Стирає час, лікує душу...

Стирає час, лікує душу...

Світ з річкового плеса виглядає інакше, як з берега річки. А з Дністра, що тече каньйоном, світ виглядає вражаюче. І не обов’язково їхати у США на Колорадо. Сплав Дністром не вимагає фантастичних коштів, далеких переїздів, а обіцяє естетичне задоволення, помірну роботу для м’язів, безмір географічної, культурологічної інформації, нарешті — просто відпочинок для душі. Каньйон розкаже, яка давня наша матінка-планета, яка багата тваринним і рослинним світом. А береги Дністра можуть бути своєрідним музеєм історії народів, що мешкали на цих землях. За однією з версій, назва Дністер походить від слів «дні стер». Що йому дні? Він плине крізь віки.

Стирає час, лікує душу...

Півтори години драйву

Щоб краще відчути «тиху душу» Дністра, сплав можна почати, скажімо, з його лівої подільської притоки — ріки Стрипа. Характери двох рік складають деякий контраст. Стрипа від містечка Бучач на Тернопільщині тече яром, демонструючи певний норов, чим підкреслює врівноваженість натури Дністра. Наш інструктор, директор турагенції «Terra Incognita» Сергій Підмогильний пропонує стартувати в Бучацькому районі біля села Скоморохи, від турбази «Над Стрипою». До речі, одним із нюансів сплаву Дністром є обмежена кількість доїздів до нього (не штука якось дістатися самому, але ж треба доправити й сплавзасіб).

Стирає час, лікує душу...

На обраній нами приблизно 50-кілометровій ділянці Дністра від урочища Червоне в Бучацькому районі до райцентру Заліщики (Дністер на цьому відрізку утворює кордон між Тернопільською й Івано-Франківською областями, а наприкінці подорожі межує між Тернопільщиною та Буковиною. Тернопільщина.) для неспішної мандрівки найкраще підходить катамаран. І ось помічник Сергія Василь Війтович напомповує балони катамарана, випробовує на слух, як вони дзвенять і чи достатньо напнуті, аби витримати нашу вагу, — і ми спускаємо судно на мутну після червневих дощів воду Стрипи. Сергій контролює: «Жилети одягли, стропу накинули? З Богом...»

Стирає час, лікує душу...

З обох берегів над водою, місцями майже змикаючись зеленою аркою, нахиляються дерева. Стрипа цього разу (сплавляємося на початку червня) достатньо повноводна. Та навіть за такої умови інструктор час від часу застерігає, що наближаємося до мілини і треба активніше гребти то ліворуч, то праворуч, обходячи небезпечні місця. Все одно періодично чуємо характерний «спів» катамарана, що черкає балонами об кам’янисте дно. Для екскурсійної розповіді про ріку та пов’язані з нею природні чи культурно-історичні принади практично нема часу. Але вони таки вартують уваги.

Стирає час, лікує душу...

Стрипа вже сама по собі, а не лише як стартовий етап сплаву Дністром, годиться для водної мандрівки. Її загальна довжина майже 150 кілометрів. І подорож по ній разом з найпобіжнішим відвіданням прибережних рекреаційних об’єктів може зайняти й тиждень. Ріка протікає через Бучач — унікально багатий давньою архітектурою, цікавою історією. Село Білявинці на Стрипі відоме своєю зірковою краянкою, тутешньою уродженицею Соломією Крушельницькою. В селі Рукомиші є травертинова (Травертин — пориста гірська порода, утворена осіданням карбонату кальцію з холодних або термальних вуглекислих джерел) скеля з видовбаним у ній монашим гротом. В районі Русилова можна помилуватися водоспадом. Ще один знаходиться в Сокільці, а поруч — старовинна церква і печера відлюдника. І це ще не всі атракції.

Хоч водна траса Стрипою належить до першої категорії складності, однак вимагає уваги. На ріці часто трапляються мілини, кам’янисте дно утворює перекати. А зараз ріка на відрізку від Бучача до Скоморох засмічена і дуже ускладнена численними завалами, тому не зовсім годиться для масового сплаву.

Стирає час, лікує душу...

«...Ну, от, поперек ріки лежить верба. Будем обносити», — Сергій Підмогильний командує скерувати катамаран до берега. За весь час, доки ми йшли Стрипою, судно доводилося нести берегом лише двічі і не дуже далеко. (Наші інструктори нещодавно вже проходили цією ділянкою й у міру можливого розчищали її). Але іноді на ріці трапляються такі завали, які треба обходити з судном «на руках» й до півкілометра. А ще дерева над водою все силкуються (і не без успіху) зачепити вас за одяг, шурнути гілкою по обличчю. ...Тож в якийсь момент поруч із катамараном поплив збитий галузкою з голови блайзер одного з учасників сплаву.

Стирає час, лікує душу...

Окрім двох вимушених причалів, робимо один добровільний. Стрипа вигинається меандрою, як називають подібні повороти водники, ліворуч — квітуча галявина. На ній під лісом ховаються декілька дерев’яних хаток. Дуже гарне місце, і колись тут жили. Але при такій відірваності від цивілізації (і далеко, і важко доїхати) галявина збезлюдніла. А от протилежний високий порослий лісом берег густо заселений... сірими чаплями. Тутешня колонія налічує до 80 гнізд.

Стирає час, лікує душу...

Трохи відпочинку, трохи напруги від сплаву Стрипою — і нарешті ми плавно входимо в Дністер. Після «затиснутого» краєвиду, що проглядав з його притоки, поглядові стало так вільно ковзати тихим розлогим дністровим плесом.

Неторканий парадіз

Веслуємо зовсім недовго, і наш катамаран зупиняється біля підніжжя Червоної гори. Вона тут така не одна — ціле урочище називається Червоне. А на «зрізі» крутих берегів виглядають червоні відслонення породи девонського періоду. Їм чотириста мільйонів років! «Коли тут падають дощі, то утворюються червоні калюжі», — каже Сергій Підмогильний. А все ж у цьому прегарному місці за кольором переважає буйна зелень. Долаємо досить легкий недовгий підйом на гору і нам відкривається панорама: Дністер попід високий стрімкий лівий берег робить величезну петлю. Стої-мо на кам’яному «балконі», оглядаємо красоти і слухаємо розповідь Сергія Підмогильного, до речі, за фахом історика, а за покликом серця — захопленого краєзнавця. «...Я дивуюся, як Подністров’я з таким колосальним потенціалом все ще не стало розвинутою рекреаційною зоною. Адже за кількістю атракцій вона займає третє місце в Україні після Карпат та Криму. Історія сплаву Дністром налічує сотню років. Тоді туристи подорожували на дерев’яних човнах, а в місці впадіння Стрипи за Польщі була «випозичальня каякуф» (тобто пункт прокату). Поляки тримали тут туристичний притулок», — провадить Сергій.

У цих місцях за рахунок відсутності доїздів та поганої господарської придатності природа збереглася у своїй первісній недоторканості. А вона тут унікальна. Урочище Червоне зі своїм мікрокліматом — найтепліше місце на Дністрі. Взимку сніг тримається не більше двох-трьох днів, навесні-влітку практично не буває затяжних дощів. Тутешні породи, нагріваючись від сонця, акумулюють і довго віддають тепло.

Стирає час, лікує душу...

Рослинний та тваринний світ в урочищі надзвичайно багатий. На скельних поличках

крутих берегів будують свої гнізда круки, представники з роду орлиних. На каменях гріються різноманітні ящірки. Навіть вибагливий до умов життя обережний полоз полюбляє ці місця. Тут збереглися реліктові рослини. При бажанні не важко знайти легендарні молодило руське, неопалиму купину (ясинець білий). В кінці вересня в підліску достигає теплолюбний кизил. Шарму краєвидам додають штучні насадження сосни. Добре почуваються у цих важкодоступних, оголошених охоронною територією, місцях і степова флора, і види, характерні для Карпат.

Стирає час, лікує душу...

Не завжди лагідний

Завершивши екскурсію на Червону гору, рушаємо у «велике плавання». Течія несе з середньою швидкістю п’ять кілометрів за годину. Трохи заповільно... Тож допомагаємо катамарану веслами. Інакше наш стан дуже вже наблизився б до медитації — тиха вода і неспішна зміна пейзажу цьому так сприяють. Здається, тут ніщо не порушує спокою уже тисячі років. А все ж так на Дністрі буває не завжди. Проходимо повз берег, де красивий ліс практично виліг. «У цьому місці пройшовся ураган. Ось він повалив дерева на правому березі, а ось його хвиля зачепила лівий...» — показує рукою наш інструктор. Такий вітер тут швидше виняток, ніж правило. А от велика вода буває щовесни. Коли придивитися до кори дерев, які ростуть понад берегом, то видно, що їх «обгриз» скреслий лід. А на опорах моста зі шкалою рівня води фарбу кригою здерло на висоті з позначкою п’ять метрів. Та й узагалі не така вже це блага ріка, як може видатися. Плавати в ній треба «з головою»: на перший погляд повільна, його течія насправді несе вперто, опиратися їй практично неможливо. Не дарма, згідно з правилами безпеки, категорично забороняється стрибати з катамарана в воду без рятувального жилета.

Стирає час, лікує душу...

Але наразі все спокійно. Час від часу, коли руки з незвички геть втомлюються від веслування, Сергій пропонує розслабитись і «віддати» катамаран плину води.

Відпочиваємо, роздивляємося навсібіч. Ми вже звикли до червоних девонських відслонень на стрімких берегах Дністра. Але ось на горі бачимо дещо іншу, сіру породу, а в ній — грот. «Це травертин — порода, збагачена кальцієм. Вода, що містить карбонат кальцію, стікає по мохах та листі. З часом на них утворюється кірка. Рослини відмирають, а кірка залишається. І так далі, і так далі. За кілька сотень тисяч років формуються цілі скелі з пористої породи, що легко піддається вивітрюванню». Подібних скель по всьому каньйону ріки є кілька десятків. На думку істориків, деякі з печер були пристосовані монахами-відлюдниками ще в XVI столітті. І місця тут такі, що можна заховатися від стороннього ока, і у піддатливих травертинових породах можна було видовбати гроти, вівтарі, кам’яні лави, столи. Найвідоміші в Подністров’ї печерні храми знаходяться в селах Тернопільщини — Монастирок (на березі Серету), Рукомиш та Стінка.

 Стирає час, лікує душу...

Біля Совиного яру

Наша мандрівка триває вже години чотири, якщо не рахувати обіднього перекусу. Час від часу урізноманітнюємо веслування фотополюванням на сірих чапель. В каньйонній частині ріки розташувалися три колонії цих птахів. То там, то там на березі біля самої води трапляються їх тонкі постаті. Але при наближенні катамарана птах здіймається в повітря, кидаючи нам обурений «вигук», мовляв, потурбували. «Скільки ми сплавлялися цими місцями з туристами, зокрема зарубіжними — нікому так і не вдалося «впіймати» крупний кадр із чаплею», — каже Сергій Підмогильний. Над плесом кружляють у пошуках поживи галасливі крячки. А риба іноді вистрибує з води так високо, що вдається її роздивитися. Минаємо села, розкидані берегами на великій відстані одне від одного. Місцеві мешканці рибалять з човнів та з берега.

 Стирає час, лікує душу...

Незадовго після згаданого грота проходимо через урочище Шутроминці. Наш гід показує на трубу газопровода, що транспортує російський газ з Оренбурга. За газопроводом в Дністер впадає Млинівка. Якщо вірити переказам, на ній колись стояв млин, а власником його був мірошник Шутерман. Якось після сильної зливи ріка забрала і млин, і хату Шутермана разом з усією родиною. На згадку про це залишилася назва місцевого села — Шутроминці. Власне там, де Млинівка зливається з Дністром, можна б зупинитися — гарне місце для стоянки. Але хочеться пройти якомога більше. І ми продовжуємо подорож.

На шляху трапляється великий острів. Зазвичай його проходять зліва. Але ми обираємо праву «дорогу» та опиняємося у відносно вузькому коридорі між дерев, а все ж не такому, як був на Стрипі. Течія несе швидше. За островом на правому березі бачимо будівлю «піонерського» табору — відомчого, від МВС. Та «піонерів» чомусь не видно. По ідеї, дітям в таборі мало би бути добре, адже тут дуже гарні місця. Однак доїхати сюди, очевидно, складно. Наступний об’єкт обсервації — залишки старого моста. Цікаво, що на деяких топографічних картах він позначений як діючий. Однак його підірвали ще за СРСР, і було це під час зйомок фільму про ковпаківців. Щоправда, на той момент трохи нижче за течією коло села Устечко уже існував новий, альтернативний міст. Проходимо між залишками опор, веслуючи активніше і тримаючись середини, оскільки праворуч і ліворуч мілина. А далі за течією — вири.

Стирає час, лікує душу... 

 Через яких півгодини сплавляємося під новим мостом — одним із найвищих на Дністрі. Через нього проходить дорога, що сполучає містечка Городенка Івано-Франківської області та Чортків Тернопільської. «Ще два повороти Дністра — і пристанемо до берега на ночівлю», — обіцяє інструктор. Хоч це виявляється не так швидко, як говориться, але врешті ми зупиняємося на лівому березі за селом Іване-Золоте. Наш берег порізаний крутими ярами, в одному з яких тече потік. Цілі плантації кущів квітуючої шипшини, гарний рівний майданчик для розташування наметів, сухі, хоч і колючі дрова — всі бажані умови. Місце, що називається Совиний яр (оскільки тут живе багато сов), лагідно прийняло втомлених мандрівників.

 Стирає час, лікує душу...

Йдемо на Заліщики

Вранці від учорашнього веслування дещо болять плечі й спина. А ще... Словом, як не намагався один із організаторів сплавів від «Terra Incognita» влаштувати зручні м’які «сидіння» на катамаранах — нічого з цим невеликим дискомфортом не поробиш. Якщо сплавлятися увесь день, практично не встаючи з «робочого місця», навіть фотель здаватиметься твердим.

Стирає час, лікує душу... 

Збираємо намети, прикріплюємо спорядження на судні і відпливаємо. Кінцевим пунктом другого (і, на жаль, заключного) дня подорожі буде райцентр Заліщики.

Стирає час, лікує душу... 

А поки що проходимо повз останнє на маршруті село Івано-Франківської області Городницю. На березі полискують парники. Городництво взагалі є основною статтею доходів місцевого населення. Специфічний клімат цього регіону Подністров’я дозволяє збирати врожай помідорів, огірків, капусти на два тижні швидше, ніж у сусідніх районах. На мікроклімат Подністров’я впливає добра циркуляція повітря, за якої не скупчуються хмари. Простіше кажучи, затяжних дощів практично не буває, хіба короткочасні грозові зливи. Між іншим, від цього походить особливий культ, свідченням якого є хрести, встановлені на вершинах гір над Дністром. Один такий хрест ми побачили невдовзі після стоянки, а інший, біля села Хмелева — у перший день сплаву. Люди приходять до цих місць разом зі священиком і просять у Бога дощу. Очевидна язичницька традиція з часом трансформувалася і асимілювалася з християнством.

 Стирає час, лікує душу...

І ще до теми місцевих господарки та заробітків. Мешканці сіл уздовж каньйону добувають камінь (пісковик, вапняк), що слугує будівельним матеріалом. Його продають, зокрема, й столичним будівельним фірмам. Проходячи Дністром, ми спостерігали, як молоді люди довбають породу і вантажать її на човни.

 Стирає час, лікує душу...

Починається ділянка ріки, що творить межу між Тернопільщиною та Буковиною. Невдовзі на горизонті з’являються забудови Заліщиків, серед яких видніє один із храмів містечка. Йдемо уздовж лівого берега і бачимо муровану кам’яну капличку, з якої струменить потічок. Кажуть, вода в ньому цілюща. Сюди приходять мешканці райцентру (шлях не близький), а на Йордан тут правлять службу і освячують джерело.

Попереду — залізничний міст, коло лівого краю якого стоять давні будівлі, його ровесники. Зведені вони ще напочатку ХХ століття. Минає буквально п’ятнадцять хвилин — і ми «швартуємося» коло Заліщиків, не доходячи до автомобільного моста між областями. Наша зупинка — на лівому березі поблизу старого заліщицького дендропарку. Заклали його в середині ХІХ сто ліття (з 1772 до 1918 року місто відносилося до Австрії; пізніше, до 1939-го — до Польщі). Ще й нині тут збереглися старі екзотичні дерева: гінкго, тюльпанове, софора японська. Та доводиться визнати, що парку, розкинутому на площі у п’ять гектарів, нині бракує доглянутості. З 1918 року до приходу радянської влади Заліщики були кліматичним курортом. Відтоді тут залишилося кілька приватних віл. А ще серед архітектурних пам’яток — палац Понятовських і костел XVIII століття. Та чи не найбільше враження справляють краєвиди, які можна побачити зі стрімкого, високого (приблизно 170 метрів) правого берега Дністра. А в найближчому селі Хрещатик (Чернівецька область) з урвища відкривається грандіозна панорама Заліщиків, з трьох боків оперезаних рікою.

Оскільки до закінчення дня ще залишалося декілька годин, ми продовжили знайомство з Подністров’ям, але вже в сухопутній його частині. Тут слід сказати, що екскурсія, скажімо, Тернопільщиною могла б тривати тижнями. Але ми «галопом» проїхалися до села Нирків із залишками Червоногородського замку і до розташованого поблизу Джуринського водоспаду, утвореного однойменною притокою Дністра. Тоді «махнули» до села Язловець (Бучацький район) на притоці Стрипи — річці Вільховець. В Язлівці побіжно оглянули руїни замку Язловецьких-Бучацьких і палац, що нині є власністю монастиря сестер-непорочниць. Шкода розповісти про ці об’єкти в двох словах. (До речі, про Червоногородський замок журнал подав публікацію у № 3 (5) за 2005 рік). Вони вартують неспішних детальних оповідей. Тож ми обмежимося цього разу невеликим фото-екскурсом, тим самим намагаючись заінтригувати вас і спонукати до подорожі Дністром та Подністров’ям. 

Редакція висловлює вдячність за допомогу у підготовці репортажу директору бази відпочинку «Над Стрипою» Василеві Юрківу.

текст і фото: Вероніка ЗАНИК

фото: Володимир ЗАНИК

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання