З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву.


Полонина Боржава — другий після Свидовця за висотою та площею з чотирьох основних полонинських масивів Закарпаття (якщо не враховувати Чорногору, яка простягається межею Закарпатської та Івано-Франківської областей). Приблизно за 35 кілометрів по прямій на південний схід від цього хребта лежить Полонина Красна, а за 30 кілометрів на північний захід — Полонина Руна (або Рівна). Як і Чорногора, Боржава вивершується над довколишньою місцевістю чітким хребтом і тягнеться з південного сходу на північний захід. Лише до найвищої точки цього хребта, гори Стій (1681 метр), веде майже прямовисний відріг на південний захід. Втім, масив має свою особливість: схили по обидва боки кряжа надзвичайно стрімкі, нечисленні джерела часто пересихають, а відтак, добути воду складно. Перейдімося цим «посушливим» масивом, аби запізнати його неповторну принаду.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Бук — це вам не смерека

Безхитрісна назва закарпатського райцентру Міжгір’я (як, зрештою, й назва річки, на якій стоїть містечко — вона, не вгадаєте, називається Ріка) цілком відповідає його розташуванню. Долину, в якій знаходиться селище, оточують гірські пасма. Залізничного сполучення з Міжгір’ям немає, єдина пристойна автодорога — від села Сойми, що шістьма кілометрами північніше. Пішохідний маршрут на Полонину Боржава починається за два кілометри південніше містечка біля впадіння в Ріку її лівої притоки, річки Козяй, звідки наш шлях проляже до підніжжя гори Волосянка (1234 метри).

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Зауважмо — фактично Волосянка, яка входить до групи, що на старих чеських та польських мапах має назву Полонина Кук, не належить до Полонини Боржава. Але вона є ніби продовженням масиву — ці безлісі вершини тягнуться з південного сходу на північний захід вододільним хребтом, по якому проходить кордон Міжгірського та Іршавського районів. Відтак, вийшовши на лінію вододілу, досить легко пройти чіткими стежками аж до гір Великий Верх та Стій. Набір висоти буде поступовим.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

А от підйом на Волосянку не з легких — «антицелюлітний», як висловився один із учасників походу. В гирлі Козяю знаходиться невелике виробниче підприємство, над брамою якого написано «Підсобне господарство ВАТ ЗШБ». Тут же базуються лісозаготівельники. У навколишніх лісах майже немає хвойних дерев, натомість велетенські угіддя цінного буку. Проходимо місток, повертаємо ліворуч та простуємо дорогою приблизно два кілометри вздовж течії річки. Минаємо розлогу галявину з великими заростями папороті і потрапляємо до розвилки, де в Козяй впадає права притока. На узбіччі лежать масивні колоди, а ліворуч, в затінку дерева — метрового діаметру мурашник. Розбитою лісовозами дорогою повертаємо ліворуч, на південь, поступово набираючи висоту. Дороги та стежки, якими помережаний схил, ведуть під Волосянку, але врешті губляться під стрімкою стіною лісу. Нічого не лишається, як підніматися навмання в південному напрямку. У буковому лісі, на відміну від хвойного, немає хащів, ґрунт під ногами не сипучий та кут підйому дуже високий. Вихід на хребет, до сідловини між горами Волосянка та Кук, зайняв разом із двома перепочинками майже дві години.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Чорничним килимом

Приємно, одначе, скинути з плечей рюкзак, з ніг черевики та впасти на теплий і м’який килим з трав та мохів! Набратися сили від землі та продуктових запасів. На Волосянку можна збігати без спорядження, а потім, з повною викладкою, чіткою стежкою рушити на північний захід, до гори Кук (1361 метр). Схили полонини встелені не так травою, як низенькими кущами чорниці та брусниці. Їх тут — скільки сягає око, аж до краю лісу. Кажуть, на збиранні ягід місцеві мешканці заробляють непогані як для горян гроші, а заготівельники виїжджають машинами на самий вододіл. Зо чверть століття тому, коли процвітало вівчарство, з ближніх сіл Іршавського району на ці полонини двічі на день виїжджав молоковоз. Крім того, неподалік прокладені високовольтна лінія електропередач та газопровід — потужна техніка залишила сліди. Нам же випало побачити лише невелику отару та єдину колибу південніше гори Кук. Вийти на цю вершину не складно, але можна й обійти її траверсом справа. Південним відрогом гори проходить добротна дорога в напрямку села Лисичеве. (Цікаво, що під Куком ми побачили й лисицю з двома малятами).

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Вочевидь, у спекотну пору на полонинах відчувається брак води. Знайти біля хребта діюче джерело важко, а вздовж стежки нам кілька разів траплялися наповнені водою пластикові пляшки, які спеціально залишають пастухи. Тому кращого дарунка, як чисте джерело просто на стежці між Куком та наступною горою Полонина Кук (1189 метрів), годі було й сподіватися. На невеликому західному відрозі Полонини Кук є зручне місце для кількох наметів, дров тут і шукати не треба — сухе букове гілля можна назбирати за хвилини. З першою ночівлею вийшло якнайкраще Декорації для «Сталкера»

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

З Полонини Кук лісова дорога веде вниз на північний захід. Приблизно через триста метрів вона розгалужується. Повернувши праворуч, можна вийти на галявину до стоянки пастухів, де є невелике джерельце, обладнане кострище. Тут конче потрібно поповнити запаси води, бо в посушливу погоду на найближчих 15 кілометрах маршруту воду знайти складно.

Якщо ж від розгалуження трохи пройти прямо, то раптом потрапляємо в зону мертвого лісу: довкола стирчать голі, навіть не вигорілі, а висохлі на корені дерева. Дивний і навіть трохи моторошний пейзаж, зона, де хіба проводити натуральні зйомки для сюжету на кшталт «Сталкера» Андрія Тарковського. У цьому місці проходить найдавніший в Закарпатті газопровід, так звана «перша вітка». Кілька років тому на ділянці сталася аварія. Після вибуху від теплової хвилі зникла вся зелень. Зараз трави й низькорослі кущі відновилися, а про аварію нагадують сухі букові стовбури та шматки бетону і металу.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Газопровідна просіка також повертає праворуч і виводить до стоянки пастухів. Навігаційним приладом ми зафіксували, що галявина знаходиться на висоті 1005 метрів. З цієї сідловини на сході відкривається вид на гору Менчул (1248 метрів). Далі дорога веде просікою до гори Камінна (1128 метрів), перетинаючи високовольтну лінію. Якщо під опорою ЛЕП на схилі Камінної повернути праворуч, на північний схід, то дорогою, якою зазвичай місцеві мешканці їздять підводами на Полонину Кук, можна зійти в село Лозянський. (Властиво, цим шляхом зручно починати похід з Лозянського на Полонину Боржава).

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Але наш маршрут пролягає на північний захід, повз вершину Камінної. Праворуч при дорозі є невелике гірське озеро, а з протилежного боку протікає струмок. Обігнувши вершину зліва, виходимо на відкриту місцевість, зарослу чорницями, з якої на півночі видно найближчі села, а на північному заході близькі вершини Присліп, Ополонок та величні боржавські Граб (на довоєнних мапах Град) і Жид Маґура.

Тут був Міша

Наш маршрут проходить повз гору Присліп (1142 метри) через однойменний перевал з висотою 938 метрів. (Точніше, назву перевала має гора. Подібно до того, як водоспади в Карпатах називають гуками, для означення перевалів часто кажуть «прислоп», «присліп», «переслоп»...). Вершина Прислопа — це розлога галявина з чорницями. Якщо йти через неї, то стежку вниз треба шукати біля північної межі лісу. Втім, гору краще обійти траверсом справа чіткою польовою дорогою повз одну з нечисленних вівчарських стай. Дорога виводить на перевал, де ще в тридцятих роках минулого століття встановили кам’яний хрест. До речі, на великих каменях, які де-не-де трапляються по хребту, можна по бачити нетипової форми різьблені хрести та навіть тризуб з автографом виконавця. Один з таких петрогліфів залишив з 1930-х якийсь пастух на ім’я «Міша Остріській».

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Вочевидь, через Присліп з села Лисичеве до села Тюшка ходять та їздять рідко. Місцеві люди розповідають, що колись тут хотіли прокласти дорогу, яка би з’єднувала Міжгір’я та Іршаву. Але далі намірів справа не рушила.

З перевалу рухаємося на північний захід через вкриту лісом гору Ополонок (1171 метр). Вузька стежка траверсує вершину зі сходу, а якщо піти ширшою дорогою в напрямку вершини, то згодом доведеться повернути ліворуч, пройти до невеликого хребтика і ним піднятися на Ополонок. Зійшовши лісовою стежкою до відкритої місцевості, огинаємо зліва невелику гору Звор (1119 метрів) та виходимо на траверс гори Кругла (1209 метрів). Власне від неї починається цілком відкритий, безлісий хребет Полонина Боржава. Схили Круглої помережані лабіринтом доріг. У двох місцях, зі сходу та півночі, є залишки дерев’яних будівель, джерела біля них в середині червня були сухими. Траверсуємо Круглу зі східного боку (тут до траверсної стежки примикає дорога, що веде в найближче село Річка).

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Наближався вечір. На жаль, спроби знайти воду біля Круглої та південного схилу наступної гори Кичера Кругла (1240 метрів) виявились невдалими. Потоки виблискували в глибоких ярах далеко внизу. В одному місці на перемичці між Круглою та Кичерою є кілька великих каменів, за ними дорога повертає праворуч, огинаючи простору галявину. Тут збереглися підвалини якоїсь будівлі — чи то колиби, чи, можливо, притулку або мисливського будиночка. Підйом на Кичеру не є важкий, але вершину можна обійти траверсною стежкою зліва.

На протилежному боці гори з півночі є невелике джерело, яке можна виявити за характерними численними овечими стежками. Проте й воно на час нашої подорожі виявилось сухим. Потужний струмок витікає нижче й північніше. Орієнтир видно з гори: два самотні дерева на північно-східному схилі хребта на межі лісу. Трохи нижче від них — стара закинута колиба (ймовірно, в ній 70 років тому варив вурду чабан Міша Остріській). Від колиби в ліс веде схована кущами стежка, до джерела менше ста метрів. Біля нього ще зберігся вілій — видовбаний в колоді жолоб, з якого напувають овець.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Залишивши спорядження на хребті, ми наповнили всі ємкості водою. Це забрало півгодини. Другого вечора багаття нам не світило — пройшовши до підніжжя гори Граб, зупинилися на ночівлю в невеликій улоговині на хребті. Для приготування вечері скористалися газовим пальником.

Жид, Ґимба, Стій...

Подальші десять кілометрів маршруту проходять наймальовничішими місцями Боржави. Підйом на гору Граб (1378 метрів) пологий та не виснажливий. На західному відрозі гори, приблизно в кілометрі від хребта, є покинута дерев’яна будівля з характерними слідами колишньої стоянки для отари. А з вершини, на якій із каміння викладено невисокий стовпчик, як на долоні видно найвищу точку масиву — гору Стій (1681 метр). У радянські часи вершину Стоя увінчувала білосніжна куля радіолокаційної станції типу «Памір». Зараз станція повністю демонтована, лише на стрімкому східному схилі гори біліють розкидані шматки кулі. А нижче — практично до середини літа не сходить сніжник. Південніше вершини порожніми вікнами зяють будівлі колишньої військової частини: триповерхова казарма та двоповерховий командний пункт, господарські приміщення, споруда силової станції. Об’єкт на Стої мав добре автомобільне сполучення з містечками Свалява та Воловець, виїхати сюди можна звичайною Нивою. Прямо перед нами на південному заході гора Жид Маґура (1516 метрів), з-за неї визирає Великий Верх (1598 метрів), найбільш ходжена гора Полонини Боржава.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Вершину Маґури зручно обійти траверсною стежкою зліва. Тут з південного боку на самій стежці ледь струменить джерело. З нього починається потік Млинівка, одна з приток річки Боржава, яка несе свої води на південь аж до Тиси на кордоні з Угорщиною. Стежка виводить на західний схил Жида Маґури, звідки на півдні видно село Пилипець та верхню станцію одного з бугельних витягів. Це село останніми роками успішно перетворюється на пристойний туристичний осередок. У ньому постало кілька зимових гірськолижних баз. А оскільки минулі зими виявилися надто теплими, господарі баз та приватних садиб взялися активно розвивати літній відпочинок: поїздки на квадроциклах, кінні мандрівки, навіть польоти на дельтапланах. Чимало відпочиваючих піднімаються з села на Полонину Боржава. Ще один козир Пилипця — водоспад Шипіт (розташований на висоті 744 метри) на річці Плошанка, що тече між північними схилами Великого Верху та гори Ґимба (1491 метр). Полога вершина Ґимби знаходиться трохи північніше стежки, яка йде по хребту. З неї крутим відрогом можна зійти в бік водоспаду.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

А біля підніжжя Великого Верху стежка роздвоюється: прямо — підйом на вершину; ліворуч — траверсна дорога на гору Стій. Нам, на жаль, бракувало кількох годин, аби пройтися до гори Стій та самого краю хребта, звідки, до речі, ближче було би зійти в Сваляву, ніж у Воловець — визначений заздалегідь кінцевий пункт маршруту.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Спуск з елементами еротики

Отож виходимо на Великий Верх, де стоїть геодезична вежа. Звідси на північному заході добре видно Воловець з потужною газокомпресорною станцією, на заході — округлу гору Плай. На ній функціонує метеорологічна станція та встановлена потужна ретрансляційна вежа з численними приладами. За Плаєм височить гора Темнатик (1344 метри). Справа від неї невелика вершина, на якій газовики з допомогою гелікоптера встановили великий залізний хрест. На жодній карті ви не знайдете назви цієї гори, та у Воловці кожен, хто вміє говорити, скаже вам, що вона називається Ціцька. Контур вершини однозначно нагадує ідеальну жіночу, а точніше дівочу грудь. Не сприйміть за святотатство, та, мабуть, той хрест встановлений якраз на славу Творцю, який навіть у рельєфі місцевості залишив нагадування про своє найкраще (?) творіння…

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Північний відріг Великого Верху веде повз розташовані нижче й східніше водоспад Шипіт і село Подобовець до перевалу на межі Воловецького та Міжгірського районів (731 метр).

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Ми ж сходимо з гори в західному напрямку, в бік Плаю. Виходити до ретрансляторів немає сенсу — великою галявиною навпростець веде стежка до схилу гори, огинає її траверсом з півночі та примикає до наїждженої автомобільної дороги, яка в лісі протяжним серпантином повз якусь закинуту будову тягнеться майже до центру Воловця. Нею треба йти зо дві години, минаючи кілька джерел та заболочених ділянок. Нарешті виходимо на відкриту місцевість, з якої ще краще видно Ціцьку. Невеликим хребтиком ідемо в напрямку гірськолижного витягу. Отак, час від часу звертаючи погляд на Ціцьку та думаючи про земне — про дім, про кухоль студеного бурштинового пива у найближчій Воловецькій кнайпі, про півтора сотні кілометрів додому — ми зійшли в містечко, де змогли вгамувати спрагу. 

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

P. S. Зазначеним маршрутом можна успішно пройти й у зворотньому напрямку. Та при цьому слід пам’ятати, що виїхати з Міжгір’я громадським транспортом складніше, ніж з Воловця. З огляду на посушливість верховини варто запастися ємкостями для води. Найкраща пора для мандрівки — кінець липня, коли достигають чорниці, або кінець вересня — час брусниць та букових горіхів.

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Тарас ДУТКА


Короткий опис маршруту:

селище Міжгір’я Закарпатської області — річка Козяй — гора Волосянка (1234 метри) — гора Кук (1361 метр) — гора Камінна (1128 метрів) — перевал Присліп (938 метрів) — гора Граб (1378 метрів) — гора Жид Маґура (1516 метрів) — гора Великий Верх (1598 метрів) — гора Плай — селище Воловець Закарпатської області. Приблизна протяжність маршруту 50 кілометрів, тривалість — три-чотири дні (з можливими варіантами продовження).

Примітка: в матеріалі подаються місцеві топоніми, частково відмінні від вказаних на російськомовних картах.

З Міжгір’я у Воловець через Боржаву

Коментарі   

0 #1 Олекса 22.06.2014, 20:37
Дякую! Дуже корисно
Цитата

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання