Там, де цвіте мандрагора

Там, де цвіте мандрагора.


Коли Бог ділив світ і вже роздав всю землю, гуцул припізнився та прибіг «послідним». Страшно на те розгнівався Всевишній, а гуцул і каже: «Господи, я так любувався усім, сотвореним Тобою, аж забув, що і мені треба землі...» «Як ти так оцінив моє творіння, то маю ще кусень райської землі, та й дам її тобі!» Так гуцулові дісталися Карпати. Цією байкою зустрічає зазвичай своїх гостей господар приватної колекції-музею Олекси Довбуша в селі Косма’ч Косівського району Івано-Франківської області Михайло Ількович Дідишин. І при цьому додає: «Знайте, ви прийшли на райську землю, яку оберігає око Господнє». То, власне, не музей в традиційному розумінні, то садиба, на якій зібрані унікальні артефакти й творіння природи, ціла галерея вишивок, деревопластики, різьби по дереву й каменю, давніх предметів побуту, рідкісних рослин. А гід і господар може годинами розповідати про Довбуша, про гори, про Всесвіт, про природні аномалії, про любов, яка рухає світом, про місцеві звичаї та людей, які бували, жили і живуть в його рідному Космачі.

 Там, де цвіте мандрагора

Заповідник Косма’ч

Косм?ч (гуцули наполягають: в топонімі наголос на другому складі) — знамените село в самому серці Гуцулії, якому понад сімсот років, яке завдяки своїй автентиці, глибокій традиції та напрочуд багатій героїчній історії досі гідно опирається впливу глобалізації. Тобто, звичайно, його мешканці успішно користуються здобутками цивілізації — яскраві ліжники сохнуть на причілках дерев’яних хат поряд із сателітарними антенами, актуальну інформацію про те, що «москалі в космос полетіли», поширюють з допомогою стільникового зв’язку1. Але на відміну від, скажімо, «окультуреної» Яремчанської зони, тут усе справжнє. Мало не в кожній хаті народні майстри виготовляють за давніми дідівськими технологіями те, що на українських базарах називають сувенірами. Від покоління до покоління передаються неповторні обряди, переказуються легенди і байки. Останні, як правило, присмачені бурхливою фантазією оповідачів-гуцулів. Втім, як каже Михайло Дідишин, фантазія мусить мати міру.

Там, де цвіте мандрагора

Минулого року в Космачі працювала спеціальна експедиція ЮНЕСКО, яка готує проект включення цього села до міжнародного реєстру заповідних історико-культурних територій. А цієї весни у Львові та Києві посольство Франції в Україні організувало фотовиставки свого теперішнього співвітчизника, українця за походженням, відомого хореографа Юрія Білака, котрий впродовж кількох років досліджує та фіксує етнографію в Космачі. Дійшла до цього села й «Етноеволюція» (про фестиваль читайте в цьому ж числі журналу), а в жовтні тут планують провести контроверсійне свято — національний (не виключено, що й міжнародний) фестиваль української пісні «Осінь в бандерівській столиці».

Запитаєте, звідки взялося визначення «бандерівська столиця»? В історії Космача є такий епізод: у 1944 році в цьому селі на подвір’ї церкви Преподобної Параскеви було проголошено Космацьку самостійну республіку. Через цей акт більшовицька влада репресувала майже половину жителів села. Дерев’яну церкву спалили в 1983 році — місцеві мешканці стверджують, що саме через події далекого 1944-го. Ще раніше Сергій Параджанов, знімаючи в Космачі «Тіні забутих предків», вивіз із храму унікальний іконостас та найцінніші ікони. А збудована ця церква була в 1718 році, і називають її Довбушевою — славетний ватажок опришків особисто приклався до будівництва. Неподалік церкви, на горі Джугрин, навідавшись до своєї любаски2 Марійки, він і був смертельно поранений в ніч з 23 на 24 серпня 1745 року.

Там, де цвіте мандрагора

Зніміть шапку

«До мого діда, — розповідає Михайло Дідишин, — часто зимовими вечорами приходили ґазди, довго радилися. У 1930-х роках половина Космача була неписьменна, а дідо був грамотний, він служив ще в австрійській армії, знав кілька мов, купував додому книжки. І мені, дітвакові з родини будівничих, все казав: треба вчитися... Пам’ятаю, ті довгі бесіди так чи так сходилися на Довбуші. При цих розмовах не можна було в шапці сидіти — про нього говорили як про святу людину. Ні одному чоловікови в світі не поставили більше пам’ятників, ніж Довбушеві. Ну, ясно, якщо взяти Шевченка чи Лєніна, то по цілому світі більше, але лише в нашому Косівському районі є понад 200 пам’ятників Довбушу...»

Ці численні камені, скелі, погруддя, хрести ставили або називали на честь знаменитого опришка самі гуцули, підкоряючись поклику пам’яті та сумління. Опришки раювали в Карпатах упродовж трьох століть,але то були здебільшого ватаги розбійників, що грабували й привласнювали чуже майно, пиячили, розважалися з жінками. (Зрештою, і в наш час траплялося, що оббирали туристів).

Як стверджує Михайло Дідишин, уродженець найпівнічнішого гуцульського села Печеніжин Олекса Довбуш, що юнаком прийшов у Космач вчитися на коваля, сказав: «Не можна нападати на тих багачів, які чесно платять людям за роботу і не кривдять нарід», і натомість відбирав майно від несправедливих та роздавав скривдженим. У загальновідомій пісні-баладі «Ой попід гай зелененький», без якої, мабуть, не обходиться жодне застілля в Галичині, згадується, що «Довбуш молоденький» «на ніженьку налягає...» Це такий дарунок зробив йому рідний брат Іван. Під час одного з перших виступів Довбушевої ватаги Олекса наказав роздати відібрані у пана гроші бідним. Іван же спротивився та вдарив брата барткою3 нижче гомілки, перебивши сухожилля. Але гроші бідним таки роздали. В Космачі розповідають, що коли під час якоїсь великої відправи в церкві хтось шепнув, що їде Довбуш, люди вибігли, облишивши богослужіння, цілували стремена, називали ватага татом і братом. Саме прижиттєва слава такого Лицаря справедливості й спричинила те, що найславетнішим серед горян вважають якраз Олексу Довбуша.

Там, де цвіте мандрагора

Існують неймовірні легенди і про надлюдську силу опришка. Он той камінь він піднімав, ту скелю зрушив... (Вірастюк проти нього — бахур4). Є нібито записані свідчення ледь не сотні очевидців про те, як Олекса Довбуш розправився з кремезним багатієм з Криворівні на прізвище Дідушко. Той чоловік обіцяв шапку грошей за вбивство ватажка. Аж якось Довбуш сам прийшов до нього — покарати. Зв’язав багатія разом із сином, підняв їх однією рукою та пустився танцювати аркан, а потім кинув обох додолу і забив насмерть.

Фатальне число

Довбуша ж смерть спіткала через — не будемо цитувати пісню5 — кохання. У супроводі двох побратимів пізньої ночі 23 серпня Олекса прийшов до зимівки6 космацького багача Степана Дзвінчука на горі Джугрин, що приблизно за два кілометри на південний схід від центру села, на побачення зі слічною7 Дзвінчуковою дружиною Марічкою. Степан із засідки смертельно поранив народного героя і встиг втекти. (Опришки скарали його аж через п’ять років). Легенда каже, що нібито вбивство підготував власник сусіднього Яблунева пан Яблонський. Люди й досі вірять, що гуцульського Робіна Гуда не брала ні звичайна куля, ні бартка, ані ніж. Яблонський влаштував так, що попередньо рушницю, заряджену срібною кулею, дванадцятьма пшеничними зернами та перами різних птахів, сховали під вівтарем у церкві і над нею відправили дванадцять богослужінь.

Там, де цвіте мандрагора

Подальші події найбільше оповиті загадками та легендами. За академічною версією істориків, пораненого Довбуша схопили, а він спромігся випити отруту під церквою Параскеви. Після цього аж через два тижні в Коломиї тіло ватажка публічно розрубали на 12 частин, які розвісили на пострах бунтарям у найбільших містах краю.

Михайло Дідишин у цю версію не вірить. По-перше, наголошує він, побрати-ми з кіньми не могли кинути ще живого провідника, а виконали його волю — відвезли в Чорногору, де він помер через втрату крові. По-друге, тіло влітку через два тижні після смерті впізнати неможливо, а тому польські власті розіграли в Коломиї сцену, четвертувавши високого на зріст в’язня Станіславської тюрми. Не можна довіряти белетристиці, та все ж у повісті радянського письменника Володимира Гжицького «Опришки» описано похорон Довбуша в урочищі Ґаджина, що під горою Ребра на Чорногорі. Вочевидь, питання історичної достовірності має лишатися предметом дискусії істориків — для наскрізь легендарного образу найславетнішого опришка такий кінець більше пасує, як і для горян, котрі мають його за святого. Вони навіть не піддають сумніву, що безталанна Марічка пішла слідом за своїм коханим та отруїлася загадковою травою мандрагора, чи, як кажуть гуцули, матриганом.

Там, де цвіте мандрагора

В Космачі, на Довбуша, 17

Зимівка, у якій Олексу Довбуша спіткали шалена любов і фатальна куля, нині стоїть на подвір’ї Михайла Дідишина, за адресою вулиця Довбуша, 17. Це — найголовніший експонат і заразом сховище музею. Поруч «виріс нізвідки» кущ матригану. Господар стверджує, що нічого навмисне не садив. Охоче віримо. Дідишин, схоже, з тих, про кого кажуть: «він щось знає». Знає погоду в Карпатах до 2060 року, знає, як відвести наврочення чи як навернути кохання, як залікувати рану чи вивести болячку. Та у всьому дотримується принципу: все, що робиш, роби з любов’ю, руки не повинні творити зло.

Дзвінчукову зимівку Михайло Дідишин перевіз із Джугрина ще у 1970-х роках, вмовивши директора радгоспу збудувати столітній бабці, що в ній жила, нову більшу хату. Старенька бідкалась, що через вбивство Довбуша на її роду лежить прокляття — у трьох доньок не було дітей.

У хатці зберігається цівка тієї смертоносної для Довбуша рушниці; бартка з датою «1734», якою, як стверджує господар, Довбуш покаравскнаристих братів Мочарнаків з Микуличина; Довбушеві табівка8, кресаня9, сардак10; дванадцять перстенів (на найдавнішому з яких викарбувана дата 1724 рік) та ще, певно, сотні ужиткових предметів, які використовувалися в гуцульському побуті XVIII–XIX століть. Тут же метрова дерев’яна статуя святого Миколая з неіснуючої зараз церкви. Є повір’я: якщо статую вивезуть із села, то люд космацький переведеться. Цю статую заповідав вийняти зі сховку блаженної пам’яті Василь Романюк, уродженець сусіднього Хімчина, багаторічний дисидент, Патріарх Київський та всієї України. В музеї зберігається унікальне зібрання гуцульських вишиваних візерунків ХVIII-го та кінця ХІХ–ХХ століть. Скрізь: і всередині зимівки, і на подвір’ї — Дідишинові вироби з дерева. Тут же кілька каменів «неземного походження», знайдених далеко в горах, тонкої роботи фрагменти кам’яних барельєфів тощо. Про кожен свій експонат автор розкаже якусь захоплюючу історію, присмачить це примовками, таємничими повір’ями. А потім поведе вас своїм садом екзотичних рослин, який називає едемом.

Там, де цвіте мандрагораТам, де цвіте мандрагора

На подвір’ї Дідишина стоїть власноруч витесаний пам’ятник Довбушу, відкриття якого відбулося 3 липня 1988 року, в рік тисячоліття хрещення Русі, при зібранні двох тисяч людей, у тому числі відомих національних діячів, а також кількох десятків «тайняків» з кагебе. Неподалік є ще кілька велетенських каменів з Чорногори, за кожним з яких своя історія...

Недавно один відомий тележурналіст зізнався: «Як принаймні раз на рік не приїду до Космача та не навідаюсь до Дідишина, то, вважай, цей рік минув марно». Не марнуймо роки. 

текст: Володимир ЗАНИК

фото: Вероніка ЗАНИК, Мирослав КУШНІРЕНКО


1 Давній анекдот:

12 квітня 1961 року. Гуцул гукає сусіда, котрий живе на іншому горбі:

— Дмитри-и-и!

— Гов!

— Ти чув? Москалі в космос полетіли!

— Шо, всі?!

— Нє, їден...

— То чо ти мене будиш?!

2 Любаска — (гуц. діалектизм) коханка.

3 Бартка — гуцульський бойовий топірець. Бартка використовувалася як холодна зброя.

4 Бахур — (гал. діалектизм) хлопчисько.

5 «Ой Штефане, ти Дзвінчуку // Вбив’ис мене через суку...» З пісні «Ой попід гай зелененький».

6 Зимівка — в Карпатах невелика хатина з хлівом на близьких до села полонинах, де взимку утримують худобу.

7 Слічний — (гал. діалектизм) симпатичний, привабливий, елегантний.

8 Табівка — невелика чоловіча шкіряна сумка, що вдягалася через плече; прототип барсетки. В ній носили гроші та найцінніші речі.

9 Кресаня — капелюх.

10 Сардак — верхній чоловічий одяг, куртка. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання