Бучач — місто з характером

Бучач — місто з характером.


На характер міста часто впливає рельєф. А Бучач — місто рельєфне. Зморшки ярів та впадини низин між м’яких подільських пагорбів вже не одне століття надають обличчю міста індивідуальності. Бучач — яскравий, як його назва, і такий самий легкий для запам’ятовування. Без нього мозаїка архітектурних скарбів Тернопільщини буде неповною.

Бучач — місто з характером


Загадки топоніміки

Звідки ця дзвінка, неначе бразильські маракаси, назва? Версій походження топоніму «Бучач» є чимало. А яка найправдивіша — невідомо. Фантасти від етимології висунули гіпотезу про кельтське походження слова: начебто було колись в місті багато м’ясників (англійською butchers), звідси й назва.

Інші стверджують, що татарською «бучач» — яма. Якщо подивитися на місто з замкової гори, то в цю гіпотезу віриш: і справді яма. Замкова гора, Нагорянка та Федір-гора обступають місто з усіх боків, візуально «провалюючи» його центральні квартали. Бучацька ратуша, за середньовічними мірками майже хмарочос, — і та десь внизу. А замок і василіянський монастир, як магнати, розглядають підлегле місто згори. Субординація: ось тут, в замку на горі, мешкали Бучацькі і Потоцькі; ось ще одні ієрархи, вже від релігії — монастир. А місто нехай знає своє місце...

Бучач — місто з характером

Найбільш розповсюдженою є думка про походження назви від слова «буча». Так називалась не лише галаслива колотнеча, а й швидка та глибока весняна вода, що затоплювала каньйон неглибокої зараз річки Стрипа. Найбільш «невгамовний» її відтинок проходить буквально в кількох кроках від ратуші, біля підніжжя Федір-гори, увінчаної василіянським монастирем.

Час заснування міста — теж загадка. Документи вперше згадують його під 1397 роком, а Маґдебурзьке право було надане Бучачу в 1515 році.

Шедевр Меретина і Пінзеля

Ратуша в Бучачі — окрема тема і головна туристська атракція міста. Без фото цього шедевру будівничого Бернарда Меретина та скульптора Іоана Георгія Пінзеля не обходиться жодне видання, присвячене українській архітектурі.

Бучач — місто з характером

Зовні вона — підточений термітом-часом еталон барокової краси. Всередині враження донедавна змінювалося на протилежне. Вогко, темно, тісно. У нечисленних кімнатах лише по одному вікну. По центру — гвинтові сходи. Майже весь внутрішній простір займають несучі конструкції. Підвали по-середньовічному глибокі і розгалужені. (В підземеллях ратуші колись була тюрма, де бургомістр тримав особливо небезпечних злочинців і... боржників). На ратушну вежу не пускають. Навіть якщо і потрапиш туди, потім пошкодуєш: там, серед кабелів, розміщені антени стільникового зв’язку, через що рівень опромінення на вежі значно перевищує допустимі норми. Є надія, що під час теперішньої реконструкції апаратну перенесуть до підвалів ратуші, а поки що споруда вдяглася в риштування, неначе гусінь в кокон. Ще не один турист захоплено відкриє рота, коли ратуша нарешті покаже себе у всій красі.

Щоб збудувати таку розкішну ратушу (а було це в 1751 році), власнику Бучача графу Потоцькому довелося обкласти навколишні села додатковим податком. Чималу суму дали й бучацькі міщани. Тіснота середмістя, затисненого пагорбами, змусила архітектора проектувати споруду у висоту. У плані ратуша — квадрат зі стороною 14 метрів. Колись вежа увінчувалася 18-метровим шпилем, а зараз має вишуканий бароковий купол. Після пожежі 1811 року шпиль постраждав, відновлювати його вже не бралися. Можливо, дарма: з ним ратуша «виростала» до 53 метрів.

Бучач — місто з характером

Чим зараз справді зможе пишатися бучацький магістрат, так це новеньким баштовим годинником, виготовленим львівським майстром Олексієм Бурнаєвим. Дзигармайстер згадує: «Тягнемо циферблат на шнурі на вежу. Йде під ратушею бабуся. Глянула на наручний годинник, потім глипнула на наш — і каже: «Щось, хлопці, ваш годинник недобре показує...»

Як важко бути скульптурою

Нижня двоповерхова частина ратуші має невисокий парапет і великий фігурний фронтон. Розібрати, атланти чи каріатиди підтримують на кремезних плечах п’ять балконів на західному фасаді, зараз важко: відбиті руки й голови, пошкоджені торси. Здається, все-таки атланти. І правильно: не жіноча це робота — балкони тримати.

Атлантам ще пощастило — нехай інвалідами, та до ХХІ століття вони дожили. Значно гіршим є стан скульптур, які колись прикрашали ратушу. Достеменно невідомо, скільки фігур виготовив Іоан Пінзель для магістрату: 17 чи 24. Кілька з них не пережили пожежі 29 липня 1865 року, коли згоріло 200 будинків, церква та синагога. Народ переповідає, що хтось з НКВС-них бонз радянських часів потішався стріляниною по скульптурах просто з вікна свого помешкання...

Бучач — місто з характером

Перед тим, як вдягнутися в риштування, ратуша налічувала з півдесятка покалічених часом та людьми фігур. При всьому бажанні розгледіти в цих шматках каменю описані краєзнавцем Григорієм Логвином в 1960-ті скульптури Нептуна з тризубцем, Геракла чи Давида, що вбиває велета-Голіафа, було важко. Он той, здається, все-таки Геракл. Кого він катує, вже не розібрати: чи то лернейську гідру душить, чи то левові пащу роздирає... Симетрично по боках фронтону були розташовані невільник, що розриває пута, Феміда, на яку так покладалися бучацькі міщани, та козак-запорожець. В 1997 році скульптур було більше. Потім з’явилася ідея влаштувати в ратуші, що стояла в той час пусткою, музей робіт Пінзеля — і фігури з фронтону зникли. Музей і справді відкрили, але у Львові. Будемо сподіватися, скульптури на фронтон ще повернуться: без них будівля магістрату не має тієї чарівності.

Кіно і німці. А також євреї

Час озирнутися навколо ратуші. Поблизу — «єврейський квартал». За міською легендою, один з бургомістрів Бучача багато десятиліть тому програв цю ділянку землі євреям у карти. В одному з будинків цього кварталу 17 липня 1888 року народився майбутній нобелівський лауреат (1966 рік), видатний єврейський прозаїк Шмуель Йосип Чачкес (Агнон). Тепер маленька вуличка між Стрипою та ратушею носить ім’я видатного земляка, одним з найвідоміших творів якого є «Гість на ніч» (написаний 1939 року). В романі йдеться про єврея, який повертається з еміграції в рідне східноєвропейське містечко і застає там повний хаос. Сам Агнон, що емігрував у 1908 році, у Бучач так і не повернувся.

Бучач — місто з характером

З Бучачем пов’язана ще одна знаменитість зі світовим ім’ям. Тут жили діди-прадіди винахідника психоаналізу Зіґмунда Фройда. Хоча цим може похизуватися і не одне галицьке поселення: Яків Фройд, батько Зіґмунда, народився у Тисмениці біля теперішнього Івано-Франківська, там же з’явилися на світ старші брати Зіґмунда — Емануїл і Філіп, а Броди — рідне місто його матері Амалії Натансон.

Мальовничий, хоча й затісний ринок в Бучачі так і проситься в кадр, і дивно, що кіношники нечасто звертали увагу на центр міста. Але й тепер старожили розказують, як на початку п’ятдесятих в Бучачі знімали фільм. Тема була вибрана актуальна: щось там антибандерівське. Чи то знімальна група вирішила зекономити на гонорарах для масовки, чи то потрібні були документальні кадри, але деякі епізоди фільмували на міському базарі прихованою камерою, так, щоб простий люд не помічав. Ну, і назнімали...

Бучач — місто з характером

Місто ще довго реготало з окремих моментів знімальної роботи. То озброєний гвинтівкою актор-«бандерівець» набрав у крамарки яйця в кашкет, навіть не думаючи заплатити, за що отримав від кобіти по шиї живою куркою зі зв’язаними ногами. То біля замку «німець» зняв з плеча гвинтівку і «розстріляв» холостими бабусь, що прийшли дивитись на «кіно». А було таке: парубок, що поїхав зранку в Тернопіль у справах, повернувся ввечері в місто, повне німецьких вивісок та фашистів на мотоциклах, перелякався і рвонув в село до бабусі, несучи жахливу звістку...

Василіяни на Федір-горі

Якщо з ринку податися містком через Стрипу по вулиці Міцкевича, попереду виникне василіянський монастир на Федір-горі. Саме тут колись знаходився прото-Бучач. В цій місцевості археологічна експедиція в 1924 році віднайшла рештки трипільського поселення. Чому гора називається Федір, пояснює легенда. Начебто в часи, коли міська ратуша була ще дерев’яною, бургомістр наказав замкнути на верхньому її ярусі трьох майстрів, що спорудили магістрат — щоб нікому іншому не побудували таку красу. В’язні були майстрами на всі руки і зробили собі крила. Політ першого з них завершився трагічно: хлопець впав до підніжжя ратуші. Другий долетів до Стрипи і теж упав, втопився. І лише третій, Федір, долетів до пагорба над містом і лишився живий.

На початку XVIII століття Стефан Потоцький отримав від львівського архієпископа дозвіл на запрошення з Литви у Бучач василіян для заснування теологічної школи. Місце для отців вибрали на Федір-горі. Дванадцятого травня 1751 року син Стефана Потоцького Микола заклав перший камінь майбутнього конвенту (тут — в значенні монастиря). Великий Хрестовоздвиженський костел було споруджено в 1753–1770 роках (архітектор Шюльтцер). Крім храму, до складу комплексу входять два крила келій та дзвіниця.

Бучач — місто з характером

Аж до 1944 року місцева теологічна школа була центром уніатського просвітництва. У 1804 році при кляшторі відкрили гімназію, де викладали поети Юліян Добриловський, Іларіон Грабович, біолог Семен Труш. З грудня 1918 до травня 1919 року в монастирі перебували у засланні Митрополит Київський Антоній (Храповицький) та єпископ Житомирський Євлогій, які не догодили Директорії УНР. А другого червня 1919 року тут відбулася нарада президента ЗУНР Євгена Петрушевича з приводу ситуації на фронті.

З 1995 року відновлений комплекс отримав статус історико-філософського ліцею для майбутніх священиків. Тут навчаються майже 200 студентів, причому заклад славиться тим, що вступити сюди за хабар абсолютно неможливо: все чесно.

Нещодавно василіяни відродили у місті маленьку гідроелектростанцію на дві турбіни ще австрійської доби, яка справно виробляє струм. А ще саме з Федір-гори відкривається найкраща панорама бучацького замку.

Замок з червоного каменю

Фортеця — найдавніша архітектурна пам’ятка Бучача. Як, здається, і все в цьому місті, вона за століття існування обросла легендами. Найпопулярніша оповідка — про підземний хід, що вів від замку вздовж Стрипи аж за місто. Хід був таким високим і широким, що Потоцькі ним їздили в кареті.

Фортеця Бучачу була життєво необхідна: місто лежало на Волоському шляху, яким татари гнали українських бранців в ясир. Цим шляхом ішли на Річ Посполиту турецькі війська, ним же користувався в походах Богдан Хмельницький. Тому ще літописні господарі міста, литовські магнати Бучацькі, попіклувалися про міські фортифікації.

Коли з’явилися перші дерев’яно-земляні укріплення, достеменно невідомо. Деякі польські історики датують північну частину замку останньою чвертю XIV століття. До XIV та XV століть відносяться знайдені археологами готичні деталі порталу — можливо, церковного. Все інше — стіни товщиною в три з половиною метри, рештки башт, руїни ренесансного палацу — вже XVI століття. Якраз в той період замок неодноразово руйнувався та відбудовувався.

На початку XVII століття Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам’янецького каштеляна Анджея Потоцького з останньою з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 році) Марія Могилянка, сестра Петра Могили, укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено великі напівкруглі бастеї (Бастея — напівкругла оборонна споруда відкритого типу, що, на відміну від вежі, не має даху, натомість завершується відкритим майданчиком для встановлення гармат та легкої зброї) зі сходу та заходу. На мурах збереглись кам’яні опори, які колись використовували для дерев’яних метальних машин. Бійниці були пристосовані для перехресного обстрілу, на верхніх ярусах було споруджено дерев’яні бойові галереї.

У 1672 році Бучач взяли в облогу турки під проводом Магомета IV. Оскільки Потоцький на той момент був у від’їзді, обороною замку керувала його дружина Тереза. Дізнавшись, що твердиню захищає жінка, яничари, за легендою, зняли облогу. Хоча за чотири роки повернулися й таки зруйнували фортецю. Цікава тоді склалася ситуація: кордон між Портою та Польщею пройшов по Стрипі, розділивши місто навпіл. Східна частина — туркам, західна — полякам. Османи хазяйнували у місті 11 років.

Документи середини XVIII століття згадують укріплення в Бучачі вже як покинуті та занедбані. За Австро-Угорщини оборонні мури було розібрано.

Бучач — місто з характером

Сакральні дива

Магнати Бучацькі залишили місту не лише замок. Як свідчать документи XIV століття, Михайло Бучацький 28 червня 1397 року (за іншими даними 1379 року) заснував тут парафію з костелом. Храм простояв 400 років, переживши пожежі й навали завойовників. У 1761–1763 роках старий костел замінили Успенським собором, який прикрашає місто і тепер. Оточене рокайлевими (Рокайль — характерний для рококо мотив орнаменту — стилізована черепашка) завитками «дзеркало» над входом з копією рафаелевої мадонни вказує на епоху бароко. Портал костелу прикрашено гербом Потоцьких «Пилява».

У 1945 році совіти перетворили костел на магазин госптоварів. Головний вівтар роботи Пінзеля та частина бічних вівтарів були зруйновані. Ті, що вціліли, були вивезені до Польщі. З родинних склепів у підземеллях костелу винесено останки Потоцьких — там і зараз котельня. Кістяки перепоховали на місцевому цвинтарі, а в криптах (Крипта — каплиця під храмом, призначена для почесних поховань) зараз зберігають картоплю. В 1991 році стараннями ксьондза Людвіка Рутини, уродженця сусіднього Підзамочка, костел повернули громаді бучацьких віруючих. Його багато прикрашений скульптурами вівтар — справжнє диво.

Недалеко від костелу, над бурхливим потічком знаходиться Миколаївська церква, зведена Марією Могилянкою в 1610 році. Храм поєднав різні архітектурні стилі, характерні для цього регіону. На жаль, не збереглася оборонна башта споруди — лише замуровані бійниці над бабинцем натякають на колишній войовничий характер святині. Якщо пощастить потрапити всередину церкви, можна побачити прикрашений різьбленням позолочений іконостас, виготовлений в 1660-х на кошти міщан.

Поруч із церквою — відновлена фігура Богоматері авторства великого Пінзеля. Щоб побачити рештки придорожньої фіґури святого Яна Непомука (1750 рік), доведеться пройти через все місто і звернути у напрямку Підзамочка — по дорозі до бучацької автостанції. На містку ліворуч помітно великий стовп, прикрашений гербом «Пилява». Міська рада обіцяє наступного року відновити й цю скульптурну групу.

По дорозі до святого Яна Непомука не проминіть барокову Покровську церкву (1764 рік), для якої іконостас виконав також скульптор Пінзель.

...А ще ж у Бучачі є ошатний будиночок товариства «Сокіл» (1905 рік) поблизу старої гімназії (1891–1899 роки), в якому з 1939 року квартирує районний будинок культури; старий некрополь на Федір-горі; кілька австрійських вілл; 400-літня липа, під якою начебто 18 жовтня 1672 року було підписано Бучацький мир між Польщею і Туреччиною; Михайлівська церква на Нагірянці (1910 рік)... Що вже казати про околиці: за два кілометри на північ в селі Підзамочок збереглися руїни замку Бучацьких-Потоцьких, а в лісі поблизу села Жизномир — рештки оборонного монастиря XVI століття. Є навіть пам’ятник першому трактору поблизу аграрного коледжу. Є краєзнавчий музей. І є сподівання, що місто невдовзі отримає такий бажаний статус історико-архітектурного заповідника. Мабуть, ще закохаються у Бучач наші та закордонні туристи. Це нам обіцяють, скажімо, риштування на ратуші. 

текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО, Ірина ПУСТИННІКОВА, Денис ТРОФІМОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання