На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник.


Сьогоднішня наша розмова точитиметься коло печі, в одній типовій гуцульській дерев’яній хаті, в гірському селі Брустурів Косівського району на Івано-Франківщині. Поки ми бесідуємо з мешканкою села 78-річною бабусею Марією Матійчук, вона віртуозно ліпить із сиру невеличкі симпатичні іграшки — баранчики, коники, пташки... Ремесло, що давно стало справою її життя, зародилося, як кажуть, у сиву давнину і дивом збереглося дотепер. Сирні іграшки роблять поодинокі горяни у якихось двох-трьох карпатських селах.

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

Це дотепер — і з первовіків»

Серед сотень інших легенд, що побутують у Карпатах, є й така, яка розповідає про початок унікального гуцульського ремесла — виготовлення сирних іграшок. І звучить ця оповідка приблизно так...

Давно-давно був собі один ватаг (пастух на полонині, в чиї обов’язки входить приготування продуктів із коров’ячого чи овечого сиру — бринзи, будзу). Якось, сидячи в колибі з думками на самоті, взявся він готувати собі вечерю. Думки ж його були про те, коли ж то вже закінчиться пастуше літо, коли він нарешті повернеться з полонини додому та й побачить свою кохану... Вівчар замріявся — і грудка сиру впала з рук у казан з водою. А вода була гаряча. Хлопець кинувся за ложкою, вийняв сир і — здивувався: і сир, і наче й не зовсім... М’який, тягучий. Потягнув з одного боку грудки, з другого — вийшло щось схоже чи то на ріжки, чи то на ніжки... Так і коника зліпити можна. Відтак впустив у гарячу воду ще грудку сиру. Чи вдасться знову зробити такий самий? Почекав, вийняв. Тягнеться... Витягнув тулуб, з нього голову, ноги, хвіст... Є коник! Аж затанцював на радощах. Відтоді до самої осені то була його забава. Коні, баранчики виходили чимраз кращі. Як прийшла пора сходити з полонини додому, зв’язав їх, уже затверділі, шнурочком. Більше не журився, що бідний, що не купить коханій гарного дарунка. Мав для неї таке, чого ніхто не мав.

...Прийшов вівчар з полонини

В широкім ремени.

Приніс мені подарунок —

Баранчика в жмени.

Подивлюся на дарунчик —

Дарунчик файненький.

Як вівчаря не любити,

Вівчар молоденький.

Коханій того ватага дісталися найкращі іграшки, але коників, оленів, баранчиків, пташок, колачики дарував хлопець відтепер усім. А далі — було весілля, були діти... А для своїх дітей вівчар знов робив диво-іграшки з сиру. Потім цю пастушу забаву перейняли дівчата і молодиці. І наймилішим гостинцем гуцульським дітям стали забавки з сиру, часто ще й розмальовані:

А я сесі баранчики

Малюю, малюю,

А я сесі баранчики

Дітем подарую.

Згодом і інші пастухи почали робити милі забавки для своїх дівчат. А ті співали:

Один легінь вівці пасе,

Другий ватагує,

Він наробить калачиків (з сиру — ред.),

Мені подарує.

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

Мисткиня з Брустурова

Так розповідає про іграшки з сиру легенда. А як було насправді? Годі дошукатись першовідкривача сирного дива, бо науковці стверджують, що вироби ці — надзвичайно давні. Нині ще роблять їх у таких карпатських селах як Брустурів, Річка, Снідавка.

У Брустурові, далекому гірському селі, журналістам не дивуються. Бачили їх досить. Зайди хоч в яку хату — буде про що писати. Той тче, той різьбить, той вишиває, той гончарить, той кептарі робить, той — ліжники, той — писанки, той — капчурі, той — бартки, той — постоли... Хто взявся до справи з правдивого покликання, хто від батьків перейняв ремесло, а хто і для зарібку. Воно й не дивно: чим тут у горах нині заробиш?

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

Ото і Марія Матійчук взялась свого часу за іграшки з сиру, власне, щоб заробити якусь копійку. У 1941-му помер тато, у 42-му — мама. (З десяти Марійчиних братів і сестер згодом виросли лиш троє). Батькова сестра, Юстина Якіб’юк*, бачачи, як бідують сироти, вирішила навчити чотирнадцятирічну Марічку бодай коники робити: «Дівчино, бери, вчиси, тай меш мати копійку!» І Марічка вчилася — бо мусіла. Але й мала в кого вчитися. Юстина Якіб’юк була неабиякою майстринею. Не раз потім Марія з вдячністю згадувала тітку. Сходила дівчина з тими кониками всі села довкола, а особливо ті, де оселялись влітку люфтівники (Luft з німецької — повітря), тобто туристи. Ті завжди охоче брали незвичайний крам. А скільки разів була у Ворохті або ж на Косівському базарі... Як базарний день — так діти вже й виглядають: де ж то коники? А побачать — біжать, обступають — аж валять стіл.

А Марія старалася — щось брала від тітки, а щось додавала й своє. Ліпила вже баранців, курочок, оленів, та все вправніше. А коників — то вже і маленьких, і великих, і з сідлами, і з вершниками, навіть упряж їм робила… А то взялася розмальовувати свої іграшки — теж цікаво виходило. Забула, що освоїла це ремесло від тяжкої біди, полюбила його на все життя. І принесли Марії Матійчук забавки з сиру не лише зарібок, а й шану, славу. Але про це — далі. А зараз поглянемо, як народжуються ці надзвичайні іграшки.

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

Технологія чуда

Для «іграшкового» сиру беруть звичайне коров’яче молоко, воно лише не має бути надто жирне (якщо жирніше, зверху просто збирають сметану). Щоб сир як слід підкис, у молоко додають спеціальної закваски (т.зв. кляґ). Її одержують таким чином: як заріжуть молоденьке телятко, виймають шлунок, заповнюють його молоком і сіллю. Молоко там вурдиться, потроху висихає — і потім, щоб «заклєджіти» (заквасити) відро теплого молока, з якого постане сир, достатньо маленької ложечки цього ферменту. Тоді зливають жентицю (сироватку), а сир залишають киснути.

Ось тут найважливіше вгадати час, коли сир буде саме враз: ані недокислий, ані перекислий. А киснути може він, скільки сам захоче: дві доби, одну чи й менше доби. Отож, майстер із сирних скульптур має бути ще й не-абияким дегустатором. Коли бабуся Марія, куштуючи сир, відчує ледь вин-ний смак — пильнує і пробує ледь не щохвилини, щоб не проґавити ключовий момент. Перекисне — стане сир крихким, буде хіба бринза. А коників не буде. А трапляється — сир не хоче киснути. «І хоч би вмерли, його не покєгнете (не розтягнете — ред.)». Майстриня, дізнавшись, що приїдуть кореспонденти, якось вже так вгадала з сиром, що він дійшов кондиції саме на той момент, як прибули журналісти…

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

І ось ми в очікуванні. Біля печі — мисочка з сиром, на гарячій плиті — невеличкий банячок з водою. А внизу на підлозі— величезна каструля (властиво, виварка) з мутною рідиною. Як нам пояснила ґаздиня, це сировиця — міцний розчин солі. На плиті скраю — «драбинка»: горизонтальна підставка для сушіння готових виробів. От і все. Ніяких надзвичайних пристосувань. Адже головні герої у цій п’єсі — віртуозні руки.

Майстриня відламує шматочок діркатого сиру і кидає у гарячу воду. Через декілька хвилин він перетворюється у надзвичайно еластичну масу. Бабуся Марія виймає ложкою розм’яклу грудку, переминає, викручує ґульку — а тоді з неї буде тягнути передню частину тулуба. З іншого боку — задню. З безформного валика кількома вправними рухами майстриня блискавично витягує одну по одній ніжки, голівку, хвостик... Ми незчулися, як побачили вже готового коника. Але далі коник... «стрибнув» у купіль. Ось він уже плаває по поверхні сировиці, тужавіє і консервується: все його сирне тіло просякає сіллю. За яких півгодини коник «виходить на сушу» вже цілком готовим. Ніжки, хвостик ще гнуться, але скоро затверднуть остаточно. Тепер можна коника і скуштувати — а можна відкласти це і до дальших часів — він не зіпсується.

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

А можна ще з сиру зробити і упряж для коня, прикріпити йому тарницю (сідло), а по два боки — бербениці (бочечки, в яких з полонини возять бринзу), зрештою, посадити на коника вершника. Для упряжі майстриня з малесенького шматочка сиру враз витягає півметровий тоненький «мотузок». Робить вузол, петлю накидає конику на шию, а потім елегантно перев’язує коня. Мисткиня хвалиться, що може зробити коня і з великої грудки, що важить кілограм або і два. Тоді вже, звісно, декор буде багатшим, пластика — філігранною. Але за все треба платити: чим старанніше вироблений коник, тим коротший його вік: псується, пліснявіє. А маленький та простенький «проживе» і тридцять років. От звідси і халепа у музейних працівників. Тож Марія Матійчук та інші «сирні» майстри постійно поновлюють експонати у музеях.

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

На кониках — до слави

Іграшки з сиру, як вже мовилося, принесли Марії Матійчук не лише зарібок, не лише щастя творчості, задоволення від праці, але й пошану, популяр-ність, справжню славу. Завдяки своїм виробам потрапила у Спілку народних майстрів, поїздила по численних фестивалях, дивуючи люд (от і цього літа була на етнічному фестивалі в Шешорах). Найбільшу популярність унікальний іграшковий промисел мав у 60-70-х роках ХХ століття. Співпали у часі Марійчин розквітлий тоді талант і бажання радянських керівників продемонструвати, як гарно за радянської влади розвивається народне мистецтво, зокрема й гуцульське. І нашій майстрині направду пощастило: вона не мусила на догоду режиму різьбити Леніна чи вишивати Кремль. Робила дитячі іграшки з сиру так само, як робила би за будь-якої іншої влади. Зрештою, сир сам диктував, як бути, і всім треба було його «слухатися». Щоб сир не недокис і не перекис, коли про неї та інших гуцульських майстрів у кіностудії знімали документальний фільм, майстриню мусили доставляти у Москву літаком. Сир — він вередливий. Саме тому, як треба було десь демонструвати увесь процес, Марію Матійчук забирали машиною прямо з-під хати (а живе вона на високому горбі).

На пам’ять, на забаву, на поживу — сирний коник

...Поїздила по світах, двічі дивувала Москву своїм мистецтвом, багато разів — Київ. Чудувалися, дивлячись на її працю, і канадці, і поляки, і японці — всі іноземні гості фольклорних фестивалів. Але головне — Дєдичка (сільське прізвисько майстрині) дуже потрібна усім донині в рідному Брустурові. Замовлення на коники не закінчуються.

Та все має свою ціну. Чи не постійне стояння біля гарячої плити серед пари — водяної та соляного розчину — вплинуло на зір. Зараз 78-річна майстриня дуже слабо бачить, та й інші хвороби дошкуляють. Та все одно не хоче із свого горба спускатися вниз, у синову хату чи до внуків-правнуків у Коломию. Марія Матійчук виклала нам цілий стос журналів, газет, де йдеться про неї, а також відзнак та грамот. Однак найбільше гріє серце те, що молоді переймають її мистец-тво. Особливо тішиться здібною десятикласницею Оленою Петрів.

Не просто іграшки...

У багатьох країнах давним-давно ведуться серйозні дослідження у царині народних іграшок. А в Україні першим звернув на них увагу Марко Грушевський (родич знаного історика) лише наприкінці ХІХ століття. Серйозно взялися за українські іграшки наші вчені (Олександр Найден, Олексій Доля, Людмила Герус), властиво, аж у період незалежності держави. І відразу відкрили цілий неторканий світ. Наша народна іграшка часто незмінною прийшла з таких далеких часів, що важко це й уявити. Вона несе в собі інформацію про прадавні уявлення людини, про її світ. Колись іграшками «бавились» і дорослі (т. зв. ритуальна гра), з їх допомогою звершували магічні дії. Дослідники кажуть, що іграшка спочатку була ритуальним предметом, а вже потім — лише атрибутом гри. Тому народні іграшки зовсім не реалістичні, їм притаманна умовність, скажімо, ляльки ніколи не мають обличчя.

Марія Матійчук робить з сиру не будь-що, а переважно коней, рідше — баранців, оленів, ще рідше — птахів. Очевидно, це були найважливіші тварини (справжні і символічні) для наших предків, і коні в першу чергу. Українські іграшки з тіста (різноманітне фігурне печиво, пряники) та з сиру давніші навіть від дуже давніх наших забавок з дерева, глини, сіна, тканини. Бо призначені були на ритуальне з’їдання. Іграшка у такому випадку представляла якогось духа, божество — нехай і у вигляді коника.

Гуцули і сьогодні застосовують коників як ритуальний предмет. У тому ж Брустурові без сирних фігурок не обходиться жодне свято: вони є стравою на весільному столі (а тепер і на день народження), вони — звичний атрибут храмового свята. На Великдень великого, гарно виробленого коника кладуть у святковий кошик, а сирних баранчиків роздають за померлих родичів «на простибіг». Відомий дослідник мистецтва й побуту Гуцульщини Володимир Шухевич писав колись про реалії ХІХ століття: «Колачика (так само зробленого з сиру — ред.) роздають за померлі старші душі», а «баранчика дають дітям за померлі душі дітей, за здоров’я маржини (худоби — ред.)». Подібно є і зараз. Коли люди після комашні (поминок) збираються розходитися по домівках, усі одержують за душу померлого колач, свічку і коника. В Живний (Чистий, Страсний) четвер перед Великоднем діти зранку ходять «на кукуци» (у селі Космач Косівського району — «на вогники»). Згідно зі звичаєм, вони заходять у кожну хату, вітаються і... мовчать. Тоді їм пасує дати писанку чи баранчика. Так само обдаровують іграшками з сиру дітей — колядників чи посівальників.

Ось якими важливими є коники з сиру. Ці вироби водночас не перестають бути смачною стравою і завжди бажаною іграшкою. Вони й далі викликають захоплення у приїжджих та гостей усіляких фестивалів. На запитання, що найбільше дивує тих, хто вперше бачить іграшки з сиру, Марія Матійчук відповідає лаконічно: «Люди все вже бачили, а такого ще не бачили». 

текст: Анна КИРПАН

фото: Денис ТРОФІМОВ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання