Гаряче серце «Гамори»

Гаряче серце «Гамори».

Якби не знати, що зайшов у кузню, можна було б прийняти це приміщення за підземелля в царстві гномів. З мороку і гулу виринає чоловік у закіптюженому фартусі. На його обличчі привітна усмішка, але слів його не чуємо — усі звуки заглушує шум води і грюкіт ковальського молота...

Гаряче серце «Гамори»

«Бабуся» і нині жива

Спершу довелося довгенько блукати на авто звивистими закарпатськими дорогами Іршавського району і шукати село Лисичеве. Кілька разів помилялися і мусили вертатись назад, але тепер добре пам’ятаємо єдиний вірний дороговказ — кількасот метрів добротної старої бруківки, якимось дивом вимощеної посеред села. То була Кушниця, а вже далі за нею без вказівника починається власне Лисичеве. Це єдине місце в Європі, де діє водяна кузня — «Гамора». Незвичне для нашого слов’янського вуха слово «гамора» має германське походження. З німецької Hammer — це молот. На Закарпатті й досі кажуть на великий молот або клепач — гамор. Аналогічні кузні діяли в Німеччині та Словаччині і, скоріш за все, були типовими для території Австро-Угорщини. Схожі «гамори» існують і нині, але виконують функцію хіба що музею. А ця, в Лисичеві, щодня працює для своїх односельчан вже понад 150 років, хоч і має на фасаді табличку «Пам’ятка ковальського виробництва».

Гаряче серце «Гамори»

Народна інженерія

Заходимо в дворик кузні. Чистенький садок, плетений парканчик, на який настромлені горщики. Зовні непоказний, свіжопофарбований будинок з квітучими петуніями на підвіконнях власне і є «Гаморою». Одразу і не спаде на гадку, що за такою світлою оболонкою може ховатися чорне, але гаряче серце кузні. Крок через поріг — і перехоплює подих. Масивні дерев’яні колоди, просмолені чадом; велетенський дубовий молот, який важко падає на ковадло; шелестіння водяних потоків одразу за стіною. Хазяїн кузні Віктор Петровці відчиняє порослі мохом дверцята у стіні, і нашому погляду відкривається такий собі міні-водоспад.

«Там стоїть вал, вода зверху падає на дерев’яне колесо, воно крутиться і приводить в дію вал, а той вже рухає молот. Лишень встигай підставляти під нього залізо!» — розповідає про механізм пан Віктор. Щоби підвести до кузні воду, селяни загатили греблею русло річки Лисичанки і вирили канали довжиною кількасот метрів. За відсутності будь-якої електрики людина, зрештою, не мала жодного виходу, окрім як змусити працювати на себе природу.

Гаряче серце «Гамори»

Все внутрішнє обладнання кузні зроблене з дерева: 150-кілограмовий дубовий молот, букові опори — токи, на яких він і тримається, стіни, стеля. Дерево для кузні селяни брали лише з місцевих лісів, кажуть, інше не таке міцне. Окрема тема — дубове водяне колесо. В ньому немає жодного гвіздка, лише дерев’яні кілки. Останній раз його міняли в 50-х роках минулого століття. Вирубали широчезний дуб, який заледве обхоплювали 15 чоловік. До того дерева колись прив’язували людей, боржників данини, а вулиця, що вела до дуба, ще й досі має назву Даниця. Зараз на тому місці стоїть православний хрест на пам’ять про замордованих.

Спочатку була папірня

Точної дати заснування кузні в Лисичеві не знають. Господиня «Гамори» Ольга Петровці розповідає, що раніше тут стояла паперова фабрика, або, як кажуть в Лисичеві, — папірня. Історичні джерела свідчать про роботу в 60-х роках XVIII століття потужного підприємства графа Телекі. Зокрема документи зафіксували, що в 1771 році тут було виготовлено 164 зв’язки паперу різних сортів. Якраз тоді вперше й використали силу води, яка приводила в рух аж вісім валів.

Гаряче серце «Гамори»

Історія «Гамори» відома нам, починаючи з 50-х років XIX століття, оскільки є тогочасні дані про виготовлення в кузні сільськогосподарського реманенту. В той період майстрами там працювали словаки, які мали в Лисичеві своє поселення. І діяла кузня на повну потужність до 1990-х років. В 1998 році повінь цілком зруйнувала греблю і кузня «завмерла». Через три роки ще одна повінь довершила лиху справу. (А ми, поки їхали до Лисичева, милувалися надзвичайно тихими плесами Лисичанки. І важко було уявити, як така лагідна річка може вирватися з берегів і змести все на своєму шляху). Але того ж року, одразу після повені, кузню взяли в оренду Ольга та Віктор Петровці. Вони й почали відновлення «Гамори». Усе робили своїми силами і коштами. Збудували нову греблю, підбили всі розхитані кілки, капітально відремонтували зовні і всередині саму будівлю. І, що дуже важливо, при цьому вдалося зберегти первісний варіант механізму кузні. Як виявилося, останню крапку в реставрації «Гамори» зробили незадовго до нашого візиту і першого фестивалю ковальського мистецтва «Гамора», що відбувся 30 червня. (Кілька років до цього на подвір’ї кузні проводили фестивалі народної пісні).

«Вредна» робота

Про минуле «Гамори» родина Петровці розповідає з помітною ностальгією. На початку минулого століття працювало п’ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил кожне. Зараз залишилося лише два. П’ятнадцять ковалів безперестанку трудились у три зміни. У них було стільки ж помічників, а також інженер, управитель, обліковець і комірник. «Гамора» виробляла продукцію для мешканців краю та на експорт в Угорщину, Румунію, Югославію. По цих словах коваль «Гамори» Михайло Пилипчанець сумно зітхає — нині тут кують лише він сам та його помічник.

Гаряче серце «Гамори»

До нашої розмови долучається старенький дідусь, один із ковалів-словаків. Ще 40 років тому він працював у кузні. Лайош Ламер бідкається: вся молодь їде в місто і скоро взагалі не буде кому продовжити роботу в «Гаморі».

Михайло Пилипчанець кашляє і додає: «То дуже вредна робота, порох від заліза осідає на легенях, голова весь день в чаду. Добре буде, якщо до 60 років дожиєш!» Потім із посмішкою показує на сорочку: «Одяг треба щодня прати. Тільки купиш нову сорочку, як вже негодяща». А найбільше журиться тим, що не встигає кувати стільки, аби забезпечити людські потреби.

Гаряче серце «Гамори»

На роботу ковалі виходять в другій-четвертій ночі і трудяться, поки є сили, або поки не зламається щось у давньому механізмі. Кажуть, вночі легше, спокійніше і не так спекотно працювати.

Протягом 150 років роботи «Гамори» асортимент її продукції не мінявся. От і зараз Михайло Пилипчанець кує для мешканців Лисичева та довколишніх сіл лопати, мотики, рогачки для винограду, сокирянки, аршови (заступи). Зрідка тут виготовляють підкови — людям на щастя.

Що таке шванцикль

«Народні» механізми мають свої секрети. Михайло Пилипчанець пишається дерев’яним водяним колесом — завдяки дереву кузня може працювати взимку при десяти градусах морозу. Металеве колесо, яке встановлено на аналогу «Гамори» в Німеччині, зупиняється вже при мінус п’яти. Давні технології, що дозволяють максимально неперервний процес кування, насправді врятували «Гаморі» життя. Бо якщо кузня зараз зупиниться бодай на один місяць, буде надзвичайно складно запустити її знову. Тому й працюють тут щодня, роблячи виняток хіба що у свята.

Гаряче серце «Гамори»

Кожен робочий день в «Гаморі» починається з огляду усіх без винятку дерев’яних конструкцій. Підбивають клини, бо вони всихаються і можуть розхитуватися. Перевіряють справність механізмів. Однією з найважливіших деталей є так звана штанга — вона регулює потік води і таким чином сповільнює або пришвидшує рух молота. Штанга перекриває отвір у дошках, крізь який ллється вода. Більше відкриєш — більший струмінь і швидший молот.

Гаряче серце «Гамори»

В загальному гуркоті кузні не чути слів, тому команди одне одному ковалі дають, хитаючи головою. На штанзі стоїть помічник і чекає команди майстра. Михайло Пилипчанець жартує, що тут міг би працювати і глухий. Але в жодному разі не згодиться неповороткий. Поруч із молотом — піч (кохоль). В ній деревне вугілля розжарюється до 1200 градусів, і за якусь секунду залізо просто згорить, якщо вчасно його не витягнути. В кохолі нагрівають залізні листи, переносять їх кліщами до ковадла, б’ють молотом, доки гаряче, і далі — знову в піч. Якщо на вугілля в печі кидати пісок, то він «законтачить» і вийде звичайне зварювання.

Гаряче серце «Гамори»

Коваль без інструментів — не коваль. Тож просимо майстра розповісти, що йому потрібно для роботи. Пан Михайло жваво перелічує невідомі нам назви: галбазня (складає залізний прут кільцем, роблячи «вухо» для топорища), шотер (для виколювання отворів), друшляг — пробиває отвір, куліш — щоб загрібати, штовханя — щоб штовхати. І наостанок — загадковий шванцикль, призначення якого ми розуміємо доволі тяжко. Одне вловили: шванцикль регулює ритм молота.

Поки ми допитуємося, що тут для чого, Михайло Пилипчанець не припиняє кувати. За якихось 15 хвилин з-під молота з’являється добротна мотика. А ми, як то кажуть, і оком не моргнули. 

текст: Наталія ГОЛОМІДОВА

фото: Денис ТРОФІМОВ, Мирослав КУШНІРЕНКО 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання