Лімниця — чисті плеса, сакральні береги

Лімниця — чисті плеса, сакральні береги.

Сонячне проміння переломлюється у воді і додає каменям на дні соковитості кольорів. З-під дна човна випливає табунець невеликих рибок і зникає під берегом на глибині. Навздогін їм падає щось яскраво блакитне — за мить крихітна пташка кольору весняного неба підіймається вгору зі сріблястою здобиччю в дзьобі. Пливемо зеленим коридором поміж високими пагорбами: старезні дерева полощуть у ріці свої корені й віти, з них майже до самої води звисають ліани плюща. Це — не Амазонка, це — Лімниця.

Лімниця — чисті плеса, сакральні береги

Нетиповий екскурс в історію

Сплав по Лімниці є лише частиною нашого маршруту. Подорож починається в місті Галич (Івано-Франківська область) екскурсією музеями та визначними місцями давньої княжої столиці. Після цього перебираємося в село Мединя, звідки проходимо рафтом 25 кілометрів по Лімниці, до місця її впадіння в Дністер. Власне водну частину мандрівки урізноманітнюють зупинки і короткі прогулянки на Сокільські скелі, в урочище Діброву, до Галичиних печер. Цікавий з пізнавальної точки зору, нескладний і доволі короткий похід (усього один день у мандрах) безсумнівно припаде до смаку родинам із дітьми і туристам-початківцям. Зупинимося на найцікавіших моментах подорожі.

Галицький центр туризму, під егідою якого проходить сплав, пропонує оглянути історичні та архітектурні пам’ятки в національному заповіднику «Давній Галич». Про них ми вже писали у попередніх числах журналу, тому цього разу віддаємо перевагу приватному музею братів Переклітів.

Художники, керамісти, затяті археологи-аматори Ігор і Петро Перекліти влаштували в одній з кімнат свого будинку невеликий краєзнавчий музей. Його експозиція розповідає про культури і держави, які народжувалися, розквітали і вмирали впродовж багатьох тисячоліть на берегах Лімниці й Дністра. У вітринах під склом зібрані фрагменти гончарного посуду — від культури лінійно-стрічкової кераміки (кінець VI тисячоліття до н.е.) і трипілля (середина V тисячоліття до н.е.) до Княжої доби (X-XIIІ століття). На стендах поруч викладені наконечники списів і стріл — рештки зброї періоду ранньої бронзи (ІІІ тисячоліття до н.е), а також частини знарядь праці доби Комарівської культури (XV cтоліття до н.е.). На почесному місці — керамічні люльки і кахлі (XII-XVII століття). Експонати можна не тільки оглянути, але й потримати в руках.

Лімниця — чисті плеса, сакральні береги

Частина виставки розкладена на підлозі вздовж стін. Петро Перекліта вибирає з-поміж археологічних знахідок щось схоже на камінь дивної форми. Однак на дотик він — мов дерево. «Бивень мамонта, доба палеоліту», — пояснює він. У колекції Переклітів є також фрагмент зуба і уламок нижньої щелепи цього доісторичного звіра. Кістки знайдені у Дубівецькому вапняковому кар’єрі — вони випали з пластів породи, коли її зачерпував екскаватор.

Брати ілюструють історію Галича не тільки викопними рештками. Петро відтворює властиву регіону чорнодимлену кераміку — випікає за давніми технологіями у спеціальній печі, встановленій в садку. А на своїх картинах він «реконструює» поселення і храми, які не збереглися до наших днів. Ігор натомість малює сучасність, поєднуючи реалізм із фовізмом (Живописна манера полягає передовсім у яскравому колориті і абстрактних образах). Деякі з цих пейзажів «наживо» можна бачити тільки з ріки.

До борсуків у гості

У селі Мединя, на березі Лімниці, розкладаємо і помпуємо рафт. Після короткого інструктажу спускаємо човен на воду. Бр-р, холодна — плюс п’ять градусів. Босі ноги нашого капітана Миколи Хрептика, керівника Галицького центру туризму, у воді одразу червоніють і вкриваються «сиротами» — він притримує човен, доки у нього завантажуються гребці. Нарешті відчалюємо. Розуміємо, що мусимо вправно орудувати веслами — нікому не хочеться пірнати.

Півтора метра під кілем. Гребок, ще гребок — і ми вже на середині ріки. Можна віддатися на ласку течії й роздивитися довкола. В урочищі Вербівці на лівому березі запланована наша перша зупинка. Незадовго пристаємо до берега і верболозами виходимо на стежину. Стежка не проста, а туристична — стовбури дерев уздовж неї позначені широкими червоно-синіми смугами. Маршрут «До Галичиних печер» починається в селі Темирівці і проходить територією Галицького національного природного парку.

Лімниця — чисті плеса, сакральні береги

Метрів триста, перед тим, як повернути в ліс і нагору, стежка йде вздовж ріки, супроти її течії. З берега видно спини риб, які купчаться в ямах. «Лімниця — одна з найчистіших річок Європи, — розповідає наш гід, старший науковий співробітник національного парку Володимир Бучко. — Тут живуть червонокнижні види риб — верезуб, харіус європейський. В заболочених озерцях знайшла собі домівку черепаха болотяна — реліктовий, вимираючий вид. На берегах ріки водиться рідкісна річкова видра, гніздиться і виводить пташенят чорний лелека».

Урочище, куди прямуємо, лежить посеред старого і світлого букового лісу. Онде здіймаються білі вапнякові скелі, а поміж ними ховаються «лійки» — вирви, через маленький отвір яких крутими спусками углиб гори збігають ручаї. «Лійки» зустрічаються настільки часто, що земля під нашими ногами просто мусить мати порожни. Так і є — кілька печер можна оглянути на маршруті.

Одне зі скельних утворень, верхівка якого схожа на гострі ікла, має вхід у дві автономні порожнини. «Кам’яні коридори цих печер напівзасипані листям і землею, і тому повністю не розвідані», — розповідає Володимир Бучко. Відомо, що одна двох з печер, вертикальний вхід у яку лежить на глибині 15 метрів, має розгалуження на три боки. Оглядаємо цей лаз, а тоді прямуємо до скелі Борсуків. 

Назва кам’яної гори, що має висоту приблизно 15 метрів, невипадкова. На її схилі справді живе борсуча родина. Протоптана тваринами стежина веде до широкого входу в глибоку нору. Обережно, щоби не сполохати звірків, проходимо їхнім шляхом. Корені одного з дерев добряче підриті й обгризені. «Ми принципово не втручаємося в життя лісу, навіть померлі дерева не прибираємо», — пояснює пан Володимир. Чи не тому нам зустрілися у Вербівцях дві неполохані сарни, які спокійно паслися на галявині. А от дикий кабан, почувши людей, дав драла з калюжі, в якій приймав грязеву ванну.

Лімниця — чисті плеса, сакральні береги

Сакральні кручі

Над водою стелиться запах розквітлих верб, серпантин ріки виводить човен на околицю села Сокіл. Хвилі розбиваються до п’ятдесятиметрової кам’яної стіни. Сокільські скелі — друге місце нашої зупинки. З тяжкою бідою долаємо водокрут і пристаємо до берега нижче.

Щоб вийти на вершину скель, проходимо урочищем Діброва. Цікава місцина, зовсім незле було би «зависнути» тут на довше. Еколого-пізнавальна (також промаркована) стежка веде дібровою повзлісовий ставок до кургану — тут в 30-х роках минулого століття археолог Ярослав Пастернак відкрив поховання ранньої доби бронзи. Незадовго виходимо до джерела, за переказами — цілющого. Від кринички схилом пагорба вниз провадить Хресна дорога. Це місце має багатовікову сакральну історію. В XII-XIII століттях тут стояв монастир Воздвиження Чесного Хреста (перед входом у капличку на вершині скель встановлена пам’ятна таблиця). Цей форпост княжого Галича вартував так звані «Соляні вежі» — митний переїзд на «Спаському шляху». Дорога сполучала Галич з Угорщиною і дозволяла возити сіль з карпатських копалень на захід.

Вапнякова товща Сокільських скель знаменита печерами. Спускаємося в одну з них: з ущелини, глибиною три метри, під гору веде вузький лаз. Щоби пройти далі, потрібне спорядження. Ліхтар вихоплює з темряви вирубані в стінах «карнизи». Припускають, що тут жили монахи-схимники. У VII, VIII століттях на території сучасного Галича було кілька печерних монастирів.

Археологи описали «Божий тік» на північно-західній околиці міста. Сокільські печери ще чекають своїх дослідників.

Каменями намилувалися, переходимо до пейзажів. З оглядового майданчика на верхівці скель відкривається справді мальовничий вид — на долину Лімниці, села Комарів, Блюдники, дорога до села Шевченкове. Понад рікою здіймаються невисокі (40-60 метрів) пагорби. Два з них, праворуч від нас, за селом Блюдники, називаються Повія і Підповія. Назви зумовила історія про кохання. Начебто великий князь Ярослав Осмомисл сподобав собі тутешню дівчину, мав з нею радість розділеної любові і спорудив з цієї нагоди посеред лісу дерев’яний палацик для таємних любощів. Від будинку і трісочки не лишилося, а місцеві мешканці вперто вимовляють назву села як «Блудники».

І знову — в човен. Решту водного шляху проходимо майже без весел. Русло Лімниці після Сокільських скель глибшає, а течія стає швидшою. Щоправда, з дна здіймаються камені, тому треба бути готовими маневрувати. Пливемо каньйоном, затиснуті поміж зеле-ними схилами. Прислухаємося до криків дроздів і зябликів, видивляємося в ріці рибу. Сполохали чапель, які рибалять на мілині. А ось іще одні рибалки — місцеві дітлахи тягнуть проти течії браконьєрські снасті. Підбираємо сіті і витягаємо їх з води — кілька рибин врятовано…

Ріка ліниво петляє то праворуч, то ліворуч. За одним з поворотів на високому правому березі бачимо куполи. Церква Святого Пантелеймона, збудована в XII столітті. Перша писемна згадка про цей храм датується 1367 роком. У XIV-XV століттях він був резиденцією єпископів — спочатку православних, а згодом латинських. Споруда є типовим зразком галицької архітектурної школи, яка поєднала візантійський і романський стилі на основі місцевої будівельної традиції.

Можливе продовження

«Правий борт гребе, лівий — табанить», — керівник рафтингу Микола Хрептик веде фарватером. Всі максимально уважні, зібрані і слухняні. Але коли перед носом човна з води починають вистрибувати рибини, цілком забуваємо про маневри. За що і дістаємо покарання — на швидкості сідаємо на косу. Доводиться закочувати штани, лізти в ріку і перетягувати судно на глибоку воду…

Нарешті Дністер. У місці, де перемішуються води двох річок, ширина водного плеса перевищує 30 метрів. Ріка тут ділиться на два русла: мілкіше йде прямо, глибше різко повертає праворуч. Проходимо п’яті по рахунку перекати і випливаємо у передмістя Галича. На місці, де колись була княжа пристань, причалюємо до берега — подорожі кінець, сушіть весла.

Сідає сонце, призахідні промені висвітлюють галицький міст, чепурні будиночки на лівому березі Дністра і міські багатоповерхівки на правобережжі. Ми — у селі Залуква. На березі просто над нами видно похилені до ріки старі нетипові надгробні плити. Це кладовище, на якому збереглися поховання XVII століття — остання домівка місцевої караїмської громади.

Караїми жили в Галичі понад сім століть і залишили по собі унікальні пам’ятки матеріальної культури. На галицькому кладовищі похований видатний караїмський поет Захарія Абрагамович, автор тексту пісні, яка стала гімном цього народу. Рукопис поезії зберігається в Галичі, в Музеї караїмської історії та культури (будинок № 33 на майдані Різдва Христового). Звідси може початися наступна мандрівка.

Довідкова інформація

Загальна протяжність маршруту — 40 км. Тривалість — один день: початок о 8.00, кінець о 20.00. Маршрут поєднує автомандрівку, сплав і короткі піші походи туристичними та еколого-пізнавальними стежками Галицького національного природного парку.

Водна частина — 25 км. Максимальна кількість учасників рафтингу — 6 або 12 чоловік. Передбачено супровід екскурсовода і рятувальника.

Можлива зміна маршруту мандрівки та її тривалості за бажанням учасників. Організатори забезпечують трансфер від міста Галич, спорядження для сплаву та ночівлі. При потребі, організовують похідну кухню. 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання