Два дні в середньовіччі

Два дні в середньовіччі.


Маємо колеса (тобто автомобіль) і охоту мандрувати. Обмежені двома вихідними днями. Автомобільна прогулянка обіцяє бути цікавою, адже їдемо у Микулинці, Теребовлю й Підгайці — старовинні галицькі міста-фортеці на Тернопільщині. До Микулинців найближче з Тернополя — 25 кілометрів. А якщо починати екскурсію в Підгайцях, то краще стартувати з боку Львова чи Івано-Франківська. Рушили...

Два дні в середньовіччі

Володарі фортеці

Виїжджаємо з Тернополя трасою на Чернівці. Одразу за містом повертаємо, як велить вказівник, праворуч. Минаємо села Мишковичі і Миролюбівка, дістаємося роздоріжжя, на якому стоїть стела-знак «Теребовлянський район». Дорога ліворуч виводить на коло до Теребовлі, праворуч — до санаторію «Медобори»1, а прямо — в Микулинці.

Місто починається бруківкою. Гранітними каменями вимощена його головна вулиця, що від автостанції збігає до центру. Одразу за автостанцією повертаємо ліворуч. Тут осердя середньовічних Микулинців — замок, палац, храм.

Назвати залишки древніх замкових стін «руїнами» язик не повертається. Порівняно з багатьма іншими, Микулинецька фортеця збереглася майже повністю.

Чотирикутний оборонний замок із трьома кутовими вежами і бійницями для гармат вибудували над рікою Серет в 1550 році на замовлення Анни Йорданової з Синявських.

Два дні в середньовіччі

Допекли, очевидно, власниці селища кримські татари своїми набігами. Замок звели на місці давньоруського дерев’яного укріплення, яке від XI століття було форпостом Теребовлі — столиці удільного князівства. Довкола міцної кам’яної фортеці одразу почали селитися ремісники, купці, селяни. І в 1595 році Микулинці отримали статус міста.

Згодом замок належав Любомирським, Мнішекам, Потоцьким. У 60-х роках XVIII століття Людвіґа з Потоцьких збудувала поруч палац і перенесла туди свою резиденцію. Відтоді замок почав занепадати. Останні володарі фортеці, польські графи Реї, на початку 20-х років минулого століття використовували її як конюшню. А в одній із уцілілих веж графиня Юзефа Рей поселила свою покоївку Анну — так у замок повернулися люди.

Два дні в середньовіччі

В’їзна башта фортечного муру сьогодні — це акуратний двоповерховий будинок. На вікнах — фіранки, квіти. З комина в’ється димок. Над ґанком — сателітарна антена. Перед невисоким парканцем, що загороджує вхід у двір, стоїть машина. Теперішня володарка фортеці Стефанія Болой народилася в замку і успадкувала право жити тут від своєї матері, покоївки Реїв.

Мати Стефанії була правою рукою «грабіни» (так місцеві жителі називали графиню) і залагоджувала в містечку багато справ замість своєї пані. Тямуща дівчина не мала рідних, тож «грабіна» нею опікувалася. Коли Анна вийшла заміж, то дістала дозвіл жити у замку, доки не збудує власний дім. Друга світова війна і зміна режимів перекреслили плани. Чоловік Анни загинув, і жінка з донею залишилися жити у фортечній вежі. Радянська влада поставилася до цього на диво толерантно: замку надали статус пам’ятки, будиночок у ньому визнали комунальним, а пані Анні запропонували посаду сторожа. До самої смерті (1983 року) жінка ревно оберігала кожен камінчик замку.

Два дні в середньовіччі

Теперішні господарі фортеці не відмовляють туристам у можливості оглянути пам’ятку. Дістаємося всередину замку крізь пролам у стіні — так романтичніше. Проходимо над арками величезних льохів. У підлозі однієї з уцілілих зал — напівзасипаний лаз. Чи не тут починається знаменитий 30-кілометровий підземний хід до Теребовлі? Трохи далі є вихід на стіну. Піднятися ним можуть лише молоді і треновані. Праворуч від замку, в долині поміж пагорбами, розкинулися Микулинці. Просто перед нами простягається стрічка траси Тернопіль – Чернівці. За проектом, який розробив на початку 1990-х років Львівський інститут «Укрзахідпроектреставрація», тут повинен пройти міжнародний автобан Лісабон — Київ. Тоді замок мали би перебудувати під мотель...

Поруч із замком — палац Реїв. Двоповерхова будівля з колонами стоїть у парку. Широка алея виводить схилом пагорба до головного входу в палац. Але ці двері забиті наглухо. Дістатися в будинок, де тепер розташувалася фізіотерапевтична лікарня, можна лише з двору. Внутрішній фасад будівлі прикрашає аркада з чотирма атлантами. Співчутливо дивляться вони на хворих, які приїздять сюди на води й грязі.

Два дні в середньовіччі

Переходимо дорогу до костелу Свя-тої Трійці, що належить місцевій римо-католицькій громаді. Споруду недавно реставрували. Храм збудував на замовлення Потоцьких у 1761-1779 роках видатний польський архітектор Август Мошинський. Фасад костелу багато декорований кам’яними скульптурами святих, вазами та ліхтарями. Біля храму — старий закинутий цвинтар. Більшість надгробків зруйновані, але на каменях ще можна розібрати дати — 1881, 1884, 1891... Одне з поховань біля самої огорожі збереглося краще від інших — скорботна фігура молодої жінки над могильною плитою. «Мечислав Рей, Жозефа з Конопків, Марія Рей», — читаємо на гробівці. «Останню пані поховали не тут, а біля костелу, — сухенька бабуся, що йшла дорогою, впізнає в нас туристів і зупиняється. — Не шукайте той склеп, його зруйнували ще перші совіти2. А тут її дочка лежить». І бабця Розина розповідає нам зворушливу й моторошну історію Реїв.

Два дні в середньовіччі

За переказом, «грабіна» Юзефа була не графського роду. Маленькою її взяло з циганського табору бездітне подружжя місцевих магнатів. Вони удочерили дівчинку і виховали її як власну дитину. Однак кров далася взнаки: єдина дочка титулованої циганки закохалася в простого управителя. Любов була взаємною — і хлопець попросив руки молодої графині Марії у її матінки. Та ні за що не погоджувалася віддати доньку за «форналя». З відчаю дівчина отруїлася. Куди в той самий день зник її коханий, ніхто так і не дізнався. Кажуть, що відтоді привид молодої жінки час від часу з’являється в різних куточках цвинтаря і парку.

Шарм історії

Від Микулинців до Теребовлі — нецілих 10 кілометрів. Передмістя райцентру позначає стела, стилізована під фортечну вежу. Старовинне місто (в 1389 році Теребовля отримала Маґдебурзьке право) лежить на берегах ріки Гнізна. Міст умовно з’єднує «стару» і «нову» частини Теребовлі. У «старій» знаходиться переважна більшість пам’яток історії та архітектури.

При в’їзді в місто — роздоріжжя. Прямо — Миколаївська церква XVI століття, що була одночасно й оборон-ною спорудою. Збереглися закритий бойовий ярус, бійниці над апсидою. Повз цей храм бруківкою вулиці Князя Василька потрапляємо в центральну частину міста. А щоб дістатися до знаменитої княжої фортеці на Замковій горі, треба повернути праворуч.

Два дні в середньовіччі

Вулицею Шевченка, минаючи міську Ратушу і колишній монастир отців кармелітів3, під’їжджаємо до парку. «Зона відпочинку «Замок» — зазначено на вхідній арці. Схилом гори до фортеці веде крута спіральна стежка. Будьте готові: від монументального оборонного укріплення, яке виросло на місці дерев’яної фортеці князя Василька4 близько 1360 року і чотири століття захищало край від татарсько-турецьких нападів, залишилися тільки руїни.

Рештки колись монументальних стін Теребовлянського замку майже повністю заросли диким виноградом і плющем. По них можна вільно прогулюватися, милуючись панорамою Теребовлі. За обрисами дахів вгадуємо храми і вулиці міста. Недалеко від Миколаївської церкви видно будівлю латинського костелу, зведеного на початку минулого століття в стилі старої християнської базиліки. На південній околиці міста, на пагорбі над рікою Серет, бачимо руїни іще одного замку-монастиря — Підгорянського. Цей комплекс споруд XVII століття вважають одним з найцікавіших оборонних укріплень Поділля часів пізнього ренесансу.

Два дні в середньовіччі

Сутеніє (зимовий день — короткий), над Гнізною запалюють вогні. Куди ще можна податися в такий час? Радимо побувати у краєзнавчому музеї. До нього — метрів сто від Миколаївського храму, якщо йти догори вулицею Шевченка. Директор музею Ігор Зінчишин — краєзнавець і археолог, заразить любов’ю до прадавньої Теребовлі кого завгодно. Пишається, що в експозиції музею є фрагмент бронзової фібули5 і триручна ваза періоду «черняхівської культури» (II-IV століття), випадково знайдені минулого року на городі сусіднього обійстя. «Таких експонатів не має жоден музей Тернопільщини», — стверджує пан Ігор.

Два дні в середньовіччі

Історик Микола Брездень розповідає про Теребовлю від часів давньої Русі до часів теперішніх. Ніби мимоволі починаємо співчувати князю Васильку Теребовлянському, підступно осліпленому своїми братами. Дивуємося долі козацького гетьмана Нестора Морозенка (Станіслава Мрозовецького) — сина теребовлянського підстарости, шляхтича за походженням, який загинув у війні Хмельницького з поляками. Згадуємо про місцеву Ксену — дружину коменданта замку Хршановського. Анна-Софія нарівні з чоловіками з шаблею в руках боронила теребовлянський замок і не дозволила здати його туркам. Було це у 1675 році. Відважна жінка з ножами обіруч увірвалася на таємну нараду, яку зібрав її чоловік. Вона заявила, що вб’є себе і його, якщо буде ухвалено ганебне рішення скласти зброю. А вже наступного дня на допомогу обложеним прийшов зі своїм військом польський король Ян Собєський. Пам’ятник рятівниці Теребовлі до 1944 року стояв на пагорбі біля замку. Наразі залишився тільки його п’єдестал.

В залі музею, присвяченій новітній історії України, на почесному місці — цитра6. Музичний інструмент належав дядькові нашого екскурсовода, відомому галицькому фольклористу і музиканту Федору Маковському. Коли Маковський був у засланні, цитру зберігала його кохана. У 1957 році, за два роки до смерті, вигнанець повернувся в рідне місто. «Я чув, як він востаннє торкався цих струн», — згадує Микола Брездень і наспівує характерну мелодію місцевого танцю «тромболянка». Правдивий шармневеликих галицьких містечок якраз і полягає в тому, що їх мешканці жили й живуть однією великою родиною — з усіма плюсами і мінусами такого співжиття.

Два дні в середньовіччі

Фрагменти величі

Дорогою до Підгайців, а це ще 44 кілометри від Теребовлі, минаємо села Острівець, Соколів, Білокриницю, Новосілку. Село Новосілка славне тим, що в ньому квартирувала «Артистична горстка» Легіону Українських Січових Стрільців — тут були написані найвідоміші стрілецькі пісні і марші.

Біля вказівника до Монастириська повертаємо на міст і в’їжджаємо в райцентр. Праворуч — парк над ставом, ліворуч — одно- та двоповерхові камениці. Здається, місто тікає від ріки, видряпуючись на навколишні пагорби. Біля обеліска класику польської літератури ХІХ століття Адаму Міцкевичу нас чекає краєзнавець Степан Колодницький. В супроводі гіда, який знає історію кожної родини і кожного будинка в Підгайцях, інтенсивно проживаємо цілий день.

Два дні в середньовіччі

Перше враження: невже місто вмирає? Виявляється — навпаки, відроджується. Пан Степан розповідає, як наполегливо радянська влада перетворювала Підгайці на звичайнісіньке село. Від такої наруги місто не оговталося досі. Бачимо рештки бруківки, закатані асфальтом, бачимо пошарпані стіни старих вілл, напівзруйновані храми, недоглянуті цвинтарі. Але певним чином уся ця мозаїка укладається в картину незнищенної величі міста.

У Підгайцях переплелися історії трьох народів — українського, польського та єврейського. Степан Колод-ницький провадить нас давнім єврейським кладовищем. Тепер тут — неофіційне громадське пасовище. Із понад тисячі захоронень збереглися трохи більше двох сотень. Майже 50 поховань датовані початком XVII століття. «Підгаєцький кіркут — один з найдревніших в Україні, — пояснює краєзнавець. — Орнаменти, які прикрашають кам’яні плити тутешніх надгробків, тотожні візерункам на викопних рештках у Месопотамії». У нижньому куті кладовища — братські могили часів Другої світової війни, в них лежать більше 700 євреїв, розстріляних фашистами.

Вулицею Лесі Українки йдемо до синагоги. На подвір’ї пам’ятки архітектури державного значення XV — початку XVI століття влаштовано комунальний ринок. А будівля стоїть пусткою і поступово руйнується. Минаємо провулок Підвальний, де збереглися рештки замкового валу. Курям, які завзято гребуть землю, байдуже, що в 1463 році на цьому місці були кам’яні мури справжньої фортеці. І синагога, і костел на перетині вулиць Юрдика й Галицької7, і мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, що на вулиці Чорновола біля Ратуші — всі ці храми належать до єдиного комплексу оборонних споруд середньовічного міста. До речі, в підгаєцькому костелі, під підлогою храму, куди веде напівзасипаний хід, покоїться граф Станіслава Ревера Потоцький — засновник Станіславова (тепер — Івано-Франківськ). А ще ці стіни були свідками того, як гетьман правобережної України Петро Дорошенко у 1667 році програв битву з поляками і визнав себе та своїх козаків підданими короля Яна Казимира.

Два дні в середньовіччі

Від костелу їдемо у передмістя Підгайців — в Тудинку, де знаходиться цвинтар із надгробними скульптурами каменетесів Папіжів. Роботи майстрів цієї династії вважаються перлинами галицького народного каменярства. Дорога від Тудинки до центру міста веде повз оригінальний пам’ятний знак. Читаємо, що тут колись було місце страти міщан — спеціально для виконання смертних вироків магістрат утримував ката. Якщо взяти праворуч ґрунтовою дорогою повз цей хрест і новобудови, можна дістатися пагорба, де у 1883 році польська громада встановила колону святої Анни — на пам’ять про перемогу над козаками-дорошенківцями.

Вулицею Гетьмана Мазепи повертаємо ліворуч і по Чорновола, повз Успенську церкву, Будинок культури та краєзнавчий музей, виїжджаємо на вулицю Кравецьку. З пагорба відкривається панорама околиць міста. Зупиняємося на Майдані Незалежності. Це — колишня площа Ринок, торговий осередок Підгайців кінця XVII століття. Від площі ринок у чотирьох напрямках розташовувалися квартали громад чотирьох різних національностей. У східному кварталі мешкали поляки, у північному — українці, західний заселяли вірмени, а південний — євреї. Такий поділ свого часу повпливав на архітектуру середмістя.

Виходимо на вулицю Шевченка, яку називають «проспектом вілл». Серед одно- та двоповерхових будиночків кінця XIX — початку XX століття не знайдеш двох схожих. Гордість городян — будинок Марцеліни Чарторийської (власниця міста середини XVII століття), улюбленої учениці Фредеріка Шопена. Ні, це не музей. Тут живуть люди. Візити незваних гостей не викликають у них ентузіазму.

Розповідь про військові поховання Першої світової та українсько-польської воєн (1918-1919 роки), про ґетто і «праведників миру», про радянські розстріли початку 40-х років минулого століття, і нарешті — про підгаєцькі підземелля та знайдені в них скарби могла б зайняти ще не одну сторінку журналу. «Історико-культурний потенціал Підгайців просто колосальний, — підсумовує Степан Колодницький. — Маємо можливість прослідкувати багатовікову еволюцію міського осередку і реконструювати типове українське місто часів середньовіччя. Зауважте, що комплекс «нового» громадського центру Підгайців середини XIX століття є унікальним прикладом урбаністики того часу. Створення екскурсійного маршруту, музею і наукового осередку в Підгайцях може мати міжнародне значення». Сьогодні велика група українських науковців, зокрема з університету «Львівська Політехніка», працює над тим, щоби місто отримало статус музею. 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Мирослав КУШНІРЕНКО


1 До санаторію «Медобори», що в селі Конопківка ,— один кілометр. Село відоме своїми мінеральними джерелами (сірководнева вода типу «Мацеста», натрієво-хлоридна вода типу «Моршин») та торфоболотами з кінця XVIII століття. В ті часи конопківський курорт був популярним місцем відпочинку — тут лікувалися хворі чи не з усієї Східної Європи. Після смерті власника Яна Конопки (1854 рік) почався занепад. Відновили курорт у 1967 році як обласну водогрязелікарню. А з 1988 року в Копопківці почав працювати санаторій «Медобори». Серед інших лікувальних засобів, які практикують у «Медоборах», — пивотерапія (пивні ванни та регулярне пиття «живого» пива), апітерапія (лікування бджолиними укусами), гіпотерапія (лікування верховою їздою).

2 «Першими совітами» галичани в побуті називають радянську владу 1939-1941 років.

3 Монастир отців кармелітів — оригінальна оборонна споруда, зведена у 1635-1640 роках. Ренесансно-барокова архітектура: костел і прибудовані до нього келії обгороджені двометровими стінами з чотирма двоярусними кутовими вежами, мають бійниці. Сьогодні комплекс реконструйовано у церкву святого Володимира та семінарію УАПЦ.

4 Перша згадка про княжий град Теребовль у «Літописі Руському» датована 1097 роком. Докладно про місто в давні часи та про князя Василька Теребовлянського розповідає експозиція місцевого краєзнавчого музею.

5 Фібула — металева застібка, схожа на шпильку. Як прикраса відома з бронзової доби, проіснувала до раннього середньовіччя. Фібулами защіпали плащі на одному плечі. В археології фібули сприяють датуванню культурних шарів, оскільки форма їх змінювалася впродовж різних історичних періодів.

6 Цитра — струнний щипковий інструмент у формі пласкої скриньки, має 5 струн для виконання мелодії і 25 струн для акомпанементу. Цитри розповсюджені в Китаї і на Близькому Сході, звідти вони потрапили у середньовічну Європу.

7 Парафіяльний костел Пресвятої Трійці був споруджений на місці згорілого в 1634 році. Будівля, виконана в пізньоготичному стилі з елементами ренесансу, є державною пам’яткою архітектури. Костел цікавий як зразок синтезу архітектурних напрямів.

Успенська церква, зведена у 1650-1653 роках, є оригінальною оборонною спорудою. Унікальні дерев’яні бойові аркади оперізують центральну і вівтарну бані храму. Аналоги можна побачити на мініатюрах рукописів та на іконах часів Княжої Русі. Дерев’яні скульптури святих апостолів Петра і Павла з первісного іконостасу зберігаються в Національному художньому музеї в Києві.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання