Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?


Галичина, XVIII століття. Час і місце не настільки віддалені, щоб відомості про пов’язаного з ними генія можна було укласти у декілька рядків. Скульптора Пінзеля, який творив на теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини і Тернопільщини в 1750-х роках, вважають генієм. А поза тим і фахівці вам не скажуть ні де, ні коли він народився, ні де отримав освіту, ні як жив, не скажуть з упевненістю, коли і як помер. Більше того, ім’я «Іоан Георгій Пінзель» є досить умовним. Якби не його дерев’яні шедеври, з яких донині збереглася, очевидно, лише мізерна кількість, то можна було б запитати: а чи був Пінзель?

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

 Почнемо зі Львова

З огляду на описані вище обставини, ідея проїхатися місцями, пов’язаними з таємничим Пінзелем, тягне на детективну. Найпростіше звернутися до найбільшого в цій царині «нишпорки», знаменитого українського музейника, мистецтвознавця (направду заслужено нагородженого званням Героя України), директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Більше, ніж він, про Пінзеля, здається, не знає ніхто. Щоправда, до цього фахівця звертатися в буквальному розумінні слова не конче. Простіше приїхати до Львова і піти в організований ним музей творчості Іоана Георгія Пінзеля. Знаходиться він в самому центрі міста за адресою вулиця Личаківська, 2.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Найбільше зібрання скульптур митця навіть профану дасть змогу відчути, наскільки це цікава і вагома в національному (та й світовому) мистецтві постать. Варто вдивитися в обличчя Пінзелевих персонажів: інтелект, експресія, напруга, натхненність, витонченість рис і характерів... В позах, жестах, драперіях одягу, в розметаних кучерях волосся неймовірна динаміка. Віртуозна філігранна деталізація. Зрештою, ще чимало чогось такого, що пересічний споживач не усвідомить, але при цьому буде вражений. Екскурсовод розповідатиме вам про драматичні історії, як були врятовані ті чи інші скульптури: котрісь — вирвані з-під пили безневинних бурсаків, що просто не замислювалися над цінністю цих «дров» і використовували їх для обігріву приміщення, якісь — перевезені з храму, прилаштованого під склад, скажімо, меблів. Текстовий супровід до експонатів представить вам географію творчості Пінзеля — в межах трьох українських областей. А що поза ними — наразі невідомо нікому, навіть Борису Возницькому.

 Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

«Дослідники говорять про безумовно ґрунтовну європейську школу майстра. Вбачають у творчості Пінзеля вплив празького бароко, традицій баварської скульптури», — зауважує мистецтвознавець. Одночасно він говорить про ознаки впливу місцевих культурних традицій на роботу майстра, про перегукування з візантійською іконою. Так, те, що Пінзель добре знав європейських скульпторів, не викликає жодного сумніву у фахівців. Але де і в кого він вчився? Де, знову ж таки, жив перед тим, як опинився на теренах Галичини? Можливо, Західна Європа знає його під зовсім іншим іменем?

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Зі скупих документальних даних відомо, що майстер Пінзель, спів-працюючи з архітектором Бернардом Меретином, виконував роботи на замовлення мецената —канівського старости Миколи Потоцького. Одна з найвизначніших споруд фундатора — Архікатедра святого Юра у Львові (1744–1760 роки). Перебуваючи у цьому місті і «полюючи на Пінзеля», логічно з музею пройтися до катедри. Це хвилин 15 пішої прогулянки. На тлі неба над центральним входом добре вирізняється фігура вершника на здибленому коні — Юрія Змієборця. Окрім цієї могутньої скульптури, тут є ще дві роботи Пінзеля. Майстер виконав постаті святих Лева та Атаназія — патронів двох митрополитів Шептицьких. Як доводиться переконатися під час мандрівки місцями Пінзеля, його роботи у «рідному», а не музейному середовищі — рідкість. Один із таких випадків — власне собор Юра. Але це аж ніяк не стосується іншого архітектурного об’єкта, де Пінзель, можливо, реалізувався найповніше. Мова про парафіяльний костел в селі Годовиця (приблизно 1760 рік).

 Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

В музеї майстра значну частину експозиції складають скульптури з Годовицького костелу. Навіть найпомпезніший, найпретензійніший християнський храм направду міг би «пишатися» вівтарем з такими фігурами. Драматизм Пінзелевого Розп’яття, підкреслений сповненими співчуття і співпереживання образами Богоматері та святого Іоана, свідчить, очевидно, про стан творчого, духовного апогею самого скульптора. Розкішне оформлення Годовицького костелу — це пізній Пінзель. А сам костел?

Знаходиться він у кілометрах двадцяти від Львова (поруч із селом Наварія Пустомитівського району). Точніше сказати, тут залишилися руїни храму. Неймовірно мальовничі, але руїни. На стіні при вході в костел — табличка, мов злий жарт: мовляв, пам’ятка архітектури, охороняється державою, нищення карається законом. Двостулкові двері закриті на підвісний замок. Але в шпару можна побачити ту частину споруди, де колись був вівтар-шедевр Пінзеля. На стінах ще вгадуються фрески, по центру — хрест, на якому колись кріпилося скульптурне розп’яття роботи Пінзеля. Інтер’єр чудового костелу архітектора Бернарда Меретина (автора собору святого Юра) давно без даху і покрівлі, всуціль зарослий бур’янами та деревцями.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Бучач — майстерня скульптора 

У метричних записах та книгах хрещень Бучацького парафіяльного костелу виявили запис про укладення шлюбу «шляхетним Іоаном Георгієм Пілзе вівтарним скульптором та вдовицею Маріанною Єлизаветою Кейтовою» у травні 1751 року, про хрещення через рік його сина Бернарда (хресним батьком став Бернард Меретин). Щодо Пілзе, то це, очевидно, помилка (або ще один, чеський варіант псевдо). Адже навряд чи архітектор Меретин тримав «при святій купелі» сина ще якогось вівтарного майстра з таким схожим іменем.

У музеї Пінзеля на питання, звідки почати мандрівку, аби краще зрозуміти майстра, нам відповіли: з Бучача, що на Тернопільщині. Логічно. Виходячи з документальних свідчень, тут скульптор жив, тут була його майстерня. У Бучачі митець реалізував себе не лише як «вівтарний скульптор».

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Отже, ми в центрі містечка. І перед нами бучацька ратуша — пам’ятка архітектури XVIII століття, рівної якій за оригіналь ністю та сміливістю серед споруд того періоду в Україні нема. Архітектор — знову ж таки Бернард Меретин. Раніше фасад споруди прикрашали чимало скульптур (дослідники називають цифри від 17 до 24), виконаних Пінзелем. Історія з відновленням ратуші, що горіла, руйнувалася від часу, складна і не зовсім весела. Але зараз тут працюють реставратори. Будівля ховається за риштуванням. Від скульптурного ансамблю (зокрема, від дванадцяти подвигів Геракла* — алегорії діянь мецената Миколи Потоцького) можна побачити лише залишки. (В музеї Пінзеля є копія одного із зображень Геракла). І навіть у такому вигляді ратуша залишається цікавою, незвичайною. А згодом...

 Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

У той період, коли будувалася ратуша (а це ранній період творчості Пінзеля на бучацьких теренах), при двох в’їздах до містечка було встановлено колони-постаменти зі скульптурами чеського святого Яна Непомука** та Богоматері (1750–1751 роки). Від святого залишився лише п’єдестал з бароковими елементами і зображенням герба Потоцьких «Пилява». Та навіть до цього «порожнього» постаменту вартує підійти чи під’їхати туристові, якщо вже він опинився в Бучачі. Це місце називають Язловецькою брамою і звідси, згори, відкривається чудовий вид на містечко, розкидане по пагорбах. У «безлисту» пору року подорожній може побачити панораму з численними бучацькими архітектурними принадами. Втім, біля іншої колони, на якій нині встановлена копія Пінзелевої Богоматері, є теж прекрасний оглядовий майданчик. Між іншим, Борис Возницький у своїй книзі, присвяченій Миколі Потоцькому, Бернарду Меретину та Іоану Георгію Пінзелю, переповідає легенду: начебто до цих скульптур, бувало, ходив молитися меценат, переодягнений у лахміття старця. І такі «замасковані» походи канівського старости зазвичай закінчувалися різними пригодами.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Але повернемося нарешті до теми Пінзеля, «вівтарного скульптора». Вважають, що шлюб він брав в Успенському парафіяльному костелі перед вівтарями власного виконання. В костел, котрий нині належить римо-католицькій громаді, легко потрапити гостеві Бучача. Храм у прекрасному стані, є діючим. Щоправда, побачити тут можна скульптури радше учнів Пінзеля. А роботи самого майстра знаходяться в Тернопільському краєзнавчому музеї. Та про це — згодом.

Вже одружений, «шляхетний Іоан Георгій» працював над скульптурами для Покровської церкви. Її будівництво завершувалося в 1760 році. Великий вівтар робили послідовники Маестро. Сам Пінзель працював над іконостасом, двома боковими вівтарями та амвоном, різьбив рельєфи на антепендіях*** головного вівтаря (цю різьбу можна нині роздивитися, знову ж таки, в Тернопільському краєзнавчому музеї). До речі, в Покровській церкві Пінзель вперше виконав іконостас у традиційній візантійській стилістиці.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Сповідь святого Онуфрія чи Пінзеля?

Припустимо, що наш подорожній уже дещо втомився «вичисляти», які роботи в бучацьких сакральних спорудах належать Пінзелю, які — учням, наситився величністю парафіяльного собору і затишком церкви Покрови. Пропонуємо йому продовжити мандрівку до місця, віддаленого від райцентру на якісь дванадцять кілометрів. Прямуємо до села Рукомиш. При цьому минаємо старий цвинтар, на якому є поховання і представників родини Потоцьких. А потім крученою вуличкою села рухаємося до Онуфріївського скельного монастиря. Це місце могло би бути кінцевим пунктом мандрівки, бо тут знаходиться останній із шедеврів Пінзеля — фігура святого Онуфрія. Але спочатку про саме місце, яке цілком могло надихнути митця на шедевр. 

Отже, опиняємося перед воротами до храму, посвяченого у 1758 році. Храм стоїть під скелею. В ній — химерні ніші та печери, одна з яких і слугувала келією для мешканців монастиря. Згори зі скелі, праворуч від церкви, збігає багатьма потічками джерельна вода. А ліворуч від келії веде стежка, уздовж якої недавно «виросло» декілька капличок. За спиною у нас — річечка. Тиша і благодать.

Подорожніх зустрічає настоятель нині православної церкви отець Михайло. Він розповідає, що монаше життя тут тривало від середини XIII до середини XVIII століття, доки не постав костел. Після зведення храму схимників «відселили» у бучацький василіянський монастир. Нині отець Михайло реалізує тут незвичний проект: він «будує» Хресну дорогу з чотирнадцятьма стаціями. Ними є, власне, ті каплиці попри стежку. Кожна з них має свою історію. Будівництво каплиць фінансують, зокрема, сучасні бізнесмени-меценати. Одну із стацій отець хоче присвятити «героїзмові українського народу». У скельній келії з 1947 по 1967 рік від радянської влади переховувався упівець Юрій Михайлецький. Двадцять років він прожив у холодній, вогкій печері (туристові вартує туди увійти, щоб на мить приміряти до себе такі умови життя). Сестра з села носила йому їсти. Але одного разу чоловік вийшов назовні — і його заклали. Щоб не потрапити до рук КДБ, Юрій Михайлецький облився бензином і підпалив себе.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Отже, навколо рукомиського скельного монастиря і храму можна наслухатись і нарозповідати чимало різних історій. Логічно розповісти тут й історію святого Онуфрія, задля якого ми з вами, власне, сюди й прибули. Свою останню роботу Пінзель присвятив пустельнику III століття Онуфрію. За однією з легенд, Онуфрій прожив самотою 60 років. Годували його ангели та єдине в пустелі дерево, що давало щомісяця плоди з однієї із дванадцяти гілок. Та певного дня Онуфрія в пустелі знайшов монах Пафнутій. Побачивши його, Онуфрій назвав ім’я чоловіка, розповів історію свого життя і сказав, що на ранок помре. Так і сталося. І враз дерево впало. А мешканці пустелі леви прийшли до тіла Онуфрія і вирили для нього могилу. Пінзель зобразив святого у стані екстазу — зі здійнятими руками, з розметаними волоссям та бородою до колін. Поруч — зламане дерево, біля ніг — лев. Можливо, це передсмертна сцена? У всякому разі, святий Онуфрій став останньою роботою майстра.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Таємниче обличчя на передпліччі

 Не будемо закінчувати нашу подорож так сумно. Попереду, сподіваємося, ще багато загадок і відкриттів, пов’язаних із таємничим скульптором. Один із Пінзелевих секретів ховається у фондах Тернопільського краєзнавчого музею. Але почати пасує з експозиції. Її складають два антепендії з бучацького Успенського парафіяльного собору та дві дерев’яні скульптури з церкви Покрови. Одна з фігур — святий Вікентій, який веде за ручку дитину — сама терплячість та доброта. Друга скульптура — святий Франциск Борджіа, що вказує правицею вірний шлях. Знову ж таки меценат Потоцький у такий спосіб бажав увічнити своє місіонерство, проводирство.

Заввідділом Тернопільського краєзнавчого музею, фахівець з барокової скульптури Віра Стецько розповідає про представлені в експозиції антепендії, а принагідно згадує, як разом з Борисом Возницьким шукали ще один — «з епізодом Турецької війни». Існує переказ, начебто бабуся Миколи Потоцького Терезія свого часу захистила Бучач від турецької навали. Начебто вона вела переговори з Магометом і домовилася про звільнення містечка. Про цей епізод власне й розповідає втрачений антепендій з Успенського собору.

Нині у фондах тернопільського музею зберігаються чотири скульптури-алегорії з бучацької Покровської церкви — Надія, Мужність, святий Товій та невизначена. Кореспондентам журналу пощастило побачити їх, хоч вони й не експонуються, оскільки ще вимагають деякої реставрації. І ось, коли фотокор працював зі скульптурами, присутні зауважили на плечі у алегорії Мужності рельєфне зображення якогось обличчя. «А може, Пінзель зобразив тут себе?..» — припустила Віра Стецько.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

«Полювання» лише почалося

На жаль, неможливо побачити не лише роботи Пінзеля в інтер’єрі Монастириського парафіяльного костелу на Тернопільщині, але й самого первісного інтер’єру (храм зводився в 1750–1760 роках). Тут голі стіни, що вимагають ремонту й укріплення. Але принаймні храм в міру можливого пильнують тутешні прихожани. Фігуру святої Анни з цього храму було знайдено на місцевому цвинтарі. Її хтось вкопав по пояс у землю як надгробок. Дивом скульптура не зігнила і нині експонується в музеї Пінзеля.

Схожа ситуація склалася і з костелом отців місіонерів у Городенці (Івано-Франківська область). А між іншим, фахівці вважають костел роботи Бернарда Меретина у Городенці однією з найвизначніших споруд (як і собор Св. Юра та бучацьку ратушу) середини XVIII століття в Центральній Європі. В інтер’єрі залишилися тільки окремі колони головного, колись розкішного Пінзелевого вівтаря та амвон із рештками декору. Нині костел належить греко-католикам. Громада і священик наполегливо шукають кошти на ремонт храму. Але, приїхавши сюди, все ж і нині ви можете отримати глибоке враження від будівлі, а ще побачити перед церквою колону з оригінальною Пінзелевою скульптурою Непорочного зачаття Богородиці. Врятовані з вівтаря скульптури знаходяться в музеї Пінзеля у Львові та Художньому музеї в Івано-Франківську. В останньому, до речі, експонуються два ангели-колоси, голова одного з них окремо від тіла виставлена у львівському музеї. І чи зустрінуться тіло з головою — наразі не відомо.

Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

«Полювання на Пінзеля» можна продовжувати. І включити в мандрівку Тернопільський художній музей, Олеський замок, де зберігаються ще поодинокі роботи майстра. Кореспондентам журналу навіть пропонували зробити розвідку в Зарваниці, де, на думку одного краєзнавця, теж можуть бути роботи Пінзеля.

Дослідження лише набирає обертів. Цей рік названо іменем великого скульптора епохи бароко у трьох областях, пов’язаних з життям і творчістю митця. А ще — саме сто років тому виявлено першу згадку про загадкового Іоана Георгія Пінзеля. 

Дякуємо за допомогу в роботі над публікацією директору Бучацького краєзнавчого музею пані Лесі Легкій та бучацькому краєзнавцю пану Богдану Максим’яку.

текст: Вероніка ЗАНИК

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО


* Після нищівної пожежі 1865 року дослідникам важко було визначити, які саме фігури прикрашали бучацьку ратушу. Є версії про скульптури Зевса, Самсона, збереглася постать Феміди. Та всі вони так чи інакше прославляють чесноти фундатора.   

** Покровитель доброї слави, захисник від повеней. Канонік-мученик, якого під тортурами спонукали видати таємницю сповіді, тому й зображається з пальцем, прикладеним до уст.

*** Антепендій — накриття нижньої частини вівтаря з благородного металу, каменю чи дерева.


Хто ти і звідки, маестро Пінзель?

Вісімдесятилітній Борис Григорович ВОЗНИЦЬКИЙ 

— член-кореспондент Академії мистецтв України, дирек

тор Львівської галереї мистецтв з 1962 року, Шевченків

ський лауреат і Герой України — своїм захопленням на

зиває створення музеїв. Тож у 1996 році заснував у Львові 

музей творчості Іоана Георгія Пінзеля. Окрім того у 1975 

році — музей «Олеський замок», Музей книги (першодру

каря Івана Федорова) — в 1976 році, а пізніше — Музей-

садибу Маркіяна Шашкевича, музей «Русалки-Дністрової» 

та музей оборонної архітектури XVI століття в «П’ятничан

ській вежі». Написав чимало статей, путівників, книг. Не 

припиняє активно збурювати громадську думку навколо те

ми барокового генія Іоана Пінзеля, не лише сам займаєть

ся його вивченням, але й захопив цією ідеєю інших. Фак

тично він ініціював те, що 2007 рік названий роком цього 

скульптора у трьох областях України. Колеги кажуть, що 

Борис Возницький — людина неймовірно енергійна, часто 

непередбачувана, оскільки завжди сповнений нових заду

мів, і узагалі — жива легенда.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання