Буковинські рапсодії

Буковинські рапсодії.

Весною хочеться мандрувати. І мріється про місця, де не бував. Закордонні, скажімо. Але щоб дешево. Румунія підійшла б, та їхні консульства у візах часто відмовляють. Тому поїдемо по Буковині. Дешево, цікаво і схоже на Румунію.

Буковинські рапсодії


Контрасти архітектури

Якщо погортати «Путівники Україною», може здатися, що Чернівецька область найменша не лише за своєю площею (8100 квадратних кілометрів), а й за кількістю збережених артефактів минулого. Роз-тиражований десятками фільмів Хотин і прогабсбурзькі Чернівці приймають левову частку туристів, що приїжджають в регіон. Є ще Мигово, яке претендує стати серйозним конкурентом Буковеля, та Вижницький Національний природний парк. На перший погляд все. Але не довіряйте першим поглядам.

Буковинські рапсодії

Буковинська глибинка — край збереженої чарівно-архаїчної наївності, прикладом якої є, скажімо, сакральна архітектура. Церкви тут виразно діляться на дві групи. Крихітні дерев’яні хатнього типу і досить помпезні муровані. «Хатній тип» виник у той період, коли будувати показний християнський храм на турецькій (в XVI–XVII століттях) території заборонялося. Тому зводили ці церкви зовсім простими, без прикрас та куполів: стоїть собі хатка, як десятки поруч. Але в тих люди живуть, а сюди приходять молитися.

Будувати скромні церкви стало традиційним на Буковині: навіть коли цей край перейшов від Туреччини до Австро-Угорщини, місцеві будівничі продовжували зводити церкви-хатки. Але, поруч із цим, споруджували муровані храми, що вражають масштабами і багатством.

Церква-воїн

Про Чернівці вже писано-переписано, а от про околиці варто розповісти докладніше. Там знайдеться немало приємних несподіванок.

От, скажімо, Топорівці, які лежать за 15 кілометрів по так званій «старій дорозі», що веде на схід від обласного центру. Через село кожні 5–10 хвилин проїжджають маршрутки Чернівці–Клішківці — і їх пасажири навіть не звертають уваги на два кам’яні дива, що стоять при дорозі. А дарма.

Буковинські рапсодії

Дві церкви зведені майже поряд: новіша — на горбку, стара — під ним. Обидві присвячені святому Іллі. Обидві — неймовірні красуні, хоча й абсолютно різні.

Краєзнавцю, звичайно, важливіша та, що старша за віком: мурований оборонний храм датується ще 1560 роком. Тоді ж біля святині було зведено огорожу та дзвіницю. Це церква-воїн: товстезні стіни, ряд бійниць-прорізів під самим дахом, на кожному з фасадів лише по одному вузькому готичному вікну-амбразурі з білокам’яним профільованим обрамленням. Куполів не видно. Але насправді вони є — під вкритим ґонтою дахом ховаються склепіння, що спираються на арки, замуровані в стіни. Такі приховані склепіння характерні й для інших буковинських православних святинь тієї доби. Скромність і ще раз скромність.

Шкода, що потрапити в оборонний храм важко: він належить нечисельній громаді УПЦ КП і відчиняється лише у свята.

Буковинські рапсодії

Як топорівчани імператора у гості чекали

Століття тому Топорівці у статусі балансували між селом і містом. Вже у 1910 році стара Ільїнська церква не вміщала всіх віруючих. Почали вибирати місце для нової і зрозуміли, що кращого, аніж те, де стояла корчма при дорозі на Чернівці, годі й шукати: з високого горбка видно все село. Легенда розповідає, що корчмар, замість погодитися продати цю ділянку, тицьнув селянам руку під ніс і промовив: «Коли в мене на долоні волосся виросте, тоді віддам це місце під церкву!»

Буковинські рапсодії

Тоді кілька топорівчан вирушили до самого цісаря Франца-Йосифа по дозвіл на будову нової святині. Імператор не лише погодився, а й пожертвував на храм певну суму. Дізнавшись про це, уже й корчмар вирішив допомогти селянам. І закипіла робота. Заклали нову Іллінську церкву в 1910 році, а вперше вона подала голос в 1914-му, сповістивши дзвонами про початок світової війни.

До речі, за взірець при проектуванні було взято храм Яна Сучавського в Сучаві. Церкви справді схожі, хоча й не ідентичні. Церква в Топорівцях нагадує казковий замок на зеленій галявині. Її центральний верх — це висока башта з вітражами у вікнах. На боковій вежі над північним входом — годинник. На подвір’я запрошує ошатна брама під старою кольоровою черепицею (шкода, що з самого храму таку ж черепицю зняли у 1998 році). Ім’я архітектора, який спроектував це диво, досі невідоме. Подейкують, ніби це був учень Йозефа Главки, автора митрополичої резиденції в Чернівцях.

Буковинські рапсодії

З посвятою храму вирішили особливо не мудрувати: стара церква була Іллінська, нова теж стала Іллінською. Стару закрили. А на посвяту чекали високого гостя. Топорівчани чомусь були переконані, що до них заради такої нагоди завітає сам цісар Франц-Йосиф. Для нього навіть виготовили розкішне «сідалище»-трон. Дуже гарний, високий, з різьбленим куполом, прикрашеним короною. Та імператор не приїхав. Трон так і чекає на слушну нагоду в захристії церкви. Щоб його побачити, доведеться просити про дозвіл отця Сергія. Він же при нагоді проведе екскурсію храмом.

Мальовнича фантазійність нової церкви дуже личить Топорівцям — яскравому селу з живими народними традиціями. Замість шкіргалантерейного непотребу жінки тут носять барвисто розшиті тайстри (торбини через плече). А вже які тут грають весілля — Кустуріца відпочиває. Та нам час продовжувати подорож.

Буковинські рапсодії

Два вершники

Так само на відстані 15 кілометрів від Чернівців, але вже в західному напрямку, на Снятин та Коломию (траса А-270), лежить містечко Лужани. З чотирьох місцевих храмів нас цікавить лише один. Вознесенська церква — найдавніший зі збережених в області мурованих храмів, буковинський «аксакал». Скромна і непоказна сіра церквиця стоїть у затінку помпезної нової церкви карамельно-рожевого кольору. Колись, без дерев’яних прибудов та декоративних бань на даху, святиня була ще аскетичнішою: великий мурований куб. Схожі храми збереглися в Румунії — в Радауцах (1360 рік) і Балінештах (1499 рік). Всередині теж усе просто: нові ікони, старі стільці. Головне багатство храму — на його стінах. В радянські часи були відкриті розписи, зроблені в XV столітті. Зараз п’ятсотрічні фрески у візантійському стилі спокійно сусідять з простенькими сучасними образами і наївними яскравими розписами ХІХ століття.

Буковинські рапсодії

Ліворуч від входу зберігся портрет лицаря-вершника в червоній киреї, а під ним — напис в’яззю: «Аз пан Федір, зовоми Витольда... хтитор храму сему...» Все вірно: у 1453 році боярин з еклектичним ім’ям Федір Вітольд купив Лужани у попереднього власника Враніча. Досить тривалий час вважалося, що саме тоді й була зведена Вознесенська церква. Ця канонічна версія похитнулася в липні 2006 року, коли працівники Львівського спеціалізованого науково-реставраційного інституту «Укрзахідпроектреставрація» під час робіт у Вознесенській церкві віднайшли фреску з вершником, в якому признали Юрія Змієборця. І ось сенсація: цей фрагмент розпису датують ХІІІ сторіччям. Знахідка відразу підносить лужанський храм на абсолютно новий щабель — фресок такої давнини немає в жодному храмі Західної України. Довелося переглядати версію про рік заснування церкви та її будівельні етапи: Федір Вітольд, можливо, лише розбудовував храм, а не заклав його.

Найменший район найменшої області

Залишаючи Чернівці в стороні, відправляємося в Герцаївський район, вартий книги рекордів України. Це найменший район найменшої області в державі, а Герца —найменший з райцентрів (населення трохи більше двох тисяч). Незважаючи на статистичну мініатюрність, тут налічується 15 пам’яток архітектури. На те, щоб познайомитися з усіма, дня не вистачить, а от кілька найбільш знакових об’єктів побачити реально. Але проїжджаючи через села, що зустрічатимуться дорогою до Герци, роздивимося найдостойніші уваги церкви.

Буковинські рапсодії

Звертаємо з траси поблизу Горбової, відомої тим, що тут розмістився найнизинніший в Україні лижний парк з кількома підйомниками. А далі — Годинівка (храм ХІХ століття), Мала Буда (чарівна мурована церква Всіх Святих 1818 року, оздоблена фризом, розписаним ликами святих), Велика Буда (мурований Успенський храм 1794 року), нарешті Байраки. І тут варто зробити зупинку.

У затінку дерев поблизу парку стоїть цегляна триконхова церква Різдва Богородиці з 1646 року. На типові західноукраїнські храми вона зовсім не схожа. Так будують в сусідній Молдові. Треба бути спеціалістом-архітектором, щоб вловити окремі обертони галицької архітектурної традиції в цій масивній святині.

Буковинські рапсодії

Сільського храму з XVII століття такого розміру в Україні, здається, більше немає. Триярусна дзвіниця — величезна, церква — ще більша. Впорядковане подвір’я, лавиці, колодязь — все охайно і тихо. Гладкі сірі стіни увінчані фризом із сумними ликами святих православного пантеону. Намальовані вони наївно, але щиро — ще одна «закордонна» деталь, характерна для цього регіону. Всередині храму — багато різьблений іконостас. Дзвіниця, що з’явилася дещо пізніше за церкву, здається, слугувала й оборонним вузлом: тут товсті стіни і вікна-амбразури.

...Немає нічого скромнішого за буковинську церкву хатнього типу, а серед всіх таких храмів чемпіоном зі скромності є тризрубна Архангельська церквиця (1663 рік) в селі Петрашівка, за три кілометри від Байраків.

На горбку розташувався старий цвинтар. Під високою ялиною — маленька дерев’яна церква. Високий (у порівнянні з основним об’ємом храму) дах поблискує дешевою бляхою. Могутні дубові балки зрубу стін (вистачило всього п’ять у висоту), на щастя, не обшальовані і не оббиті бляхою, збереглися в доброму стані — не пріють під залізним обладунком. Жодного декору, лише фігурні кронштейни. Якщо не знати, що це храм, то ніби хата хатою, навіть тамбур-веранда є. Майже не помітно зігнутого вітром хреста на даху. Всередині бідно і яскраво — по-буковинськи.

Компактна дзвіниця теж з дерева. В порівнянні з Архангельською церквою, вона виглядає велетом.

Буковинські рапсодії

З Петрашівки стара дорога веде на південь, до села Поляни. Тут збереглася старша сестра Архангельського храму. Без допомоги місцевих знайти Миколаївську церкву (1618 рік) буде непросто. Маленьку непоказну святиню в 1922 році поставили на кам’яний фундамент, що додало їй трохи поважності. Поруч дерев’яна дзвіниця, як стверджують довідники, теж з 1618 року.

Церкви хатнього типу можна побачити ще в селах Луковиця (1757 рік, на жаль, під бляхою), Підвальне (1561 рік), Буківка (XVIII століття), Круп’янське (1772 рік). Якщо ж часу обмаль, з Поляни прямуємо на сусідню Турятку, яка встигла за одне ХХ століття побувати аж під чотирма державами. Тут кинемо оком на муровану безкупольну Успенську церкву (1718 рік) поблизу меморіалу загиблим в Першу світову — і в дорогу на Герцу.

В райцентрі знаходиться Спиридонівська мурована церква (1807 рік), справжній феєрверк фарб: після недавнього ремонту стіни храму і дзвіниці вкривають флуоресцентні розписи. Хто знає, можливо, колись цих буковинських «Піросмані» вважатимуть типовими представниками народного мистецтва початку ХХІ століття? 

текст і фото: Ірина ПУСТИННІКОВА

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання