовж річки ще два кілометри до гуртожитку лісорубів за мостом і звідти почати сходження на Стримбу.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Ґорґанські — як на долоні

Насправді до гуртожитку лісорубів, як з’ясувалося вранці, було близько чотирьох кілометрів. Від нього спочатку дійсно йшла стежка, яка більше нагадувала неглибоку канаву, що утворилася, коли тут кіньми тягли стовбури дерев. Далі канава завела нас у ділянку вітровалу, і там ми втратили стежку остаточно.

Підніматись вирішили навпростець буковим лісом, уздовж долини потоку, понад його правим берегом. Через півгодини досить стрімкого підйому вийшли на давно закинуту дорогу. Вона вивела на одну невелику галявину, потім на другу. А з третьої, розлогої, відкрився вид на вершину Стримби. Стало очевидним — навіть до гребеня хребта підніматись ще довго. Втішало, що наша стежка виводить у сідловину перед самою Стримбою, а не перед північнішою вершиною. З галявини на схилі потрапили у котловину на північно-західному боці гори, а там стежкою, повз літню кошару для овець, вийшли на хребет. Приблизно через 40 хвилин ходу від сідловини хребта (3,5 години — від гуртожитку) були на вершині Стримби. Що вище піднімались схилом Стримби, то ближчими візуально ставали далекі вершини. Особливо чітко проглядались сірі кам’янисті ґорґанські горби — від Яйка Ілемського до Хом’яка. На ближньому плані виднілися верхи Привододільних Ґорґанів — від Кам’янки до Братківської. Можна було роздивитися чорногірські Кукул і Костричу, Говерлу і Петрос, увесь Свидовецький масив на південному сході та полонину Боржава на заході. Дуже близько з південного боку розкинулась Полонина Красна. А далеко на горизонті впізнали Фаркеу і Піп Іван Мармароський, масиви Вулканічного хребта.

Вершина Стримби має два підвищення — одне вкрите чорничником і брусничником, на схилі з півночі оточене жерепом, друге — поґорґанському кам’янисте. Хоч як не хотілося покидати цей розкішний «оглядовий майданчик», однак потрібно було шукати стежку в село Колочава — осінній день короткий.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Два в одному

Спустились у сідловину між Стримбою і сусіднім Стреминосом, досить легко знайшли потрібну стежку, яка зверху проглядалась тільки в одному місці між заростями жерепа. Здавалось, коли вийдемо на неї, нас очікує чудовий спуск. Однак стежка на схилі Стреминоса не пішла вниз, як показано на карті, а повела далі вздовж його схилу та вершини 1607 метрів.

Вивівши на широку, вкриту травами розлогу поляну біля останньої вершини з південно-східного боку, стежка пішла далі ліворуч, траверсуючи схил. Остерігаючись, що цей шлях приведе нас у Німецьку Мокру, вирішили стрімко спуститись на стежку, яка ішла вниз у потрібному напрямку. Як виявилося потім, помилилися — вона досить швидко зникла, і нам довелось спускатись лісом навпростець. Очевидно, залишена нами стежка вивела би на перевал Прислоп, що між витоками Бредульця і правої притоки Мокрянки.

Спускаючись напролом, надіялись якнайкоротшим шляхом врешті дістатися на дорогу, яка мала б іти вздовж річки. Зраділи, коли опинилися біля потужного струмка, що починався у кам’янистому яру. Однак, як з’ясувалося, сам струмок, затиснутий крутими берегами, власне, й був дорогою. Досить стрімкий спуск струмком тягнеться зо два кілометри. Вже починало здаватися, що цей тісний водно-кам’яний жолоб не матиме кінця. Дорога понад потоком з’явилася тільки за кількасот метрів від перших хат Колочави.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Туман над Міжгір’ям

Зранку, ще до восьмої, вирушили на автобусну зупинку. До траси — понад годину ходи селом. Однак неділя, до речі, як і субота, для громадського транспорту в гірських селах — вихідний день (ця ситуація типова не тільки для сіл гірської частини Закарпаття, але і міжміських маршрутів, наприклад, Міжгір’я–Воловець чи Воловець–Хуст). Завдяки щасливому випадку, нас згодився «підкинути» водій мікроавтобуса, що привіз у Колочаву заробітчан із Росії.

Дорогою зупинились на Синевирському перевалі, де дуже часто можна спостерігати неповторний туман над Міжгір’ям. Зробили декілька знімків. Однак втрачений вранці час дорого нам коштував, бо виявилося неможливим у неділю сісти в якийсь із автобусів, що їдуть у напрямку Долини (райцентр в Івано-Франківській області). Таксисти ж пропонували захмарні ціни. Щоб не залишитись на цілу добу в Міжгір’ї, ми мусили скористатися приватним транспортом, щоправда, не без «торгу».

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Якщо плануватимете маршрути в Міжгірщині, завершуйте їх у робочі дні або виходьте гірськими стежками в Івано-Франківську область. Втім, цей чудовий немаркований маршрут Пішконею без ускладнень можна завершити у Колочаві, але треба сходити в село не зі Стримби, а з Ясновця (південносхідний схил без жерепа і лісу) через гору Дарвайка (1501 метр). Вихід на Стримбу, очевидно, доцільніше здійснити, переходячи з полонини Красна на гори Передня, Задня, Верх Чорної Ріки. 

текст і фото: Йосип ГІЛЕЦЬКИЙ

Короткий опис маршруту (пішохідна частина): село Синевир — озеро Озірце — хребет Пішконя з вершиною Негровець (1707 метрів) — ріка Сухар — гора Стримба

(1719 метрів) — село Колочава.

Загальна протяжність — 49 кілометрів.

Загальний набір висоти — понад кілометр.


1 Дістатися до Міжгір’я (райцентр у Закарпатській області) можна й через Воловець (райцентр сусіднього району). Туди ходять прямі потяги чи автобуси зі Львова, Стрия, Мукачева, Ужгорода. Інший варіант — через Хуст (райцентр у Закарпатській області).

2 Кар, або льодовиковий цирк — чашоподібна заглибина льодовикового походження біля вершини гори.


Альтернативний варіант

Запропонований маршрут подорожі хребтом Пішконя, звичайно ж, не є єдиним можливим. Зокрема привабливим з точки зору економії часу видається вихід з хребта через гору Горб відрогом на південь в напрямку гори Барвінок (1461 метр). Відстань від перемички між вершинами Негровець та Горб до Барвінка — трохи більше двох кілометрів. Шлях проходить відкритим хребтом, з якого відкривається гарний краєвид вершин Велика Гропа з відрогом до гори Гребінь (1511 метрів), Негровець, Горб, низької сідловини в напрямку порослого жерепом Ясновця та стрімкі схили Дарвайки. Від початку спуску з Горба хребет розлогий, по обидва боки сходить вниз терасами, на яких зручно в разі потреби розкласти намет, заховавшись від вітру, ближче до Барвінка схили стають все крутішими.

При потребі вершину можна обійти траверсом зліва. Спустившись з вершини стрімкою стежкою в камінні та рідкому жерепі, за сотню метрів виходимо на полянку, з якої стежки розходяться в три боки: вліво добре розчищена стежка виходить на траверс, що виводить у зворотному напрямку під сідловину між горами Горб та Ясновець; прямо — на полонинку з локальною вершиною 1347 метрів і стрімким спуском в долину потоку Герсовець (це найкоротший вихід вниз, але станом на жовтень цього року стежка завалена важкопрохідними буреломами). Найліпшим варіантом виглядає поворот направо. Добре вторована стежка петляє між смереками, доволі стрімко виводить вниз до полонини, густо порослої щавником («диким щавлем»). З полонини стежка виходить на протилежний, вже порослий грабом схил, який полого траверсує і виводить на відкриту місцину.

Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Звідси можна оглянути чудову панораму довколишніх гір. Далі вже йдемо широкою дорогою відкритим хребтом (вершина Микуловець, 906 метрів). Дорога виводить до того ж потоку Герсовець неподалік від траси на Міжгір’я. Даний маршрут можна також пропонувати як варіант виходу на хребет із проходженням його у зворотньому порядку, чи одноденного виходу на гору Негровець за умов тривалого світлового дня (в цілому маршрут складає приблизно 15 кілометрів в обидва боки з вертикальним підйомом 1200 метрів). Орієнтиром виходу з села Колочава (присілок Горб) є старовинна дерев’яна Святодухівська церква. Лишивши церкву ліворуч, варто пройти дорогою вздовж потоку Герсовець до першого повороту у вуличку наліво — вона виведе на вищезгадану дорогу до вершини Микуловець і далі на хребет.

Додаткова інформація: найоперативніше дістатися села Колочава чи села Синевир можна, приїхавши вранці до Воловця 81-м поїздом «Київ-Ужгород». За 15 хвилин після прибуття потягу з автостанції (поряд із вокзалом) відправляється маршрутка «Воловець–Хуст» (у вихідні не ходить), або можна дістатися «кільця» і там чекати на маршрутку «Ужгород-Міжгір’я». Відразу по прибутті маршруток до Міжгір’я відправляється автобус «Міжгір’я–Колочава» (у вихідні не ходить, чи не єдина альтернатива — таксі (60 гривень). Останній автобус із Колочави до Міжгір’я о 14.00, з Міжгір’я до Воловця о 15.30 (у вихідні о 14.00). Альтернатива, знову ж таки, таксі (80 гривень).

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання