Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»


Домовитися про інтерв’ю з Євгеном Глібовицьким доволі непросто. Не тому, що колишнє «обличчя» 5 каналу чи 1+1 не хоче йти на контакт з колегами журналістами. Тут усе гаразд. Складність полягає в іншому: його практично неможливо «упіймати» вдома, та й узагалі він ненадовго затримується у будь-якій точці земної кулі. Киргизстан, Польща, Штати, Карпати... То Глібовицький у від’їзді, то готується до якоїсь чергової поїздки, а то й просто в дорозі. Погоджується, що це його «хронічний стан».

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»


— Євгене, хронічний професійний? Чи це риса характеру?

— І те, й інше. Не уявляю, щоб я займався чимось, що мені не подобається. Не міг би так багато їздити, так викладатися, якби не отримував від роботи задоволення. Тобто в роботу не лише вкладаю, я від неї й беру.

— А власне пересування в просторі теж приносить задоволення?

— О так! Страшенно люблю їздити на авто, бути за кермом. Хоч мене друзі, близькі й переконують в перевагах літаків та поїздів. Їздив на різних авто, перепробував усе, що міг.

— На одному із сайтів я прочитала, що ваше хобі — гірський ровер. Це міф?

— Це правда. Ну, трохи колишня. Ця правда ще мусить реінкарнуватися. Просто не доходять руки (чи ноги). Мій ровер пару років тому був безбожно стибрений у Ворохті. Я залишив там велосипед на зберігання на зиму, а наступної весни його не виявилося. З того часу щороку здзвонююся з моїм львівським колєґою, чия фірма займається гірськими роверами. Але ніяк не можу знайти час, щоб дістатися до того чоловіка, вибрати і забрати ровер.

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

— ...Мабуть, доведеться спочатку «потренуватися» на невисоких горбах, а вже тоді, може?..

— Чому ж? Я їздив всякими горами. І по трасі, і бездоріжжям, і пробував даунгіл, і що завгодно, і це, бувало, у когось з групи закінчувалося щелепно-лицевою хірургією... У нас була достатньо відірвана команда. (Ми навіть робили сайт, який потім всох). І з цією командою, звичайно, переважно медійників, ми здійснювали свої божевільні вилазки. З кобітами (з якими ми згодом поодружувались). Кобітиска скаржилися тоді на тяжке життя, їхали вгору й стогнали: чи ще довго? А ми робили маршкидок на 80–100 кілометрів і відповідали: ще трохи... Ровером класно їздити по горах, бо тоді бачиш зміну ландшафтів. Це інший кайф, ніж коли повзеш з наплічником. Ровером за один день ти можеш проїхати з Буковини, де горби мають зграбну правильну форму, і доїхати до Верховинських хребтів, далі до зовсім інакших, хаотичних ворохтянських гір, а тоді скотитися на Закарпаття, де знову починаються здрібнілі «правильні» верхи... Всі їздили в однакових помаранчевих футболках (то відбувалося ще до будь-яких революцій). І з нами завжди був доктор. Він їхав останній в групі, аби на випадок чого, не треба було його доганяти.

— Тобто «підбирав» травмованих?

— Ага. То місцеві селяни його просто доколупали. Оскільки ми їхали в однакових футболках, вони думали, що то якісь змагання і наш доктор відстає від команди. І своїм «давай-давай синку, тримайся, доганяй» його — флєґматичного і спокійного — довели до такого стану, що він кидався на цвіркунів, щоб позатикалися... З тими часами пов’язано багато гарних спогадів, і я дуже тішуся, що то все зі мною було...

— Але ж ровер часом треба нести, якщо йдеться про бездоріжжя...

— І нести вгору, і переносити через ріку, періодично щось крутити-ремонтувати, якщо воно ламається... Але зусилля того вартують.

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

— А пішки, кажете, нє?

— Чого ж? Яволь! Просто зара більше хочеться медитувати, ніж рвати вгору, ставити рекорди. Я нещодавно для себе відкрив водоспади. Біля води можу годинами сидіти і втикати. Але ось цього року хотів би пройти Ґорґанами — вони для мене ще незвіданий край. Це при тому, що після закарпатської повені (1998 рік — ред.) я працював коло Усть-Чорної, а це якраз крайня точка перед виходом на Осмолоду, у ті незаселені Карпати, які мене завжди вабили. Сподіваюся, я цього року туди піду.

— З колєгами?

— Як звикле. Я людина компанійська, соціальна і самотності прагну лише в дуже крайніх випадках.

— А як щодо медитувань?

— Ну, це ж не на тиждень. Помедитував пару годин — та й досить.

— А є улюблене місце на Землі?

— Воно змінюється. Тепер для мене це містечко Карпач в Польщі. От ми з вами зараз говоримо, а через пару годин я сяду в машину, а ще через одинадцять буду там.

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

— Яка це місцевість?

— Судети. Хребет називається Карконоша. Це польсько-чесько-німецький кордон. Не те, щоб ті гори були якісь там неймовірні. Скорше, люди перетворюють їх на «лялю». Мабуть, зараз беру гріх на душу, розказуючи вам про це місце.

— ?

— Бо я завжди кайфував від того, що там не побачиш жодної пострадянської фізії. Ото приїжджаю туди, паркуюся на стоянці. А у мене на номері, зрозуміло, жовто-синя смужка. Паркувальник дивиться на мене і по-польськи питає: і як погода в Швеції? А я йому польською відповідаю: та нічо, певне, трохи холодніше, як тут. Тоді він мені: а що, в Швеції вчать польську? Кажу: та є такі, що знають...

Якщо говорити про Карпати, то я дуже люблю чорногірсько-ґорґанські краєвиди. Але останнім часом мене стала особливо приваблювати естетика гірських міст, бо вони дуже своєрідні. Недавно повторно для себе відкрив Сколе. Розумію людей, які порівнюють його зі Швейцарією. Я справді в Швейцарії бачив такі міста — акуратні, маленькі, в долинках між гір. А цього року хочу обійти верхами Яремчу, бо згори її ніколи не бачив. Знаю її зсередини, і надто інтегрований в неї. А хочу подивитися «збоку».

Мені було років 25 чи 26, коли я в здоровому глузді і при твердій пам’яті сказав собі, що хочу жити в горах. Тоді саме працював на «Сніданку» на 1+1. Згідно з графіком, працював з понеділка по п’ятницю, а потім мав вихідний тиждень. Тож я в п’ятницю закінчував роботу, сідав у машину і їхав у Ворохту. А повертався аж через тиждень в неділю. То був один з найкращих моїх університетів.

— І що ви там робили?

— Жив. Лазив по горах, займався дрібним бізнесом... Якось мене трафило, що безліч класних речей, таких, скажімо, як косівська кераміка, просто вмирають. Я поїхав до знайомих косівських майстрів і кажу: от робите ви свою плитку, двайці-на-двайці. Вона ніби гарна, але вже не ужиткова. А робіть її маленькою, ну, п’єть-на-п’єть, і чіпляйте на магнетки. Я вам дістану ту намагнічену гуму... Тепер часом заходжу на яремчанський сувенірний ринок і бачу там купу отих моїх винаходів, на яких місцеві роблять ґешефти. Тішуся. Воно було мені цікаве, бо то було творче. Як тільки креатив щезає, я ся того лишаю. «Купи-продай» мене не цікавить.

— А що є вашою основною роботою тепер?

— Рятую світ... Якщо ж серйозно, то маю консалтинговий бізнес. Я добре знаю медійний ринок. Допомагаю певним компаніям скомунікувати то, що вони мають до казання — часом це приватний сектор, громадський, часом державний. Є кілька проектів, які стосуються підтримки рівня свободи слова у незалежних ЗМІ, вишколи, тренінги. Але більша частина часу йде на неприбуткові проекти.

— А, скажімо, сайт карпати.info?

— Залишаюся партнером, але наразі причетний до прийняття рішень. Ідея сайту полягала в тому, що необхідно було структурувати ринок туристичних послуг. Завдяки карпати.info видно, що, скажімо, туристична Верховина дорожча, ніж Яремче. А це сигнал верховинським підприємцям починати думати головою... Ставити чисті кльозети, створювати послуги... Ну, і інфраструктура. От давайте замислимося, як у нас прокладалися дороги. Вздовж русел рік. І що ви бачите, коли їдете в долині такою дорогою? Смерека справа, смерека зліва — і ніякого краєвиду. Щоб подорожній бачив краєвид, треба, аби траса йшла хребтом чи траверзом. І та дорога буде танше обходитися, бо її не буде щороку забирати ріка, повінь. Але ж нащо її робити таншою і доброю на віки, як можна «піднятися» на відновлювальних роботах (кожен працівник автодору знає, як ті ями годуют його сім’ю)? В Карпатах не вистачає класу людей, який би жив лише з туристики. На цілі гори півтора курорта! Нема традиції, досвіду. І ми ще багато років будемо партачити. За рівнем розвитку інфраструктури, сервісом ми відстаємо, скажімо, від поляків на років десять-п’ятнадцять, а ментально — значно більше.

— Але ж не можна сказати, що наша туристика не рухається?

— Недостатньо просто рухатися. Зараз «запороти» туристику в українських Карпатах дуже легко. В світі величезна конкуренція. Мені досить 150 доларів, щоб за пару днів вже бути в фантастичних горах Уельсу. Всього 150 доларів на дорогу туди й назад. Боїнгом. З дякую-перепрошую. Я своїм знайомим з готельного бізнесу кажу: за такі гроші, які ви хочете за свої хати, я в Афінах чи Відні живу у п’ятизірковому готелі. І довкола мене там підстрибують, звертаються через «прошупана, там ваші пес побігли». З такими цінами за такі послуги нас глобалізація змете. Кордони невідворотно падають. Там — століття досвіду і культура. А ми лиш вчимося розраховувати собівартість, розраховувати ризики. Цього року в Яремчі я спостерігав так званий «хорватський синдром». (Так в туристиці називають ситуацію, коли кількість готельних ліжок росте швидше, ніж кількість туристів.) Гроші перестають рости на деревах. І тоді власник починає чіхати голову: може, якісь сніданки треба включати у вартість проживання і так далі. Зрештою, як душа очищується через страждання, економіка очищується через кризи. «Хорватський синдром» принесе оздоровлення в туристику. Виживуть сильніші, зарадніші, мудріші. Але наразі я бачу конкуренцію у технологіях збирання грошей з дерев.

— То в чому ж проблема з цими нашими Карпатами?

— З визначенням терміну. Нам треба створити нову сучасну дефініцію Карпат, Гуцульщини, Галичини. В середині 90-х я їздив нашими горами і шукав Карпати Параджанівські. Не знайшов. Не існує вже тих характерів, тих типажів, того світосприйняття. Маємо зрозуміти: Карпат Параджанова більше не буде. Воно осколками, може, колись відтвориться хіба в музеях. Урбанізація вичистить туалети, але відрив від сільського господарства відірве від решток традицій. Мусимо думати, як ця територія зістикується із зовнішнім світом. 

В матеріалі використані фото з домашнього архіву Євгена Глібовицького.

текст і фото: Вероніка ЗАНИК


Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ — нині консультант з комунікацій з географією послуг від Кракова у Польщі до Бішкека в Киргизстані. Викладає PR та стосунки з медіа у Києво-Могилянській бізнес-школі. Був одним із трьох фундаторів (разом з Андрієм Шевченком та Романом Скрипіним) 5 каналу. Очолював Київську незалежну медіапрофспілку, був одним з лідерів журналістської революції. Працював в або з такими медіа як «Студія 1+1», «Дзеркало Тижня», «Ехо Москви», «Київські Відомості», «ПіК», «Львівська Газета», був стрінгером, фіксером або локальним співпродюсером для CBS, PBS, CBC. Закінчив Національний університет Києво-Могилянська Академія, за освітою – політолог. Також навчався в Блафтонському університеті в США та на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання