Де гуцул, там і «гуцулик»

Де гуцул, там і «гуцулик».

«Де гуцул, там і кінь, не було би людини у цих горах, у чорних пущах і на золотих шапках полонинських, якби не кінь гуцульський», — писав на початку минулого століття етнограф Володимир Шухевич. Гуцульський кінь, або «гуцул» (чи «гуцулик») — унікальна порода, яка належить до світового генофонду. В 1979 році вона одержала статус реліктової і була взята під охорону. Сьогодні на нашій планеті живуть усього 500 племінних гуцульських кобилок.

Де гуцул, там і «гуцулик»

Діти диких просторів

Переважна більшість «гуцуликів» мешкає в регіоні, відомому як Карпатсь-кий вигин — на території Польщі, Румунії, Словаччини й України. Прадавньою батьківщиною цих коней науковці вважають східні Карпати.

«Вперше дрібних гірських коней Буковини описали на початку 17 століття (Першу згадку про коней аборигенної гірської породи знаходимо в книзі Дорогостайського «Гіппіка», 1603 рік.)», — розповідає керівник національного природного парку «Гуцульщина», кандидат біологічних наук Юрій Стефурак. Йшлося про територію між Прутом і Черемошем — тут мандрівники натрапили на коників, яких їм ще не доводилося зустрічати. Заввишки, як людина, переважно гнідої масті, з чорними гривою й хвостом та в чорних «панчішках». Уздовж хребта — широка чорна смуга, що розходиться на обидва боки від холки вузькими смужками. Такий специфічний окрас, а також особливі постава, форма голови, тулуба й копит цих коней дали підстави припустити, що їх предками є тарпани. Теорію про те, що «гуцулики» — нащадки дикого коня українських степів, висунули і послідовно обстоювали передовсім представники віденської зоотехнічної школи.

Втім, суперечки з приводу походження цієї породи науковці ведуть досі. Австрійський дослідник Ернст Гакль у своїй монографії «Гірський тарпан лісових Карпат, званий гуцулом» (1938 рік), писав, що «гуцулики» могли успадкувати риси коня Пржевальського. Мовляв, той потрапив у Карпати під час монголо-татарського нашестя в XIII столітті і відтоді послідовно покращував генофонд аборигенів. Є прихильники теорії про «турецький» слід в історії породи: нібито постала вона від схрещення місцевих коней з гарячими турецькими скакунами, які обживали в XVII столітті околиці Хотина.

Представники Львівської національної академії ветеринарної медицини пояснюють походження сучасних «гуцулів» так: найбільш імовірно, що їх предки — дикі коні з південно-східних степів України, які зазнали впливу коней монгольського походження. Пізніше на формування породи вплинули коні норійського типу, переселені в Карпати з території Римської імперії. За часів Австро-Угорщини таке схрещування практикувалося досить часто. Пізніше, в кінці XIX — на початку XX століття, породу «облагородили» чистокровні арабські жеребці. На той час «гуцуликів» уже розводили на спеціальних фермах. Незважаючи на дві світові війни, ентузіастам вдалося зберегти племінні книги, за якими можна прослідкувати родовід гуцульських коней. На жаль, усі письмові джерела знаходяться за кордоном.

І хліба кусень — з коником навпіл

«Найдавніший кінний завод «гуцулів» був заснований у Румунії, в 1774 році, — продовжує пан Стефурак. — За Австро-Угорщини провадилася цілеспрямована селекція цих коней для потреб армії. З 1856 року на базі конезаводу «Лючіна» (Буковина) «гуцуликів» вирощували як кавалерійських коней. Після розпаду імперії поголів’я, відповідно до міжнародних угод, поділили між Румунією, Польщею, Словаччиною та Угорщиною.

В межах теперішньої території українських Карпатах існувало два найбільші осередки гуцульського конярства — в Косові та Жаб’єму (нині — Верховина). Розвиток породи зупинила Перша світова війна. Після її закінчення чисельність коней зменшилася вп’ятеро. А після Другої світової коників-«гуцуликів» у радянській Україні можна було взагалі полічити на пальцях. На початку 1990-х в Карпатах залишилися всього чотири гуцульські кобилки і один жеребець».

Англійський письменник Чарльз Ньюмен, подорожуючи Карпатами в 1934 році, писав: «Справжній гуцул ніколи не ходить пішки, позаяк має таку прив’язаність до свого коня, як араб». Для горян, правду кажучи, родовід «гуцулика» ніколи не мав особливого значення. Мешканці гір звикли вважати коників членами своєї родини — з ними ділили роботу, дах і шматок хліба. За це тварини віддячували вірною службою. «Навіть якщо би вершник задрімав, повертаючись із гарної гостини, то й тоді привезе його кінь просто додому», — розповідає господар приватної туристичної садиби Іван Гуралюк (село Вербовець Косівського району Івано-Франківської області).

Де гуцул, там і «гуцулик»

Чоловік знає це достеменно — адже тримає двох кобилок-«гуцулок» Зірку та Руту. Конячки цілий рік працюють в «зеленому» туризмі — катають відпочиваючих на спині чи в бричці. «Ці коні спеціально для наших гір роджені», — ґазда обіймає Руту за шию і ніжно погладжує. Кобилка задоволено форкає. «А оце її дівочка», — він рекомендує нам лоша, яке також намагається підставити свою голову під лагідну руку господаря. Пан Іван розповідає зворушливу історію про те, як Руту водили до «князя»-жеребця і як вони «собі полюбили си».

Іван Гуралюк, які і більшість власників «гуцулів» на Косівщині та в Рахівському районі Закарпатської області, отримав коней у подарунок від міжнародної благодійної фундації «Хайфер Проджект Інтернешнл». У 1994 році в Австрії була створена Інтернаціональна Федерація гуцульських коней, яка мала на меті забезпечити єдину методику розведення цієї породи на території, де вона була поширена. «Хайфер» долучилася до цієї справи. Від 1996 року у двох районах Прикарпаття та Закарпаття організація реалізувала проекти «Відродження порід тварин, що зникають на Гуцульщині» та «Відродження гуцульського коня в Українських Карпатах». За цей час сільським родинам Косівщини та Рахівщини передали більше півсотні кобилок та кілька племінних жеребців. За умовами проектів, перший приплід жіночої статі господарі дарували іншій родині і ділилися з нею знаннями й досвідом догляду за «гуцуликами».

Друг аборигена і туриста

«Коні гуцульської породи винятково пристосовані до роботи в горах, — пояснює пан Гуралюк. — «Гуцул» іде кількадесять кілометрів верхами з центнером поклажі — і не стомлюється. А пустіть-но високогір’ям «орловців» чи «арабів» — у них легені не витримають! Гуцульські коні дуже обережні: на греготі (дрібному камінні — ред.) стають так, щоби не послизнутися. Проходять під облазом (придорожною скелею — ред.) так, щоби вершника не зачепити. Знають, як спускатися крутим рипом (високим берегом гірської річки — ред.). Знаходять брід без допомоги людини, легко грузь (густе болото — ред.) долають».

«Гуцулики» відрізняються від інших порід коней спокійним норовом і надзвичайною кмітливістю. Можуть іти на голос, пам’ятають усі шляхи та місця, де бували. Самі повертаються додому з високогірних полонин. За це все гуцули жартома називають своїх конячок «великими собаками». І довіряють їм возити дітей — подекуди з п’ятирічного віку.

Відколи «гуцулики» повернулися, в Карпатах почався розвиток кінного туризму. Наразі цим займаються Рахівське агентство агроекотуризму, Косівська районна туристична асоціація «Гуцулія» та Національний природний парк «Гуцульщина». За останні три роки кількість охочих подорожувати горами на «гуцулах» зросла вдвічі. До послуг відпочиваючих десять сертифікованих кінних маршрутів різної складності. Щоправда, туристам варто знати: переважну більшість часу коні зайняті у господарці, тож зібрати більше, ніж п’ять «гуцуликів» для тривалого походу горами поки що проблематично. Натомість короткі мандрівки верхи можна замовляти в більшості карпатських туркомплексів і приватних пансіонатів.

І на останок — про рекреаційну новинку, гіппотерапію. Цьогоріч лікування верховою їздою започаткували у санаторії «Квітка Полонини» (село Солочин Свалявського району Закарпатської області). З ініціативи головного лікаря Павла Ганинця при оздоровчому закладі створено науково-виробничу асоціацію «Племконецентр» (50 коней) і влаштовано спеціальний іподром для випробування та тренування гуцульських коней — «Гуцульська стежка». Санаторій планує щороку у вересні влаштовувати на «Гуцульській стежці» міжнародні конкурси та змагання «гуцуликів». 

текст: Наталія КУШНІРЕНКО

фото: Денис ОВЧАР

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання