«Сіна верхового стебелинка...»

«Сіна верхового стебелинка...»

Якось ранньою весною (ще не повністю зійшли сніги) я обходив калюжу, переступивши дротяну огорожу. Раптом од літньої кухні почув владний голос немолодої ґаздині: «Туди не йди!» «Чому?» — перепитав я. «Казиш риток», — сердито буркнула хазяйка вузенького, але з осени добре вгноєного кавалка поля. Вона з передньоязиковим притиском вимовила «риток», що означало по-українськи «лужок». В лексиконі старшої жінки збереглося угорське запозичення «ret» — не «lonka» (луг) зі слов’янським прононсом, а саме зукраїнізований гунгаризм. У такий спосіб у Карпатах збереглася не лише левадка, а й давне запозичення на місцевий лад.

«Сіна верхового стебелинка...»

В іншому регіоні Закарпаття, мандруючи, я та мої товариші мусили обминати майбутні сінокоси господарів польовою стежкою, щоб не дістати по ногах. Поля1 були підчищені й до першого укосу навіть пішки ними ходити заборонялося. Карпати сам Господь створив для заготівлі сіна та отави2. Тому угорський історик, голова «Подкарпатского Общества Наук» Антоній Годинка писав, що з русинів добрі косарі, масла, сиру мають вдосталь. В горах побутують два сінокоси: долинний та гірський. Долину косять тричі, а гірські угіддя тільки раз. Будь-яка польова праця вимагає доброї сонячної погоди, а сінокіс найбільше. В сльоту сіно неякісне для маржини3 й вимагає подвійної роботи (як змокне, доводиться ще раз сушити). Щоб не змокло, його хапають однодуш (збирають швидко), тільки повільні до діла сприймають то спокійно. Церемонитися зі співанками та замовляннями елементарно ніколи, бо праця тяжка й виснажлива. Тож харчі косарям доставляють якнайкращі.

Пора сінокосів найчастіше припадає на Апостольський піст Петра й Павла. Піст порушується попри строгі заборони ортодоксії, бо ж не можна цілоденно махати косою на заправленій олією старій картоплі. Тим більше, що карпатська трава має багато видів. Листкувату й стеблувату стинають косою з твердої сталі, а кущуваті полонинські біловусники4 — «м’якою». Важко косити «нежар» — минулорічні невижаті трави разом з молодими.

«Сіна верхового стебелинка...»

Традиція давнього й сучасного сінокосіння — це дві різні речі. Давні верховинські ґаздове косили, «поки не замерзне вода в точку5». Викошували гладко, а де не можна було викосити, ощадливі горяни виривали траву руками. Поля скрізь були ретельно доглянуті. Сором був господарю запущеного поля, з необрізаними деревами й кущами, з купинками, папоротями й афинниками. Опале листя згрібали й палили в так званій «країщі»6. Власники овець на власних «мірешах» (паях) брали «ряд»: молоко, сир, вурду7. Вівці поле гноїли з осени, при добрій погоді трави наростали тучні. Правда, поля бувають різної рельєфної складності. По крутосхилі («окряді») можна ходити тільки у шкарпетках, бо сучасне літнє взуття надто слизьке.

Колгоспна система в Карпатах була зовсім не виправданою, але сінокосіння тривало й тоді. Якщо до колгоспу на кожному полі був літній будиночок і чимало зимарок8, то з настанням цього господарського дива таких споруд різко поменшало. Їх спалювали активісти. Худобу «зимували» не в горах, а на долині. В горах залишався той, хто на долині житла не мав. Колгосп забирав більшу частину сіна, а своєму наймиту давав тільки десятий відсоток. Отож ці сіна звозили до колгоспного двору гужовим транспортом або самотяжними санками.

«Сіна верхового стебелинка...»

Один із старих закарпатських календарів періодично друкував світлини такого плану: «Польова робота в горах», де жінки в традиційно чорних хустках громадять сіно. Інша фотокартка була присвячена викошеному полю. В такий спосіб велося трудове виховання, поєднуючись з умілим господарюванням.

Гори в давнину йшли косити після Петра, з огляду на їх масове цвітіння та засівання. 3араз бажають сінокосу чим швидше спекатися й чкурнути «мікриком» на заробітки, тому не дотримуються народознавчих повчань. Більше половини гірських угідь залишаються некошеними взагалі.

Придатні для косіння поля нагадують полонинські верхи-півторатисячники з вигорілими протягом літа біловусниками. Поліг9 не любить лінивих та лежебок. Мусай пектися годину-дві при добрій погоді на хижому липневому сонці, щоб сіно нормально дійшло, тобто просохло. Потім трохи можна подрімати в холодку, наслухаючи цвіркунів і попиваючи криничну воду. Біда, коли накошено багато, а погода не сприяє.

«Сіна верхового стебелинка...»

Ніколи не забуду того моменту, коли я бував у поета Василя Герасим’юка10 на Гуцульщині. Був саме час косіння отави. Василь цю пору чомусь найбільше любить в околицях Космача. Отава вже була суха, її треба скидати в оборіг у прокуравському урочищі Прочерть. Ми були вдвох, отаву зібрали й скидали швидко — з боку Чорногори справді почорніло й почали кресати блискавиці, гриміло прямо над головою. Довелося лізти під дашок оборогу, аби пересидіти грозу. Буря вдарила потужна, потік у долинці перетворився на звіра, на покосі — пологи яблук білого наливу. На отаву ані не капнуло. Коли б ми там пили горілку, то всю суху отаву довелося б пересушувати заново, вона б почорніла. Але карпатці знають, що будь-яка робота має свій порядок. Ми знали, що в сіно не можна згрібати сухі гілки, папороть, терня, бо ні корови, ні вівці такого не споживають. Сіно має бути пожиточне: конюшина, чебрець, ромашка, польовий горошок. Власне, весь зимовий консервант вітамінів.

Третій укіс дещо примхливий, оскільки отава-третячка сохне досить тупувато. Її запарюють поросятам, посипаючи кормовим борошном. Але ця третячка завжди асоціюється із грецькими горіхами, які такі м’які, що можна розлущити в пальцях, з виноградом Опорту, з усіма вересневими скарбами...

«Сіна верхового стебелинка...»

Сіна? зараз зберігаються у довжелезних хлівах під односкатними дахами, куди завантажувати їх у спеку досить проблематично. Маючи в розпорядженні два вибудувані хліви, один ґазда в околицях Хуста спорудив величезний оборожище, шапка-накриття якого опускається тросами на блоках. Важко було самому скидати на горище хліва. Згодовують сіно так само раціонально, як  його заготовляли: воно не сміє бути порозтрушуваним по дворі, перед господарськими будівлями.

Однак за останній час у стайнях закарпатських ґаздів худоби різко поменшало. Це не тому, що закарпатці розучилися чинити сіно, маржина в заробітчанських сім’ях збиткова й невигідна. Воліють заправляти страви фальшивою сметаною, воліють купувати нітрати на ніким не контрольованих ринках, а вдома облаштовують альпінарії з екзотичними рослинами, які ефектно виглядають через ковані огорожі. В кого мало поля, в того ще поле доглянуте, це від регіонального менталітету залежить. Тому Герасим’юк, син ватага, так трагічно писав: «Не вернусь у верхові сіна...» Важко зараз визначити, чи повернуться до гірського сіна молоді наші господарі. Бо це вже пережиток: до коси й сокири, до мотики і грабель, до веретена та кросен11.

«Сіна верхового стебелинка...»

Десь у середині серпня одна майстриня виткала мені пухнастий ліжник, на який пішло біля шести кілограмів вовни. Вовна запросто валялася на горищі двоюрідної сестри, яка вже овець не утримує, бо це невигідно. Продає сушені гриби й на тому ж базарі купує «Чедер». При чехах тут сепарували молоко, зараз, бачте, купують сир не з полонинської паші. А якщо є з полонинської, то він, цей сир, сумнівної якості й смаку. З ліжником я подався до єдиного на Тячівський район валила, де за добу гірська вода надає ліжнику такий ворс, що хай заховаються англійські пледи й шотландські шарфи. Овець тут ще називають стрижками, стрижечками і стає сумно, коли довколишні полонини без теленькання пастуших дзвоників і без гавкоту псів на стаї12.

Білу королицю13 тут любовно називають невістулькою, від «невістка» в літературному значенні «молодиця». Нею в Петрівку14 заквітчані всі поля. Колись у Карпатах багатство міряли худобою. Були ґазди, які мали по шість пар волів. На торговиці в Сиготі це вартувало величезні гроші. Нині край смарагдових кісниць поволі пустіє. Не дай Боже, щоб повернулися з історії слова про землю русинів: скалисту, лісисту й неплідну. Нехай будуть косарі, нехай будуть ґазди!

текст: Петро МІДЯНКА

графіка: Анна КИРПАН


1 Поле — у горян — не поросла лісом територія.

2 Отава — трава, що відростає на місці скошеної.

3 Маржина (діал.) — худоба.

4 Біловусник — рослина з родини злакових.

5 Точок (діал.) — видовбана з дерева невеличка посудина, куди наливають воду й кладуть брусок для гостріння коси.

6 Країще (діал.) — узлісся.

7 Вурда — варений невитриманий сир.

8 Зимарка (діал.) — будівля для зимівлі худоби.

9 Поліг — скошена трава, що лежить на землі.

10 Василь Герасим’юк — поет, кіносценарист. Лауреат Шевченківської премії. Нині мешкає в Києві. Батьки родом з села Прокурава на Гуцульщині

11 Кросно — ручний ткацький верстат.

12 Стая — житло горян-пастухів на полонині.

13 Королиця — квітка, схожа на ромашку.

14 Петрівка — піст, що починається через тиждень після свята Зіслання Святого Духа (відзначається на 50-й день по Пасці) і закінчується у день святих Апостолів Петра й Павла, 12 липня.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання