Вертеп на Прикарпатті — у себе вдома.

До коляди-розколяди на майданах і в залах Прикарпаття вже звикли, як і до різноманітних всеукраїнських фольклорних свят. А з фестивалем вертепів таки поцілили: як всеукраїнський, він — уперше.

Всеукраїнський фестиваль вертепів «Карпатія» виринув якось несподівано: напередодні Старого Нового року з’явилися повідомлення про інтригуючу акцію за участю не лише провідних фольклорних колективів з різних регіонів України, музичних груп «Плач Єремії» (Львів-Київ) та Гурт Мандрівних Дяків «Вертеп» (Дніпропетровськ), але й «Самооборонного вертепу» з відомими особистостями політики та культури. Назву для фестивалю придумав Олесь Доній (його мистецька агенція «ОстаNNя барикада» стала співорганізатором разом із «Самооборонним вертепом»). Для сценічного втілення запросили режисера-постановника Національної опери України Сергія Архипчука. І, отже, свято Василя на площі Ринок в Івано-Франківську його мешканці відгуляли з приблизно двома десятками колективів з десятка українських областей, які представили мистецтво колядки, щедрівки, маланкування і власне вертепної дії.

Гуртів-родзинок було багато, і в кожному колективі теж легко було знайти родзинку. Одні вабили колоритом і самобутністю, інші — елементами архаїки, оригінальністю; ще інші — безпосередністю й свіжістю. Наприклад, «Ляльковий вертеп» відомого столичного режисера Володимира Завальнюка, уродженця Микуличина, об’їздив уже багато світу, він докладно відтворює стародавні вистави з шопками, що складалися з двох частин: суто релігійної і веселої, народної.

Покутська Маланка з Белелуї береже традицію, не перервану навіть радянськими часами. Отже, 13 січня опівдні Маланки з трьох кутів рушають до центру села, щоб визначити, яка найліпша. Борються ведмеді (костюм із сіна, що закутує чоловіка з ніг до голови, виготовляється зо два дні), борються чорти та інші персонажі — і це, власне, видовище, тобто те, що слід дивитися, а не описувати. Воно триває цілу ніч.

А ось молодіжні гурти мають менше досвіду, але цілком достатньо талантів і естетичного чуття. Молодіжне об’єднання «Поштовх» із Донецька пропагує українську культуру, зокрема організовує літературні вечори. З різдвяною програмою вийшли на сцену вперше. Виступили пластовий вертеп із Черкас, студентські колективи з Полтавщини та Херсона. Їм цей «духмяний карпатський узвар», за переконанням Сергія Архипчука, западе глибоко в душу. Оригінальний сценарій відтворили представники греко-католицьких церков Києва: його зберегли переселені на Донеччину лемки, серед потомків яких — і молодий керівник згаданого гурту. А Сашко-лірник із Києва сам пише казки, які розповідає під ліру і які легко сприйняти за давні. Є серед них і різдвяна. За фахом він — корабел, раніше ремонтував атомні криголами в Мурманську. Там і став казкарем — для дітей недільної української школи. Його колеги, дніпропетровські Мандрівні Дяки, насправді зовсім не є дяками, але кажуть, що продовжують бурсацькі традиції. Автентиці вони надають сучасних ритмів, беруть народне і пишуть своє, яке часом не відрізниш від автентичного, грають різностилеву музику, а свою назву «Вертеп» трактують широко, — щось на кшталт театру, відкритого проекту.

Своєрідного шарму святу додали юні артисти на ходулях, що вправно дефілювали поміж публікою — театр з Києво-Могилянської академії.

Майдан біля Ратуші був тісно заповнений. Енергетика свята надійно утримувала багатьох упродовж усього дня. Вабила людей, вочевидь, не лише розмаїта і ретельно підібрана автентика, але й відомі особистості, що приїхали на Прикарпаття. Кульмінацією (але не завершенням) став виступ «Самооборонного вертепу». У ролі Маланки вийшов ді-джей Майдану і фестивалю Євген Ніщук, інших героїв, причому не конче традиційно вертепних, зіграли Олесь Доній, Юрій Покальчук, Андрій Кокотюха, Тарас Чубай та інші. Юрій Луценко з’явився у строї Козака, тобто оборонця вітчизни. Завершували закликом стояти плечем до плеча, щоб іродові слуги не розіп’яли Україну, та відомою повстанською піснею «Лента за лентою».

Щодо того, чи стане фестиваль «Карпатія» традиційним, то за дум є, а час покаже. А от чому для нього обрали Івано-Франківськ, то начебто й гадати не доводиться: Карпати, традиції тощо. Але Юрій Луценко все ж знайшов оригінальне пояснення для журналістів: із нової збірки есеїв Андруховича він зрозумів, що Станіслав — таке місто, з якого письменники не виїжджають до Києва та Львова. Ну, а ще тут українець почувається вдома. Хіба ні? 

текст: Наталія АСАТУРЯН

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО