Країна леквару

Країна леквару.


Щоби потрапити в Угорщину, не конче перетинати державний кордон. Досить поїхати на південь Закарпаття. Просто за містечком Берегово починається територія, на якій панують інша мова, інакша архітектура, інші звичаї. На вказівниках вздовж траси, на табличках із назвами вулиць, на вивісках крамниць і кав’ярень домінує угорська. Звертання українською місцевих мешканців дивують: туристи з-за Карпат в угорських селах Берегівського району — рідкість. Натомість гостей з Угорщини у Боржаві, Варах, Четовому, Великій Бакті і Гечі приймають часто. Складемо їм компанію.

Леквар — (на закарпатському діалекті) варення зі слив-угорок і осіннє свято впорядкування садовини.

Країна леквару


В пошуках власної історії

Туристичними групами з-за кордону на Берегівщині займається інформаційно-дорадчий центр регіонального розвитку «Карпати-Інформ». «Ми влаштовуємо екскурсії по місцях, пов’язаних з угорською історією, — розповідає керівник центру, професійний гід, перекладач Шарлота Чізмар. — А особливості національних традицій приїжджим демонструють господарі сільських садиб, у яких ті зупиняються».

Група туристів, до якої приєднуємося, приїхала на Закарпаття з угорського міста Печ. В її складі респектабельні особи, як-от: прокурор, банкіри, головний архітектор міста, представники муніципалітету, вчителі, викладачі університету. Переважна більшість — подружжя середнього і старшого віку. Під час триденного туру угорці зазвичай їдуть у замок-музей Паланок в Мукачевому (за часів угорського короля Ференца Ракоці ІІ, у 1703–1711 роках, замок був осередком визвольної боротьби угорців проти імперії Габсбургів), на екскурсію у Сваляву (в меморіальному парку жертвам сталінізму поховані близько 10 тисяч угорських воїнів) та на Верецький перевал.

Країна леквару

Верецький перевал (841 метр над рівнем моря) — особливо шановане угорцями місце. Тут закінчився «Honfoglala?s » — кількасотлітній похід угрів з-за Уралу (як припускають, з території сучасної Башкирії) в пошуках своєї нової батьківщини через степові простори Поволжя, Причорномор’я та через Карпатські гори. За свідченням Нестора-літописця, у 896 році майже півмільйона кочівників здолали перевал. Упродовж наступного десятиріччя угри потіснили слов’янські племена з долини Тиси і захопили стратегічні фортеці. До кінця XI століття завойовники домоглися контролю над переважною більшістю Тисо-Дунайської низовини (Панонії) і заснували на цій території християнську державу.

На пам’ять про легендарний перехід, у 1996 році на Верецькому перевалі був встановлений пам’ятний знак. Сфотографуватися біля нього вважають своїм обов’язком усі національно свідомі туристи з Угорщини. Група, до якої приєдналися кореспонденти журналу, — не виняток. Спостерігаємо зворушливі вияви патріотизму: гості шикуються струнко, співають гімн і довго читають одне одному поезії. «На берегах звивистої Тиси, там я народився, туди прагне моє серце, туди тягнеться моя душа...» — відлунює в горах.

Країна леквару

Прикордонна фортеця

Дорогою у Вари, де на нас чекає вечеря і відпочинок, милуємося зміною пейзажів. За Мукачевим гори остаточно поступаються рівнині. Де-не-де на ній здіймаються невисокі пагорби, схили яких покреслені терасами виноградників. Минаємо Берегово, Мужієво, Боржаву. Що ближче до кордону, то виразніше домінує угорська мова. Містечка і села, через які проїжджаємо, мають по дві назви — українську і угорську. Автентичні імена населеним пунктам кілька років тому офіційно повернула Берегівська районна рада. От Вари — це також і Мезоварі. Угорці віддають перевагу старовинній назві свого села, яка в дослівному перекладі означає «польова фортеця» («мезо» — поле, «вар» — фортеця).

Мезоварі — колишнє містечко, засноване в XII столітті на місці давнього городища, а згодом — дерев’яного замку Боршо (в ньому до приходу угрів мешкали підлеглі болгарського князя Салана). Рештки фортифікаційної споруди у місці злиття рік Боржава і Тиса — земляні вали висотою від півтора до трьох метрів, густо порослі вербами і бузиною, — охороняє похилена кам’яна стела. «Пам’ятник історії IX–XI століть» — викарбувано на ній. Дослідники припускають, що це укріплення, подібно до фортець у Хусті, Королеві та Виноградові, захищало «соляний шлях» по Тисі. Гіпотезу підкріплює сторожова вежа польового замку, яка добре збереглася до наших днів — у 1795 році її перебудували на костел.

Країна леквару

До класичного реформатського храму веде бруківка головної вулиці села, яка називається Уйварі («до фортеці»). На цій вулиці збереглося кілька житлових будинків, зведених в кінці XIX — на початку XX століття. Садиби — вузькі, витягнуті в бік дворів, збудовані за принципом «хата і хатчина»: до квадратової в основі «хати», яка виконує роль вітальні, припасована довга прямокутна «хатчина», поділена на кілька житлових кімнат. Її продовжує господарська прибудова. Вхід — збоку, з тераси чи веранди. Угорці ніколи не прорубують двері на фасаді будинків. Їх садиби дивляться на вулицю двома вікнами, прикритими зовнішніми дерев’яними жалюзі. Складається враження, що під капелюхами високих стрімких дахів уздовж доріг дрімають живі істоти.

Лінивий плин вихідного дня порушують дзвінкі крики зграйок дітлахів, що гасають порожньою вулицею. На лавках уздовж тротуарів, на ослінчиках під хвіртками та ворітьми купчаться дідусі у білих сорочках і бабці у літніх платтях. Поява нових людей неабияк пожвавлює зібрання. Нас оточують і в подробицях розпитують: хто такі, звідкіля, куди прямуємо. Нічого дивного: Вари — прикордонна територія. Берегом Тиси, впритул до селянських городів, проходить контрольна смуга українсько-угорського кордону. Стрічка сяк-так розораної землі ніяк не позначена, нічим не обгороджена. І патрульних нема... Ледве приборкуємо бажання перейти й глянути, як ведеться угорцям по той бік ріки.

Країна леквару

Традиції леквару і діснотору

Наш дім на наступні дві ночі — у господі родини Єви і Шандора Філе. Охайний, типово угорський будиночок потопає в зелені. Вхід на веранду декорує пурпурова акація і лісовий плющ. Під вікном спальні — розкішна магнолія. Вздовж хатини і усього двору квітнуть лілії, маки, півонії, іриси, троянди — різних сортів і кольорів.

«Рослини підібрані так, — пояснює пані Єва, — щоби їх цвітіння тривало до пізньої осені». Хто-хто, а наша господиня на тому знається: вона викладає біологію в місцевій школі. Поміж виключно декоративної зелені на її квітниках ростуть цибуля і часник, горох і солодка кукурудза, полуниця і помідори, квасоля і шпинат, гібіскус і ще два десятки різних духмяних трав. Думаєте, відома угорська приправа «вегета» — це такий жовтий порошок у пачці? Нічого подібного: то високий зелений кущ із китицею дрібних, також зелених квіток. Листя пахне, тільки якщо його покришити. А які салати з «живою» вегетою і огірками, що дозріли поміж ялиною і фіговим деревом, уміють готувати Філе — пальчики оближеш.

Країна леквару

Національна угорська кухня — одна з найбільш популярних туристичних атракцій у Варах. Страви для гостей готують виключно з домашніх продуктів. Часто господарі обмінюються ними: ви нам — барбарисове варення, а ми вам — сливовицю (місцева самогонка). Кожна родина має свої «коронні» наїдки і напої. Пані Єва найкраще в селі готує ташколевеш («ташко» — сумка «левеш» — бульйон) — паприковий суп із мішечками з тіста, в які загортають смажене м’ясо. А ще у неї знаменито вдаються фанки з лекваром — пончики зі сливовим джемом.

Леквар і діснотор — це ще одна місцева «фішка», що принаджує туристів. У найпростішому значенні «леквар» — це варення зі слив-угорок. Водночас це ще й назва традиційного осіннього обряду зі збирання і впорядкування садовини, коли робота поєднується із забавою. На кожній вулиці села встановлюють один на всіх величезний казан, куди господині зсипають сливи. Під казаном розводять вогонь. Плоди пускають сік і 20 годин варяться у ньому. Весь цей час потрібно пильнувати за висотою полум’я і повертати чан — цим займаються чоловіки. Жінки вимішують вар і... бавляться. Біля казана отаборяються скрипалі, селяни накривають спільні столи. Співи і танці не припиняються більше доби.

Країна леквару

Діснотор («дісно» — свиня, «тор» — поминки) — більш серйозна, суто зимова розвага. Її практичне значення — у взаємодопомозі і традиції ділитися. Коли в господарстві ріжуть свиню, сусіди допомагають солити й коптити м’ясо та сало, робити ковбаси і тушонки. Всього виходить 13 традиційних страв, які не потребують холодильника. Усім, хто став у пригоді, а також родичам господарі збирають по «кошику» ще теплого м’ясця. Ввечері, коли робота згрубша вже закінчена, влаштовують трапезу на вшанування свинки. «Вона була така добра, а тепер стала така смачна. Дякуємо годувальниці!» — абсолютно щиро підіймають келихи з домашнім виноградним вином учасники діснотору. Шандор Філе каже, що туристи з-за кордону в такий спосіб охоче вивчають просте сільське життя і національні традиції.

Країна леквару

Уроки чардашу і не тільки

Усяку роботу і всяку забаву угорці закінчують чардашем і дегустацією пляцків.

Останній вечір у Варах був етнографічним. Учні місцевої школи мистецтв влаштували для туристів великий концерт: декламація народних балад і поезій відомого угорськомовного поета Закарпаття, вихідця із Варів, Фабіяна Ласло чергувалася з музичними (тільки цитри і скрипки) й танцювальними номерами. Поки гості розчулено витирали сльози, підспівували і притупували в такт самодіяльним артистам, селяни нарізали торти і викладали на столи тістечка (тільки бісквітів нарахували 12 видів). Далі програма була довільна. Артисти влаштували майстер-клас із народних танців. Скрипалі на прохання туристів підбирали мелодії до пісень, які співають у Печі. Угорці перемальовували візерунки вишивок, переписували ноти і рецепти смаколиків, обмінювалися з варивчанами адресами і номерами телефонів.

Країна леквару

«Приїздіть, як додому!» — обіймав нас, прощаючись, Шандор Філе. Пані Єва натомість узяла лопатку, викопала з грядки кущик і простягнула нам: «Це — гібіскус. Знаю, що вам подобався чай із нього...» 

текст: Василь БЕДЗІР, Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Василь БЕДЗІР, Мирослав КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання