Язловець: місто поза часом

Язловець: місто поза часом.

Язловець саме такий, яким його й очікуєш побачити: древній, провінційний, тихий. Якесь законсервоване Середньовіччя — тільки з телевізійними антенами та обов’язковими мобілками в руках у молоді. Час тут не мчить галопом, а повагом плине. Століття за століттям — він вітерцем обвіває старий замок, вірменську церкву, руїну величезного костелу. І досліджувати Язловець поспіхом не варто: щось важливе та й пропустиш. Тож будемо неспішно знайомитися з містечком, його історією та легендами.

Язловець — колись місто, нині — село в Бучацькому районі Тернопільської області (за 16 кілометрів від райцентру). Населення — до 600 мешканців.

Язловець: місто поза часом


Дорогою...

Докладна монографія американського історика польського походження Стенлі Ковальського про Язловець називається «The Town Lost in History» («Містечко, загублене в історії» (англ.)). Влучно. Язловець губиться не лише в історії, а й у густих хвойних лісах над маленькою річечкою Вільховець.

Щоб краще відчути позачасовість Язловця, варто під’їжджати до нього з боку селища Товсте (Заліщицький район) Тернопільської області. Тоді дорогою в селі Кошилівці вас очікує знайомство з оборонною дерев’яно-мурованою церквою XVI століття. Міцні контрфорси роблять святиню кряжистою, приземкуватою — колись тут не лише молилися, а й ховалися від набігів зайд. Шкода, не збереглася оборонна башта над бабинцем. Громада в Кошилівцях свідома: церкву не взялися вдягати у бляшану броню, під якою пріють десятки храмів Буковини і Прикарпаття. Проте помалювали дерево в яскраво-синій колір (як роблять на Волині), а підсіння прикрасили важкою кришталевою люстрою — такі ще в народі називають«чеськими». На дзвіниці вибиті цифри «1564». За понад 450-річне життя церквиця, певно, ще ніколи не була настільки «нарядною».

Язловець: місто поза часом

До речі, саме в Кошилівцях у 1870 році провели одні з перших на території Східної Галичини археологічних розкопок, що стало поштовхом для вивчення трипільської культури. Трипільська кераміка з Кошилівців експонується зараз у музеях Львова. 

Добиратися в Язловець можна ще з райцентру Бучач та з Золотого Потоку (найдовший варіант — через ліси і гори. Краєвиди дуже гарні, але асфальт тут клали ще за царя Тимка). В обох містах є замки, тож кожен із варіантів дороги цікавий по-своєму.

Язловець: місто поза часом

Не дивуйтеся, якщо на картах радянської доби ви не зможете знайти населеного пункту Язловець. Незаповнену жодною ідеологією назву в 1947 році змінили на ароматизовану антонівкою Яблунівку, хоча село з такою назвою вже є в Теребовлянському районі. Стару назву повернули поселенню в 1991 році. Але на автобусній зупинці неподалік замка бовваніють іржаві літери: «Яблунівка». А Яблунівський замок з біблії туриста 90-х — «Замків та монастирів України» Олександра Лесика (Львів, 1993 р.) — не що інше як Язловецька фортеця.

Як воєвода бороду рубав

Отже, дорогою з Товстого ви їхатимете кілька кілометрів уздовж полів, де око спантеличено шукає, за що би зачепитися в нецікавому пейзажі. Раптом — зелений каньйон, майже гірський серпантин і замок, який вигулькує з-за повороту з несподіваністю привида в хорошому фільмі жахів.

Язловець: місто поза часом

Перед розвалинами замку справжнього — замок штучний: вказівник повідомляє, що перед вами зовсім не фортеця, а «Санаторій». Замок, як і місто, воліє залишатися в затінку, ховатися за високими кронами. З цими деревами на схилах гори ціла історія. Посадити тут фруктовий сад надумали турки, плануючи затриматися в Язловці трохи надовше, аніж вийшло (з 1676 по 1684). Коли фортецю відбили, її комендант Ян Самуель Хржановський вирішив опікуватися садом. Так що у яблунь з-під замку родовід довший, аніж у деяких шляхетських родів.

Фортеця, як старий лев, розляглася на вузькому хребті плоскогір’я, повторюючи своїм планом обриси місцевості. Похмура башта-донжон ніяк не хоче «позувати» перед фотокамерою: гострі кути та провалля, пусті бійниці і навіть прекрасні портали виявляються нефотогенічними. Кадр рятує дивовижна природа. Дикими, прадавніми лісами вкриті м’які пагорби навколо, а під ногами — багряна, наче полита кров’ю, земля.

Язловець: місто поза часом

Замок, як правило, на замку. Таким чином місцеві намагалися вберегти нечастих туристів від імовірних нещасних випадків — у джунглях бур’янів легко було не помітити провалля чи полетіти з гори шкереберть. Та в червні цього року територію язловецької фортеці привели до ладу учасники проекту «Квітуча Тернопільщина». Пластуни, журналісти, студенти Тернопільського педагогічного університету, члени благодійного фонду «Наше майбутнє» боролися з чагарниками й сміттям на замковому подвір’ї. 

Первісно твердиня у плані була витягнутим п’ятикутником з однією чотиригранною вежею. Поряд з нею у найкоротшій стіні розміщувались ворота — на висоті другого поверху. Дістатися на таку висоту можна було лише похилою доріжкою та відкидним містком. За часів коронного гетьмана Юрія Язловецького (1510–1575) замок розширили на схід, зміцнили. Під впливом дружини, Ельжбєти Тарло, шляхтич настільки загорівся ідеями Реформації, що порвав із католицизмом, позакривав у своїх маєтках всі костели, а з сусіднього Червоногорода вигнав домініканців. Вже коли Язловцем правив старший син Юрія Миколай Язловецький, католики знову змогли зітхнути з полегшенням. Народна пам’ять, як це часто буває, попереплутувала імена й факти і приписала всі гріхи, разом із розпустою та ледь не атеїзмом, молодшому сину Юрія, останньому з Язловецьких, Гієроніму (1570–1607). Згідно з цією версією, було так: сам єпископ прийшов до подільського воєводи з проханням взятися за розум, на що Язловецький прореагував подібно, як десь через сто років інший реформатор — Петро І. Начебто панські вояки відтяли єпископу бороду, а ображений ієрарх прокляв Гієроніма. Легенда каже, що прокляття збулося: служниця впустила єдиного сина Язловецького в криницю і з розпачу сама туди стрибнула. Тоді Гієронім покаявся і віддав костелу ціле село, яке назвав Жнибороди на честь свого дивного вчинку. Документи ж уперто повідомляють, що Гієронім був ревним католиком, багато жертвував на монастирі, а його дружина Елеонора Острозька не подарувала вельможі жодного сина.

Язловець: місто поза часом

Але повернімося до Юрія. За часів гетьманановатора зводять донжон у південно-західному куті замку. Вежа неначе домінує над усією спорудою. Це кам’яний куб розмірами 20 на 25 метрів зі стінами товщиною — важко повірити — чотири метри. В донжоні для охоронців спорудили печі (взимку на Поділлі не надто спекотно). Та головне диво донжону — прикрашені гарним різьбленим порталом із гербом Язловецьких в’їзні ворота, — розташовані на висоті третього ярусу. Підійшовши до них зсередини вежі, розумієш: тут не лише вершник, а танк би пройшов... Але спочатку мусів би долетіти до цієї висоти. Потрапити у браму можна було лише за допомогою високого кам’яного майданчика, пандуса і відкидних кількаярусних містків. До наших днів вони не дожили. Проте збереглись фрагменти стін південного та західного оборонних кілець. Не одне, а декілька їх оточували замок.

Якщо хочете відчути велич замку, то не полінуйтеся плутаною стежкою збігти донизу, до спокійного Вільхівця. Від річки відкривається найкращий вид на фортецю. Жодна нова прибудова не заважає уяві домальовувати те, чого вже немає.

Язловець: місто поза часом

У 1643 році місто переходить до великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Він разом із сином Олександром ще більше зміцнив замок (1644–1659) — прибудував північну напівкруглу вежу й оточив фортецю зовнішнім фортифікаційним кільцем — Нижнім замком. Це перетворило Язловецьку твердиню на один із найукріпленіших форпостів і без того надукріпленого Поділля. Козацькі загони в 1648 році даремно намагалися захопити Язловець. Турки, які хазяйнували у місті в 1676–1684 роках, теж доклалися до укріплення твердині. Це був найзахідніший форпост Порти. Французькі військові інженери Філіп Дюпон та Франсуа Поль д’Алейрак, які разом із королем Яном ІІІ Собєським визволяли Язловець від яничар, залишили спогади про фортецю. Дюпон писав: «Замок цей є надзвичайно міцно побудований і складається з восьми могутніх башт: чотирьох по кутках та чотирьох посередині стін». Д’Алейрак порівнював Язловець із Кам’янцем та відзначав: «На узгір’ї підноситься замок із каменю та цегли, збудований міцно, але за нерегулярним планом. Перед замковою брамою тягнеться велика площа для військових тренувань, де можна зручно розмістити до 3 000 солдатів. Будова замку, хоч і нерегулярна, не є стародавньою. Башти, окопи, амбразури для гармат, склепіння, крила, вали, підземні льохи дивують чудовим станом та боєздатністю. Натомість сильно вражає похмурість помешкань, яка нагадує паризьку Бастилію. Зараз замок лежить в руїні. Донжон сильно пошкоджено, та невеликими зусиллями його можна повернути до попереднього стану».

Язловець: місто поза часом

Замок — палац — монастир — санаторій

Але час та розвиток артилерії брали своє, тож, як і інші цитаделі, на початку XVІІІ століття фортеця втрачає військове значення. Верхній замок стояв пусткою ще з часів турецької навали, а нижній перетворили на палац (XVII–XVIII століття). Один з наступних власників, Станіслав Понятовський (батько короля Станіслава Августа), найбільше доклався до перебудови воїна на придворного: дуже вже сподобалися пану місцеві краєвиди, а ще й потрапив сюди в час рекордно високих урожаїв. Понятовський насадив парк, зайнявся розведенням коней. На його замовлення фронтон замку оздобили геральдичним картушем. Там під короною — два герби. Один власне Понятовських, інший — Чарторийських.

Язловець: місто поза часом

У 1747 році до палацу добудовують два бокових крила, які включають у свій об’єм оборонні стіни нижнього замку. З руїни до новобуду переносять вишуканий ренесансний вхідний портал, на якому вирізьблюють девіз Понятовського. Його можна прочитати й зараз: Honestus rumor alterum est patrimonium («Добра слава — також спадок»). Великий двір розкривається у бік Високого замку та з’єднується з парком за допомогою наскрізного проїзду. Два бічні крила, поділені зараз між санаторієм та готелем, яким опікуються черниці — сестри Непорочниці, колись слугували стайнями та службовими приміщеннями і були довший час одноповерховими. Зайдіть всередину палацу. Вас вразить товщина стін — понад метр! Але й палац на початку ХІХ століття починає занепадати: у моді інший стиль.

Язловець: місто поза часом

Нове життя принесла сюди Марцеліна Даровська з роду Котовичів. Вона отримала дозвіл Папи Римського заснувати біля замку монастир. Посприяло й те, що, згідно з переказами, 400 років тому язловецьким дітям явилась Богоматір — в тому місці побожні міщани звели капличку, до якої і почав прибудовуватись монастир. Останній із власників замку, барон Віктор Блажовський (1807–1888), перебрався в сусіднє село Новосілка. В замок, до дворецького, який залишився за сторожа, він приїжджав лише раз на рік — на «майовки», коли місцева шляхта збиралася на бал. Врешті-решт, в 1863 році Блажовський віддав замок під кляштор та школу з єдиною умовою: черниці щороку мали приймати на безкоштовне виховання дівчинку, яку обирала сім’я барона. Щоправда, за кілька років сестри просто викупили в барона замок. Переробили бальну залу та кімнати на келії, проте лишили два алькови. А популярна школа при кляшторі діяла до 1939 року, і приймали до неї і католичок, і православних, й іудейок. Дочки «коменданта» Польщі Юзефа Пілсудського навчалися саме тут.

Кляштор діяв з 1863 по 1946 рік. Коли його закрили, монахині перенесли в Шиманув під Варшавою відому фіґуру Діви Марії Язловецької, зображення котрої можна побачити навіть на польських марках. З 1996 року сестри Непорочниці знову заселили старі стіни, поділивши помешкання Нижнього замку з обласною фтізіопульмонологічною лікарнею-реабілітаційним центром. Матір Марцеліну, що померла у 1911 році, Іван Павло ІІ визнав блаженною.

Язловець: місто поза часом

Черниці привели до ладу парк та приміщення палацу, приймають у скромних, але чистих кімнатах туристів, пропонуючи «bed and breakfast» (Ночівля і харчування (англ.)). Хіба не цікаво переночувати в справжньому монастирі? Ще й як. Щоправда, вам цього не дозволять, якщо на місці не буде настоятельки кляштора і вона не дасть на це згоди. Тому краще про ночівлю в монастирі домовлятися заздалегідь. 

Марцеліні Даровській присвятили музей на другому поверсі палацу, а біля її поховання у вирубаному в скелі гробівці над Вільхівцем завжди горять свічки та стоять живі квіти. Велика спільна усипальня ховає в собі прах ще 86 черниць. А неподалік гробниці біжить стежка, яка веде до Язловця.

Язловець: місто поза часом

Діти різних народів

Про походження несимпатичного совітам топоніма «Язловець» існує кілька легенд. За першою маємо симбіоз слів «яз» і «ловець». Язом колись називали густий частокіл у вузькому непрохідному місці з прогалиною для проїзду, який охоронявся від непрошених та озброєних гостей. На чатах стояли досвідчені «ловці». Досить логічна версія.

Інша легенда розповідає, що у долині над Вільхівцем жив колись Ясько Ловець, відомий знахар. Багато людей приїздили до нього, шукаючи зцілення. А що жив Ловець на щедрій та багатій на звіра та гарні врожаї землі, люди, одужавши, залишались тут. Біля Яськової хати невдовзі виросло ціле село, назване вдячними жителями на честь знахаря: Язловець. Коли це було, не скаже достеменно жоден історик — давно, от і все. Документи згадують про Язловець лише з першої половини XIV століття. Одне відомо, що трипільці заселяли цю територію ще за тисячоліття до нашої ери.

Язловець: місто поза часом

Вдале розташування і справді сприяло приросту населення — так Язловець перетворився на поліетнічне місто, яким володіли могутні Бучацькі. Одна з гілок цього роду з часом назвала себе Язловецькими. Через Язловець пролягав торговий шлях Via Regia (Королівська дорога), що з’єднував Львів із Молдавією. Та товари не просто везли повз місто — їх виставляли на знаменитих язловецьких ярмарках. А де квітне торгове життя, туди приходять вірмени — так було у Львові, Жванці, Кам’янці... Язловець не став винятком: тут проживала одна з найбільших на теренах сучасної України вірменських громад. Вірмени були не лише купцями, а й писарями, тлумачами, ремісниками. Їх пам’ятає мурована Миколаївська церква. Чотиритомник «Пам’ятки містобудування та архітектури УРСР» датує храм 1551-м роком. Чотириярусну дзвіницю прибудовано у XVII столітті. На двох вулицях, що перетиналися в центрі міста, жили лише вірмени. Доля громади повторила долю інших вірменських діаспор: коли яничари прокотилися Поділлям у 1672 році, захоплюючи замок за замком, вірмени всією громадою переїхали до спокійніших місць. А на зміну їм прийшли діти Ізраїля. Зараз вірменська церква, яка здавалась цілковитою руїною на фотографіях радянської доби, відновлена та передана місцевій грекокатолицькій громаді. Храм, який до того хизувався лише витонченим ренесансним порталом, нині майорить гірляндами і «охороняється» великою групою скульптурних композицій.

Язловець: місто поза часом

Найграндіознішою спорудою Язловця, окрім замку, був Успенський костел, збудований у ренесансно-готичному стилі у 1589–1590 роках. Низькі напівкруглі каплиці прибудовані в XVII столітті. Зараз чотириярусна башта храму піднімається над поселенням, немов виглядаючи того, хто прийшов би костелу на допомогу. Хто б то не був, він може не встигнути: залишений без нагляду храм руйнується на очах. За останні роки, щоправда, поставили новенькі двері, але без даху вони мало чим допоможуть: поцупити в цій руїні можна хіба гробівець відомого композитора Миколи Гомулки, якого поховано в 1609 році. Місцеві переповідають, як невдовзі після закінчення Другої світової між костелом та замком впав палаючий радянський літак. А ще десь поблизу зберігся камінь, на якому рубав голови язловецький кат.

При дорозі на Бучач лежить старий цвинтар з неоготичною каплицею баронів Блажовських. Те, що знаходиться в її криптах, викликає переляк у одних та розпач у інших. Десятки трун звалено на купу, муміфіковане тіло лежить біля сходів до крипти. Черниці розводять руками: каплиця обіцяна православній громаді, нехай вона й опікується мертвими. Язловчанам же, здається, все одно: панські кістки їх не турбують. Все розставить по місцях час. А він тут спливає дуже повільно. 

текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

фото: Денис ТРОФІМОВ 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання