Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський.


Так само, як мешканці Закарпаття та Прикарпаття називають найвищу українську вершину Говерлу своєю (саме по ній проходить кордон між цими областями), львів’яни — якщо їх не задовольняє бескидська Парашка (1268 метрів) — мають підстави «піднятися» ще на 140 метрів і вважати найвищою точкою Львівщини розташовану на кордоні із Закарпаттям гору Пікуй (1408 метрів). Саме від цієї вершини зручно здійснити мало ходжену мандрівку мальовничими Верховинсько-Полонинськими вершинами та хребтами, які вражають багатством флори та фауни, стрімкими схилами та лагідними незалісненими верхами.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

По «штриці» на Пікуй

Починати сходження на вершину найкраще з села Біласовиця, що прилягає з заходу до міжнародної автотраси Київ–Чоп за Верецьким (Ворітським) перевалом (838 метрів). Дістатися сюди зручно як з Ужгорода та Мукачева, так і зі Стрия. Дорога має бездоганне, як на українські реалії, покриття, тож маршрутний автобус їде зі Стрия до Біласовиці приблизно дві години.

Наша група, в складі якої були й люди, що вперше побачили гори (не казати вже про сходження), здійснила похід на початку червня за доволі мінливої погоди. Хоч дорогою нас супроводжувала здебільшого сонячна погода, Біласовиця зустріла туристів рясним дощем. Та втрачати часу не варто, і, одягнувши дощовики, група вирушила центральною вулицею села у напрямку Пікуя, який височить на заході над протилежною від траси частиною села. Перейшовши центральну частину Біласовиці, розпитали місцевих жителів про найкращий вихід на вершину. Нас зорієнтували, що потрібно пройти до останніх хат за руїнами тваринницької ферми та перейти навпроти невеликої пасіки на правий берег потоку: «Далі підніметесь по схилу вздовж краю лісу і вийдете на штрику, яка виведе під вершину». «Штриками» в Карпатах називають залишки столітньої давності вузькоколійок, від яких, здебільшого, збереглися тільки насипи (шпалам і рейкам місцеві мешканці давно вже знайшли інше застосування).

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Вирізнивши з-поміж інших польових доріг ту, що веде вгору пологим насипом, група почала сходження. Згодом поблизу невеликого потоку ми побачили маркування маршруту — широку білу смугу із жовтою посере-дині. (Тут варто поповнити запаси води). Далі вже йшли вузькою, але промаркованою стежкою, яка впевнено навпростець набирала висоту. Через якийсь час ми вийшли з лісу в пояс суб-альпійського криволісся та побачили попереду найвищу точку першого дня походу. Більшості учасників було важко під дрібним дощем долати відносно стрімкий підйом. Однак добре, що підніматися ми почали після того, як над горою пройшов град — льодяні кульки обабіч стежки красномовно свідчили про негоду, яка вирувала тут кількома годинами раніше.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Більш-менш підготовленим мандрівникам перехід від автостанції в Біласовиці до вершини Пікуй займе зо три години. На жаль, Пікуй зустрів нас хмарами, мжичкою і сильним вітром.

Оглянувши мальовничі скелясті виступи вершини, ми продовжили маршрут по Верховинському вододільному хребту у північно-західному напрямку. Тепер треба було знайти місце, де є дрова, вода і зручний майданчик для наметів. Пройшовши плече Пікуя (1329 метрів), опустилися у сідловинку з хрестом. Далі починалися кам’яні виступи наступної вершини на фрагменті Верховинського вододільного хребта під назвою Букюська Полонина. Від сідловини високими травами ми почали спускатися у північному напрямку до невеличкого виступу лісу, що знаходився приблизно посередині поля. Там досить швидко знайшли джерело і місце для табору. Ще на спуску небо очистилось і встановилася гарна погода.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Через Руський Шлях до Лютянського перевалу

Наступного ранку вихід на вершину 1304 метрів був вражаючим навіть для тих, хто вже ходив Карпатами. Над широкою та рівною, ледь помережаною невеликими підвищеннями улоговиною Воловецько-Межигірської верховини, по якій тече річка Жденівка, на південному заході велетенською (понад 700 метрів), майже прямовисною стіною тягнувся скелястий хребет. Вісім сіл, розміщених в улоговині, з висоти орлиного лету було видно, ніби на карті. З протилежного боку над улоговиною — полонинські вершини Гострої Гори, а ще далі Рівної та Лютянської Голиці. На південному сході височать Боржавські вершини Стій (1681 метр) та Великий Верх (1598 метрів), а ген на північному заході — масив Тарниці, найвищої гори польської частини Бескидів (1346 метрів).

З північного сходу до Верховинського вододільного хребта прилягає район Стрийсько-Санської верховини, який тягнеться від кордону з Польщею до витоків річки Мізунки. Два ланцюги низькогірних хребтів цього району мають пересічні абсолютні висоти 700–800 метрів. Вранці вони практично цілком були залиті туманом і нагадували море з невеличкими острівцями. На горизонті уздовж цього «моря» тягнувся хвилястий «берег» Сколівських Бескидів.

 Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Милуючись казковими краєвидами по обидва боки хребта, ми продовжили маршрут до гори Великий Верх (1309 метрів) та перевалу Руський Шлях (1217 метрів). На перевалі стоїть хрест, а дещо далі по хребту на камінні — вказівник із стрілками. Наступним пунктом нашої мандрівки мала бути гора Лютянська (Лаутанська) Голиця, що височить на південному заході улоговини над річкою Люта (Лютянка). Ще раз окинувши оком навколишні пейзажі, група почала спуск з перевалу стежкою від хреста в південно-західному напрямку. Біля межі лісу стежка вивела нас до потужного джерела. Тут повернули на північний захід, щоб вийти на село Кичерний. Від джерела ми траверсували схил зо дві сотні метрів, а далі почали спускатися навпростець буковим лісом без підліску. Досить швидко вийшли на галявини з сінокосами та польовими дорогами. Пообідавши на одній із них під стрімкими стінами хребта, вирушили у напрямку села.

У Кичерному можна поповнити запаси продуктів. А от транспортне сполучення з селом залишає бажати кращого: автобуси вирушають звідси тільки вранці між восьмою та дев’ятою годинами; один до Ужоцького перевалу, через який проходить дорога з Ужгорода на Самбір, інший — до Воловця. Проминувши Кичерний, група перейшла в село Розтока, звідки ліворуч на південний захід відходить стежка до Лютянського перевалу, проміжного пункту по дорозі на Лютянську Голицю. Перед церквою в Розтоці ми повернули ліворуч і перебралися вбрід на правий берег Жденівки. Одні місцеві жителі радили далі йти дорогою уздовж правої притоки Жденівки, а інші — дорогою, що від гирла цього потоку зразу стрімко забирає вгору. Плануючи поближче підійти до Лютянської Голиці, ми обрали другий варіант. Однак надокучливий дощ заставив нас шукати прихистку на Лютянському перевалі, куди, напевне, легше було б вийти, рухаючись проти течії потоку дорогою, яка, між іншим, не відображена на картах.

 Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Дощ ущух, щойно на перевалі на південно-західному схилі поляни ми вибрали місце для табору. Дров тут удосталь, зате джерела малопотужні і в посушливу пору, мабуть, зникають.

На Гостру і Рівну за один день

Наступного дня група вирушила ще до восьмої години. Вранішня спроба розвідати маршрут на Лютянську Голицю була невдалою — стежки заросли густим молодняком. Зваживши перспективи такого складного переходу та недостатню підготовленість групи, вирішили йти на Гостру Гору, що височить на південний схід від перевалу. Діставшись лінії вододілу, нечіткою стежкою, що місцями губилася зовсім, почали підніматися на вершину. Через 20 хвилин досить плавного підйому лісовий масив змінили галявини, з яких відкривалися чудові краєвиди то в одному, то в іншому напрямках. Випогодилося, і вже впродовж дня над нами було чисте небо і яскраве літнє сонце.

Через годину ходу перед нами виросла перша вершина Гострої (висота понад 1300 метрів). Біля підніжжя — потужне джерело, де необхідно наповнити водою усі наявні ємності. Від джерела добре вторована стежка береться спочатку стрімко уверх, а потім переходить у траверс, який плавно набирає висоту і обводить довкола першої вершини. Далі виходимо на відріг і круто повертаємо праворуч. Перед нами у всій красі основна вершина Гострої Гори (1405 метрів).

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Короткий перепочинок і — стрімкий півгодинний штурм вершини, порослої чорничником. Тут можна комфортно розміститися, пообідати та помилуватися казковими пейзажами, що відкриті в усіх напрямках. Крім стіни Верховинського вододільного хребта над улоговиною і ближніх, вже названих раніше вершин, впізнаємо далеко на горизонті ґорґанські Грофу, Паренки, Високу та Ігровець. Аж дивно, що Гостру Гору так рідко відвідують туристи — вона одна з найкрасивіших в Українських Карпатах.

Подальший шлях Гострою пролягає через третю вершину, висотою 1403 метри. Сходження на неї досить легке, адже перепад висот між сідлом і верхом становить приблизно 60 метрів. З третьої вершини ще близько ста метрів пройшли лінією хребта, а тоді повернули праворуч від гребеня, тримаючи курс на відріг південно-східного напрямку. Прямуємо по ньому спочатку відкритою місцевістю, а потім густим молодим лісом практично без стежки, утримуючи лінію вододілу. Нарешті на стрімкому спуску натрапляємо на квартальну лісову просіку, якою вже впевненіше спускаємось у найнижчу точку вододілу, що з’єднує Гостру Гору з Полониною Рівною. Тут східніше розкинулась достатньо розлога галяви на з будиночком. Описи рекомендують відшукати поруч струмок Прелучний і дорогу вздовж нього. Ми ж вирішили не втрачати висоти. Виявивши у північно-західній частині галявини дорогу, що вела у західному напрямку вгору, рушили нею.

 Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Планувалося підійти поближче до вершини Рівної та розбити табір. Однак ні джерела, ні рівного місця для стоянки поруч порослої чагарниками та малинником дороги не було. Йдучи вверх лісом, стежка перетинає невеликий струмок, де наполегливо радимо поповнити запаси води. Невдовзі ліс закінчився. Перед очима відкрилися зарослі чорницями й невеликими кущами ялівцю схили вершини. На неї веде добре вторована транспортом дорога, що плавним серпантином набирає висоту.

Приблизно о 17 годині група вийшла на розлоге, вкрите кущами чорниці, брусниці, лишайниками та травами плато Полонини Рівна. На мапах і в літературі часто фігурує інша назва — Полонина Руна. Натяку на якісь таємні символи та знання тут немає. Просто самобутній, складній для стороннього сприйняття закарпатській говірці властиво замість звуку [і] вимовляти [у], відтак виходить не «рівна», а «руна», не «підеш», а «пуйдеш» і т.д... На північному плато стоїть пам’ятник десантникам, що висадились тут у 1944 році, а через кілометр від пам’ятника на найвищій точці гори (1479 метрів) височить хрест. Поблизу нього залишки колишнього військового об’єкта — радарної станції далекого спостереження, а також стела на честь учасників партизанського руху в роки Другої світової війни. На південний захід від вершини до села Липовець веде прокладена військовими бетонка.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Нею плавно сходимо вниз, оминаючи північну гребеневу частину гори. Приблизно через два кілометри від хреста натрапляємо на довгоочікувані малопотужні джерела. Перед очима — краєвиди Березне-Липчанської улоговини та Вулканічний хребет, які простягаються на південному заході.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Біля руїн казарм бетонка різко повертає на південь, а ми виходимо на ґрунтову дорогу, що серпантином веде у північному напрямку, через ліс. Пройшовши понад сім кілометрів від найвищої точки Рівної, потрапляємо до мальовничого гірського озера. Тут у південній частині галявини побудовано декілька легких споруд для туристів: дерев’яний будиночок, настили для наметів, столи. Поруч є джерело, неподалік у лісі у північному напрямку тече струмок. Кращого місця для ночівлі не знайти. Отож, здолавши за день приблизно 25 кілометрів підйомів-спусків, група зупинилася на заслужений відпочинок.

 Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Озеро розміщене на висоті 839 метрів. Хоч його в радянські часи часто відвідували туристи з різних кутків величезної країни, про що засвідчує і тодішня назва — Комсомольське, — воно майже не вивчене та не описане в науковій літературі. Справжня назва озера — Велика Трусця. Його довжина майже 120 метрів, а ширина — понад 60. Походження і глибина водойми не відомі. Легенда говорить, що чоловік вирішив оборати у неділю на лісовій галявині нивку. Земля провалилася і утворилося глибоке озеро, що зв’язане підземними ходами з морем. Легенда подібна до типових, що описують утворення карстових озер. Але схили Полонини Рівної сформовані не з таких порід, які піддаються карстовим процесам.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Не проминіть Лумшорський водоспад

Вранці останнього дня походу звивистою дорогою через 4,2 кілометра група вийшла до турбази «Полонина», перші корпуси якої споруджено у 60-і роки ХХ століття. Звідси продовжуємо маршрут ґрунтовою дорогою у південно-західному напрямку, вздовж правого берега річки Туриця. Поступово ґрунтова дорога переходить в асфальт. На узбіччі вказівник з написом «Лумшори». У верхній частині села будинок відпочинку «Лумшори», а нижче розташувалися понад два десятки садиб. Єдиний мікроавтобус вирушає з села до районного центру Перечин тільки один раз у день о 9 годині 20 хвилин.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Нижче будинку відпочинку біля річки відносно широка галявина, де й зупинилася група в очікуванні заздалегідь замовленого транспорту. В цьому місці на річці Туриця є невеличкий (висотою до 1,5 метра) водоспад, а береги і дно відслонюють товщі карпатського флішу.

 Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Мальовничою долиною із сіножатями та листяними лісами на низькогірних хребтах ми виїхали до Сваляви. Проминувши село Тур’ї Ремети, помчали вздовж Вулканічного хребта розлогою, залитою сонячними променями і добре обжитою Березне-Липчанською улоговиною. Далеко на горизонті ліворуч височіла Полонина Рівна. Переїхавши Оленьовський перевал (398 метрів), опинилися в Свалявському районі, в басейні річки Пині — правої притоки Латориці. Тут розпочались села з будинками відпочинку Свалявської курортної зони, щедрої на мінеральні води, мальовничі ландшафти та сприятливий мікроклімат.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

Свалява має автомобільне і залізничне сполучення зі Стриєм та Ужгородом. Щоправда, потяги й електрички в бік Стрия вирушають тільки вранці та після 17.00.

Цього разу ми пройшли свій маршрут з великою групою студентів-географів Прикарпатського університету. Безумовно, частина їх «заразиться» нешкідливим «вірусом» любові до гір і походів. Вони нетерпляче чекатимуть нової зустрічі з Карпатами. А інші згадуватимуть цей похід як жахливі випробування, на які більше ніколи не погодяться. У кожного свої критерії повноти буття і життєвого щастя. Але нам ближчі по духу перші.

Гора Гостра, Полонина Рівна, а шлях до них — Руський

текст: Йосип ГІЛЕЦЬКИЙ

фото: Денис ТРОФІМОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання