Гора, з якої все видно і чути

Гора, з якої все видно і чути.

У ясну погоду з гори Рокита, що має дуже зручну для запам’ятовування висоту 1111 метрів, видно ледь не половину Гуцульщини та навіть її «ворота» — покутське місто Коломия, а також обласний центр Прикарпаття Івано-Франківськ. А з інших вершин, включно з самою Говерлою, її можна безпомильно знайти за чітким орієнтиром — потужною ретрансляційною вежею. Мандрівка на Рокиту приємна й невиснажлива, навіть восени її можна здійснити впродовж одного світлового дня.

 Гора, з якої все видно і чути

Прямо-прямо і наліво

Найкраще місце старту — знамените гуцульське село Микуличин, що зараз належить до Яремчанської міської ради. А от у кінці ХІХ-го та першій половині минулого століття це був найбільший населений пункт гірської частини басейну річки Прут. Його територія сягала Чорногірського хребта, охоплювала попервах навіть теперішнє Яремче, включала в якості присілків Татарів і Ворохту, які набули статусу окремих сіл у 1927 році. У 30-х роках ХХ століття в Микуличині проживало приблизно шість з половиною тисяч мешканців, це був відомий курорт, в селі функціонувало декілька промислових об’єктів.

Дорога на Рокиту починається біля автомобільного моста через річку Прутець Чемегівський, яка в Микуличині впадає в Прут. Якщо ви прибули до села потягом, треба вийти від залізничної станції на автотрасу, по вернути наліво (в бік Яремча), пройти приблизно 200 метрів і за мостом повернути праворуч, між новозбудованими туристичним комплексом «Зорі Карпат» і крамницею. Звідси до вершини близько десяти кілометрів. Спершу приблизно три кілометри дорога йде селом уздовж Прутця. Треба рухатися весь час прямо в східному (частково південно-східному) напрямку, ігноруючи бічні дороги, що примикають зліва. Приблизно через 20 хвилин ходу справа від дороги перед розвилкою є дерев’яна каплиця. З розвилки йдемо далі направо. Пройшовши трохи більше кілометра, перетинаємо бетонний місток без поручнів, біля якого збереглися залишки старого дерев’яного моста. Буквально через десять хвилин виходимо до ще однієї розвилки. Тут обладнане місце для відпочинку, справа — доглянута криничка.

 Гора, з якої все видно і чути

З цієї розвилки до Рокити можна рухатись або прямо старою мощеною дорогою, що іде звором (яром між двома схилами), або повернувши вліво на автомобільну дорогу, яка звивається серпантином аж до самої вершини. Одразу за поворотом з цієї дороги відкривається панорама північної частини Микуличина. Трохи вище в лісі, менше як через кілометр, обидві дороги сходяться. Узбіччя майже суцільно поросли ожинниками, а гриби трапляються просто під ногами. Між вигинами серпантину протоптані стежки, якими можна суттєво скоротити шлях.

Нашпигована Рокита

Дорога проходить повз урочище Бредулець — «особливо цінну територію», як зазначено на вказівнику — де є природні насадження біологічного виду сосна реліктова. Через півгодини від цього урочища виходимо на відкриту місцевість, де справа при дорозі стоїть напіврозвалена колиба, а з протилежного боку — ошатне джерело. На розлогій місцині, в однойменному з горою урочищі, є численні господарські споруди, стаї, пасовища та сінокоси. З дороги на заході видно вкриту лісом гору Костел (або Костьол), що вивершується потужною скелею, на сході — ретрансляційну вежу на Рокиті, правіше від неї — Рокиту Малу та фрагмент вододільного хребта, що тягнеться від гори Лисина Космацька (1465 метрів) над селом Космач Косівського району до гір Яворова (997 метрів) та Малева (845 метрів) над Делятином. Вершину Лисини добре видно далеко на півдні. До речі, цей хребет та гори на його західних відрогах іноді називають Запрутськими Ґорґанами, хоча характерних розсипів каміння на ньому практично немає.

 Гора, з якої все видно і чути

Ще приблизно півгодини чіткою дорогою — і ретрансляційна вежа просто перед нами. Во-на нашпигована різноманітними приймачами-передавачами. Географічне розташування гори підходить для цього якнайкраще: звідси телевізійні та радіосигнали передають на Коломию, Косів, Ворохту, Зелену, село Стримба над Надвірною. Останніми роками додалися ще й антени стільникового зв’язку. Крім того, схили Рокити багаті покладами нафти та природного газу, відтак останнім часом тут відновлена промислова розробка родовищ.

Варто згадати ще одну важливу комунікаційну функцію Рокити. Через неї здавна проходив такий собі торговий шлях між Микуличином та добрим десятком сіл теперішніх Надвірнянського, Косівського та Коломийського районів Івано-Франківщини: чотирма Березовими, двома Ославами, Лючками, Лючею...

Навіть зараз, мандруючи до Рокити, можна зустріти піших чи кінних селян, котрі десь там купили корову чи збули якийсь крам.

Гора, з якої все видно і чути

Хребтом на північний захід

При одноденній мандрівці найпростіше повернутися з Рокити відомою дорогою назад до Микуличина — трохи більше як через дві години ви будете в центрі села. Та можливі й інші варіанти — скажімо, зійти в присілок Яремча Ямну чи через гору Маковиця вийти між Яремчем і Дорою, а можна дійти й до Делятина. Або ж зійти по інший бік хребта в Білі Ослави.

У такому разі рушаймо лагідним полонинним хребтом на північний захід. З обох боків хребет обрамлюють мішані ліси. Восени велети-буки набирають червоняво-бронзового кольору та контрастують із чорно-зеленою стіною ялин, смерек, модрин та охрою трав.

Усього в кількох сотнях метрів від вершини, праворуч від місця, де просто при дорозі росте кілька здоровезних буків, є чимала полонина. До неї ведуть розбита тракторними гусеницями дорога та кілька втоптаних худобою стежок. На полонині аж три джерельця. Перше — просто біля тракторної дороги на південному краю полонини, друге — майже посередині галявини під високою самотньою смерекою, третє — в сусідньому яру. Тут дуже зручно розбити стоянку.

Гора, з якої все видно і чути

Приблизно кілометр дорога хребтом веде через полонину, а далі заглиблюється в ліс. На межі лісу з лівого боку при дорозі є будиночок пастухів, біля нього джерело. Далі шлях пролягає на північний захід повз урочище Форещик, що розкинулося ліворуч. Від хребта вліво відходить дорога в бік Микуличина. Через півкілометра, на горі Петраш (1047 метрів), ще одне розгалуження — ґрунтова дорога відходить відрогом на південний захід повз колиби та зимівки. Рухаємося далі хребтом на північний захід приблизно три кілометри через полонини Панкір та Віпчина. Зліва відкривається вид на село Ямна та гору Маковиця (988 метрів), яка вивищується над Яремчем на правому березі Прута.

Виходимо до розгалуження доріг на висоті 1017 метрів. Прямо на півночі в кілометрі від нас лиса вершина гори Мокрицька (950 метрів). Дорога на захід веде до Маковиці. Якщо піти нею, то приблизно через кілометр буде ще одне розгалуження, звідки, повернувши праворуч на північ, через три кілометри вийдемо до гори Яворова (997 метрів), а далі — аж до гори Малева над Делятином.

Гора, з якої все видно і чути

У Делятин через Ослави

Якщо ж піти в бік Мокрицької, то найпростіше від неї зійти в Ослави. На полонину перед вершиною з села веде ґрунтова дорога, на якій, однак, після дощів утворюється «грузь» (болотяне місиво). Якщо ж піднятися на гору, то чітка стежка в Ослави бере початок на межі лісу праворуч від вершини. Звідси до центру села приблизно п’ять кілометрів. Стежка іде хребтиком, а нижче сходиться з двома дорогами. Рухаючись нею, приблизно за півгодини виходимо до роздоріжжя з обладнаним місцем для відпочинку, ще за якийсь час відкривається панорама Ослав. Дорога до села звивається серпантином, проте можна йти стежкою навпростець.

Опинившись на краю села, ідемо ґрунтовою дорогою на схід та виходимо на сільську вулицю, що примикає до річки Ослава. Тут треба перейти через «лавку» (так у гуцульських селах називають невеликі, здебільшого пішохідні мости) та піднятися дорогою навпроти неї повз сільський стадіон і новобудову церкви до центральної вулиці. На ній є декілька крамниць та інших громадських закладів. Маршрутні автобуси зупиняються якраз навпроти них. Ослави мають автомобільне сполучення з Делятином, Коломиєю та Івано-Франківськом. Останній автобус «Лючки—Коломия» відправляється з села о 17.30. Він заїжджає на автостанцію в Делятині, де можна пересісти на транспорт потрібного напрямку.

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Вероніка ЗАНИК 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання