Час на кутю

Час на кутю.

Час на кутю

Кутя — в минулому щоденна каша із зерен пшениці, маку, горіхів і меду. Відвіку мед і мак були символами багатства і здоров’я. Простота приготування, її добрий смак і поживність залишилися в обряді Різдвяних свят. Свою первинну святу простоту кутя зберігає й дотепер.

Для приготування куті вживається «піхана» (без полови) пшениця. Це пропарене гарячою водою зерно, просушене, перебране і м’яко облущене в ступі чи в макітрі. Обережно просіяне, воно без полови має таку собі луску — пір’я. Зараз на базарах господині продають вже приготовлену пшеницю. Слід лише вибрати однорідну і не надмір потовчену. Її треба буде помити в кількох водах, залити окропом і поставити варити на легкому вогні дві-три години. Якщо вода википає, можна доливати окропу. Пшениця не повинна надто розваритися. Її варять без жиру і солі. Ніби проста на перший погляд процедура має відбуватися спокійно, тож краще усе робити навіть за день до Святвечора. Для куті варто мати на господарці спеціальний горщик і користуватися ним лише для цієї нагоди, щоб посудина не мала інших запахів.

Мак. Радять купувати крупний світлий. Найліпший мак — український. Він соковитий. У продажу є багато так званого польського маку. Він дрібніший і твердіший, його доводиться довше терти і варити. Говорять всіляке, але не без рації: мовляв, терти мак треба лише в одному напрямку і за годинниковою стрілкою. Якщо дівчина облизуватиме макогін, їй грозить мати лисого чоловіка.

Запарюється мак у мінімумі води. Далі його треба процідити, а потім протерти. Частину приготовленого маку можна відкласти. Свята тривалі, але кутю варто готувати лише на два-три дні — особливо в таку теплу зиму.

І от уже безпосередньо перед вечерею можна змішати всі складники. Зварену пшеницю вимішати з маком, додати за смаком меду. Деякі ґаздині додають цукру, а меду — лише трішки. Насправді можливі різноманітні пропорції. Є варіанти, коли кутю роблять рідкою. Але класична кутя густа і така, що здатна прилипнути до стелі, коли її, за традицією, господар підкидає догори. Ритуал означає наповнення хати добром і статками. Часом до куті додають узвару, який є обов’язковою стравою на святвечірньому столі. Дехто присмачує кутю родзинками, що теж до певної міри має традиційний сенс — адже кутя прийшла до нас із Палестини.

І останнє обов’язкове — посічені горіхи. В різних країнах і в різні часи горіхи додавали різні. Мигдаль, фундук... А в Україні традиційно — волоські (грецькі). Себто для такої «каші» принциповими є зерна і мед. Це те ключове, що завжди було ознакою достатку, добробуту.

Часом кутю називають «золотою кашею», бо окрім свого золотистого кольору, вона є справді багата і корисна.

Важливо робити кутю разом з дітьми, щоб передати традицію і додати їм нових незабутніх вражень від Різдва. Кутю можна їсти аж до Йорданських свят.

Кутю часом називають «дзьобан-кою», «коловатнею». І свійська худоба, і птиця теж мусять скуштувати її. Завжди на святковому столі ставиться зайві миска та ложка для тих, кого вже нема в родині. Після вечері цей посуд виноситься на подвір’я, щоб, мовляв, і душі померлих причастилися, заглянувши на свято до своїх близьких.

Колись традиція причастя кутею для всіх була обов’язковою, а для декого і обтяжливою, бо не всі діти, виявляється, люблять її. Але ж це поживна і смачна страва, якою можна поласувати лише на Різдвяні свята. А ще — це ж запам’ятовується на все життя — щаслива сім’я, пахуча солома під столом, затишна свічечка, духмяні пампушки і борщик з вушками а, головне, повна куті велика макітра з дерев’яною ложкою. Смачного. Христос рождається! 

текст: Ігор ПАНЧИШИН

графіка: Володимир ГРИВІНСЬКИЙ

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання