Там, де цвіте мандрагора

Там, де цвіте мандрагора.


Коли Бог ділив світ і вже роздав всю землю, гуцул припізнився та прибіг «послідним». Страшно на те розгнівався Всевишній, а гуцул і каже: «Господи, я так любувався усім, сотвореним Тобою, аж забув, що і мені треба землі...» «Як ти так оцінив моє творіння, то маю ще кусень райської землі, та й дам її тобі!» Так гуцулові дісталися Карпати. Цією байкою зустрічає зазвичай своїх гостей господар приватної колекції-музею Олекси Довбуша в селі Косма’ч Косівського району Івано-Франківської області Михайло Ількович Дідишин. І при цьому додає: «Знайте, ви прийшли на райську землю, яку оберігає око Господнє». То, власне, не музей в традиційному розумінні, то садиба, на якій зібрані унікальні артефакти й творіння природи, ціла галерея вишивок, деревопластики, різьби по дереву й каменю, давніх предметів побуту, рідкісних рослин. А гід і господар може годинами розповідати про Довбуша, про гори, про Всесвіт, про природні аномалії, про любов, яка рухає світом, про місцеві звичаї та людей, які бували, жили і живуть в його рідному Космачі.

 Там, де цвіте мандрагора

Заповідник Косма’ч

Косм?ч (гуцули наполягають: в топонімі наголос на другому складі) — знамените село в самому серці Гуцулії, якому понад сімсот років, яке завдяки своїй автентиці, глибокій традиції та напрочуд багатій героїчній історії досі гідно опирається впливу глобалізації. Тобто, звичайно, його мешканці успішно користуються здобутками цивілізації — яскраві ліжники сохнуть на причілках дерев’яних хат поряд із сателітарними антенами, актуальну інформацію про те, що «москалі в космос полетіли», поширюють з допомогою стільникового зв’язку1. Але на відміну від, скажімо, «окультуреної» Яремчанської зони, тут усе справжнє. Мало не в кожній хаті народні майстри виготовляють за давніми дідівськими технологіями те, що на українських базарах називають сувенірами. Від покоління до покоління передаються неповторні обряди, переказуються легенди і байки. Останні, як правило, присмачені бурхливою фантазією оповідачів-гуцулів. Втім, як каже Михайло Дідишин, фантазія мусить мати міру.

Там, де цвіте мандрагора

Минулого року в Космачі працювала спеціальна експедиція ЮНЕСКО, яка готує проект включення цього села до міжнародного реєстру заповідних історико-культурних територій. А цієї весни у Львові та Києві посольство Франції в Україні організувало фотовиставки свого теперішнього співвітчизника, українця за походженням, відомого хореографа Юрія Білака, котрий впродовж кількох років досліджує та фіксує етнографію в Космачі. Дійшла до цього села й «Етноеволюція» (про фестиваль читайте в цьому ж числі журналу), а в жовтні тут планують провести контроверсійне свято — національний (не виключено, що й міжнародний) фестиваль української пісні «Осінь в бандерівській столиці».

Запитаєте, звідки взялося визначення «бандерівська столиця»? В історії Космача є такий епізод: у 1944 році в цьому селі на подвір’ї церкви Преподобної Параскеви було проголошено Космацьку самостійну республіку. Через цей акт більшовицька влада репресувала майже половину жителів села. Дерев’яну церкву спалили в 1983 році — місцеві мешканці стверджують, що саме через події далекого 1944-го. Ще раніше Сергій Параджанов, знімаючи в Космачі «Тіні забутих предків», вивіз із храму унікальний іконостас та найцінніші ікони. А збудована ця церква була в 1718 році, і називають її Довбушевою — славетний ватажок опришків особисто приклався до будівництва. Неподалік церкви, на горі Джугрин, навідавшись до своєї любаски2 Марійки, він і був смертельно поранений в ніч з 23 на 24 серпня 1745 року.

Там, де цвіте мандрагора

Зніміть шапку

«До мого діда, — розповідає Михайло Дідишин, — часто зимовими вечорами приходили ґазди, довго радилися. У 1930-х роках половина Космача була неписьменна, а дідо був грамотний, він служив ще в австрійській армії, знав кілька мов, купував додому книжки. І мені, дітвакові з родини будівничих, все казав: треба вчитися... Пам’ятаю, ті довгі бесіди так чи так сходилися на Довбуші. При цих розмовах не можна було в шапці сидіти — про нього говорили як про святу людину. Ні одному чоловікови в світі не поставили більше пам’ятників, ніж Довбушеві. Ну, ясно, якщо взяти Шевченка чи Лєніна, то по цілому світі більше, але лише в нашому Косівському районі є понад 200 пам’ятників Довбушу...»

Ці численні камені, скелі, погруддя, хрести ставили або називали на честь знаменитого опришка самі гуцули, підкоряючись поклику пам’яті та сумління. Опришки раювали в Карпатах упродовж трьох століть,але то були здебільшого ватаги розбійників, що грабували й привласнювали чуже майно, пиячили, розважалися з жінками. (Зрештою, і в наш час траплялося, що оббирали туристів).

Як стверджує Михайло Дідишин, уродженець найпівнічнішого гуцульського села Печеніжин Олекса Довбуш, що юнаком прийшов у Космач вчитися на коваля, сказав: «Не можна нападати на тих багачів, які чесно платять людям за роботу і не кривдять нарід», і натомість відбирав майно від несправедливих та роздавав скривдженим. У загальновідомій пісні-баладі «Ой попід гай зелененький», без якої, мабуть, не обходиться жодне застілля в Галичині, згадується, що «Довбуш молоденький» «на ніженьку налягає...» Це такий дарунок зробив йому рідний брат Іван. Під час одного з перших виступів Довбушевої ватаги Олекса наказав роздати відібрані у пана гроші бідним. Іван же спротивився та вдарив брата барткою3 нижче гомілки, перебивши сухожилля. Але гроші бідним таки роздали. В Космачі розповідають, що коли під час якоїсь великої відправи в церкві хтось шепнув, що їде Довбуш, люди вибігли, облишивши богослужіння, цілували стремена, називали ватага татом і братом. Саме прижиттєва слава такого Лицаря справедливості й спричинила те, що найславетнішим серед горян вважають якраз Олексу Довбуша.

Там, де цвіте мандрагора

Існують неймовірні легенди і про надлюдську силу опришка. Он той камінь він піднімав, ту скелю зрушив... (Вірастюк проти нього — бахур4). Є нібито записані свідчення ледь не сотні очевидців про те, як Олекса Довбуш розправився з кремезним багатієм з Криворівні на прізвище Дідушко. Той чоловік обіцяв шапку грошей за вбивство ватажка. Аж якось Довбуш сам прийшов до нього — пока