Прутик до прутика

Прутик до прутика.

Ледь терпкуватий запах вологого дерева лоскоче ніздрі. З-під гострого леза випручуються і звиваються кільцями тонкі стружки — пруття перетворюється на вузькі стрічечки, готові слухняно лягти в мереживне плетиво. З лози та ліщини, очерету та кукурудзиння в Карпатах виплітають господарське начиння, іграшки, меблі. І навіть хатки — для котів.

Прутик до прутика

Лутина з ліски

На ґанку розкладені жмути білого лискучого пруття. У коридорчику на бамбетлі1 з-під вишиваних рушників випинають свої боки кошики — так і просяться в руки. А в кімнаті кипить робота. Майстриня сидить на низькому ослінчику під вікном, час від часу витягає прутик з котроїсь із купок, що громадяться на лавці, на столі та на підлозі довкола неї, кладе на коліно і теше — як з яблука шкірку, знімає з нього шари деревини. Коли прутик стає тонким і гладким, змочує його у відрі з водою і починає плести.

Пальці майстрині спритно вкладають стрічечку поміж вертикальними патичками, що ними їжачиться якась химерна конструкція. І що з того буде? «Кліщук на малину, — каже, ніби читає думки, бабуся. — Йдемо по кругу, все почерез два кіллє2, а в кінці дов’язуєморучку».

Прутик до прутика

Явдоху Вінтоняк у селищі Космач (Косівський район Івано-Франківської області) знають як майстриню, що «піввіку плете». Її кошиками з ліски (ліщини) користуються майже в кожному домі. У великих кошелях носять худобі траву, зберігають городину. З меншими — кліщуками — ходять по ягоди і гриби. А в зовсім крихітні козубки складають дрібний кухонний реманент і шиття. 

Пані Ядзя справді більше півстоліття займається плетінням. «Кілько дасте мені років?» — хитро мружиться старенька. Марно вгадувати: на свої 96 вона аж ніяк не виглядає. Майстриня розповідає, як училася ремеслу у свого «шлюбного» чоловіка Семена, як його на початку 1940-х «забрали німці», і їй із двома дітьми не залишилося нічого іншого, як спробувати викінчити початі чоловіком кошелі. Їх купили і замовили ще... Якби не вміння плести, хто зна, чи вижили би вони у війну та на засланні. Майстерність матері перейняв старший син Петро, якому недавно виповнилося сімдесят років. Сьогодні Вінтоняки — єдині у Космачі майстри, які володіють секретами ліски.

«Не мушу робити, — каже пані Ядзя, — але й лежєти не годна, нудь бере си. Ото сиджу та й розмислюю, як ліпше лутину заплести». Лутиною космацька майстриня називає плетіння, яким виконує переважну більшість робіт. Воно нагадує полотняну тканину з виразними вертикальними рельєфами. «Треба лишень, аби нитка була довга», — пані Ядзя вибирає грубий, товщиною з мізинець, двометровий прут, затискає його між колінами одним кінцем до себе і вправним рухом ножа розколює вздовж на дві частини. «Коли патиччя рубає си з пня, то ще не можна знати, чи воно дасться плести. Треба його обкурувати (зняти кору) і кожне отак попробувати, — пояснює тонкощі технології жінка. — Як ломит си, то лишают до п’єца. А як колит си, то берут до роботи».

Прутик до прутика

Робота вимагає ретельності. Після того, як пруття розділяють по довжині на дві або три частини, поверхню кожної зачищають ножем до ідеально рівної. Необхідно, щоби така «нитка» була однакової товщини по всій довжині. Коротші, ніж метр, а також такі, що мають горбики й «очка», відбраковують — «до п’єца». Придатною до плетіння виявляється фактично лише третина заготовок. Перед тим, як узятися до лутини, їх на кілька хвилин опускають у підсолену воду — так дерево набирає додаткової пластичності і на десятки років зберігає свій світлий, сонячний колір.

Мішки, кошики, гобелени

Вважається, що плетені речі — одні з найдавніших пам’яток людства і походять іще з часів неоліту. При розкопках у Єгипті, в Месопотамії та на Балканах були знайдені залишки солом’яних та очеретяних мішків, кошиків і тарілок з V–IV тисячоліття до Р.Х. 

Найдавніші пам’ятки українського плетіння зберігаються в Національному музеї художнього мистецтва в Києві й датовані кінцем XVIII століття. Серед них є експонати карпатського походження. Імена народних майстрів минулого невідомі, натомість знаємо, де були осередки цього ремісництва. Більшість із них зберегли традиції промислу до наших часів.

Прутик до прутика

На початку ХІХ століття плетіння з лози було доволі поширеним у підгірських районах Львівщини. Про це розповідають, зокрема, акварелі Юрія Глоговського3. Його сучасники, люди в народному одязі, на ярмарках та храмових святах у Сколе, Стрию, Дрогобичі — тримають у руках кошики: круглі й овальні, густоплетені й ажурні, з накривками або відкриті. У другій половині ХІХ століття в Галичині з’явилися школи і майстерні, де навчали плетінню з різних природних матеріалів. Одна з перших таких шкіл була відкрита 1879 року в селі Нижнів Тлумацького району Івано-Франківської області. Тут викладали особливості роботи з вільхою, вербою і ліщиною. 

Через десять років художнє плетіння як ремесло опановували вже у містах Коломия, Косів (Івано-Франківщина), Сторожинець (Буковина), Берегове (Закарпаття). Як розповів завкафедрою туризму Ужгородського національного університету Федір Шандор, у Закарпатській області популяризації плетіння на початку ХХ століття в оригінальний спосіб посприяла Угорська держава. Тоді угорський уряд боровся з православ’ям і заборонив некатолицькому населенню влаштовуватися на офіційну роботу. Відтак селяни повернулися до народних промислів. Через кілька років, демонструючи лояльність до підопічних і намагаючись запобігти вибуху незадоволення, урядовці зменшили податки для ремісників-індивідуалів. А в селах Іза та Кошелеве Хустського району державними коштами підтримали створення народних шкіл з лозоплетіння.

 Прутик до прутика

Приблизно в той самий час у Вишковому, що поблизу Тячева, освоїли плетіння з листя сухої кукурудзи, а в Берегівському районі почали робити речі з болотяного очерету. І от на щорічних господарських виставках-ярмарках у Львові, Коломиї та Тернополі з’явилися, окрім кошиків, хлібниць і килимків, плетені валізи, дитячі колиски, крісла-гойдалки, комоди, будуари й дивани. Публіка не шкодувала грошей на оригінальні — за формою, орнаментом, застосуванням — речі. Це був «мистецький вибух» — на початку 20-х років минулого століття в моду увійшли плетені дерев’яні прикраси, ажурні панно, «гобелени». 

Очеретяне шиття

Де знайти пані Ірму, яка плете з очерету, у селі Вари (Берегівський район Закарпатської області) покажуть навіть діти. Ірина Вароді мешкає на вулиці ромів, де у повоєнні часи осіла частина мандрівного циганського табору. Вона — єдина на всю околицю і дуже шанована майстриня. Кожен із варівчан вважає за честь влаштувати екскурсію в майстерню до пані Ірми для своїх гостей-туристів (це село, де мешкає багато угорців, постійно приймає відпочивальників з Великої Угорщини). Вигуки захоплення, прохання влаштувати майстер-клас і, нарешті, закуповування подарунків — до цього всього жінка вже звикла. Каже, що іноземці особливо охоче беруть у неї легкі очеретяні скрині, високі візерунчаті вази, комоди і... тапочки.

 Прутик до прутика

Свою роботу сорокарічна майстриня називає «шиттям», хоча те, як вона виплітає тацю для фруктів, більше нагадує набивання килима. Можливо, така назва відображає особливу властивість матеріалу набувати під час попередньої обробки м’якості бавовняних ниток? Для цього очеретяні стебла, висушені й обчищені від шкірки, «пропарюють» — загортають у поліетилен і витримують над окропом не менше двох годин. Опісля їх пропускають крізь жорна спеціальної машинки — «дялу», яка розпрасовує стебла. Очеретяні «нитки» — сріблясті, шовковисті на дотик стрічки, довжиною до півтора метра (плетиво з них можна навіть прати). Відходів практично не буває.

 Прутик до прутика

Нам теж забаглося спробувати зробити тацю. Під керівництвом майстрині формуємо з очерету каркас і засновуємо його вертикальними, горизонтальними та діагональними «нитками» — з них маємо скласти основний візерунок. Тепер власне беремося «шити». Плаский металевий інструмент, схожий на невелику стамеску з отвором на одному кінці — наша «голка». Засиляємо у «вушко» стебло очерету, протягуємо його «голкою» на інший бік. А от звідти «нитку» добуваємо пальцями. Для того, щоб зробити ажурний орнамент, треба стягувати або розсувати «нитки» основи, зв’язувати їх у певному порядку і в певній кількості, переплітати іншими. Схоже на те, що козубок після кількох днів занять сплести таки можна, а от до таці братися зась. «Мама вивчила мене на ковриках», — заспокоює пані Ірма.

Вона «шиє» килимок за годину, за півдня може виплести 50-літровий кошіль для винограду, а от для виготовлення скрині з мереживним вічком майстрині потрібно щонайменше три дні.

Прутик до прутика

Лоза «на заборі»

Кожному регіону притаманний власний стиль плетіння, тоді як технологія заготівлі та приготування матеріалу, види переплетень є для них спільними. «Локальні особливості плетіння з лози найкраще проілюструвати на прикладі кошиків, — пояснює викладач Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету, майстер з лозоплетіння Інна Лобурак. — Косівські у переважній більшості виконані ажурним плетивом, з широкими загинками — декоративним бордюром з арок, що ним вивершується виріб. Це, а також форма кошичків — витягнутий в ширину овал — створює враження, що вони дуже відкриті. 

Косівська лоза здебільшого ціла (прутик не розщеплюють) і тонована. Тоді як, наприклад, в Ізі — колена (розщеплена повздовж), натуральних тонів, а кольорові вставки творять орнамент. Ізянські кошики — густого плетива, їхні високі стінки не мають ажуру, переважно завершуються косами». Але вже ця Іза: рай для очей і удар по гаманцю. Екскурсія сюди не залишає байдужим. Центральна вулиця села довжиною в сім кілометрів — суцільна виставкова зала.

Вздовж неї, біля воріт переважної більшості садиб, тягнуться ряди плетених речей. Місцеві мешканці жартома називають свої експозиції «рекламою на заборі»: хто з «чужих» не їде — зупиняється. Щоби пройти вулицею до кінця села і побачити все, що тут роблять, потрібно не менше чотирьох годин.

Прутик до прутика

А якщо ще й говорити з майстрами!.. Вони охоче розповідають про матеріали й конструкції, показують заготовки й майстерні, розкладають колоди фотографій із пропозиціями, відчиняють комірчини, де до стелі громадяться десятки різновидів того, що вам потрібно. Хочете прилягти на плетену софу? Поколисатися в кріслі-гойдалці? Вибрати торбинку? А дивіться-но, яка поличка — просто-таки у ваш передпокій. Може, підвазонник? Чи тріпачка, міцна, гнучка тріпачка, що ще й онукам дістанеться — ну, як можна жити без такої тріпачки? Голова йде обертом...

«У нас всі плетуть, — відзначає сільський голова Ізи Іван Пристая. — Так і пишіть: всі — від старого до малого, від священика до війта». Дітей залучають до роботи з трьох років — вчать чистити прутики. У 10–12 років вони вже обплітають пляшки. Такі сувеніри вважаються візиткою Ізи — їх роблять тільки в цьому селі. Чотирнадцятилітня сусідка пана голови Наталя Ізай саме за роботою — щоп’ятнадцять хвилин видає «бутилку». Її двадцятирічна сестра Марина викінчує плетіння і припасовує ручку. Дівчата обплітають пляшки на замовлення — кажуть, до Львова.

«Моїй матері — вісімдесят шість, вона теж плете бутилки, — війт показує виставкупродаж виробів своєї родини. — Бабка знає, що прийде турист, дві бутилки в день — їй хватає». Що плете сам сільський голова? 

Прутик до прутика

Крісла, приміром. Пані Марія, дружина війта, виносить одне з таких, що вже 25 років служить у господарстві. Міцний дерев’яний каркас обвитий лозою. Плетіння потемніло, на ручках і на спинці де-не-де витерлося — цим сліди часу й обмежуються.

«З лози можна зробити що завгодно, — підморгує нам господиня. — Гарного мужа собі можна виплести...» А жінку? «Жону — нє, — сміється чоловік. — Ліпше, як Пан-Біг, не зробиш!»

Кожного року, наступного дня після Покрови (14 жовтня), вся Іза — дві з половиною тисячі дворів — виходить на поле. Цілий день селяни ріжуть вербове пруття. Потім знову всі разом чистять його і проварюють у величезних чанах. Спільна робота — спільне свято: столи з частуванням уздовж вулиць, музика й танці цілу ніч, аж до ранку... Кажете, гори димлять? Та то в Ізі лозу варять.

текст: Наталія КУШНІРЕНКО, Василь БЕДЗІР

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО, Василь БЕДЗІР 

Прутик до прутика

Прутик до прутика

Прутик до прутика

Прутик до прутика


1 Бамбетель — кімнатна лавка зі спинкою, яка водночас виконує функцію скрині. Речі складають під відкидну стільницю лавиці.

2 Кіллє — кілки, або стояки.

3 Юрій (Георгій) Глоговський (1777–1838) — архітектор, художник, дослідник фольклору. Відомий документальними зарисовками з життя і побуту галичан. Колекція акварелей зберігається у відділі мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання