І далі... про Анджея Стасюка

І далі... про Анджея Стасюка.


А потім ми вийшли до Менчіла, тоді на Шешул. Заночували на біологічному стаціонарі, прикурюючи від нафтової лампи. Вранці бачили море, утворене хмарами над Квасами, острови і атоли Свидовця. Вийшли до Петросу, всупереч всім правилам мудрої туристики — з малими дітьми і великим відром, у сандалях без пасків, прикладаючись до пляшки з коньяком (наступного літа, у страшенну спеку, ми були вже у серці Ґорґан. Не взяли з собою води, бо не сподівалися, що серед цього каміння може не бути хоча б якогось джерела. Але не було. Довелося тамувати спрагу коньяком, який насправді спраги не тамує). На дорозі під Петросом Стасюк шкодував, що не має КрАЗа, мріяв мчати, ледь вписуючись у повороти, на чомусь важкому. Він мало не розбігся і не полетів, бачачи далеку безконечну перспективу румунських гір. Потім ми ледь не залишилися навічно на полонині Шеса. Потім була Ясиня, нічна трава на станції, нічний поїзд, світанковий Делятин, останні пляшки горіхівки, знайдений свинцевий кастет на дні найбільшого плеса на Любіжні.

І далі... про Анджея Стасюка

Взимку я вибрався до нього. Теж у гори, бо Стасюк вже багато років тому оселився на порожній Лемківщині. Їхали через Словаччину, через Бердіїв, через кордонний перехід Конєчна. Йшли снігами і лісами до Воловця. Вили вовки, і не було жодного світла у придорожніх лемківських хижах. Коли нарешті опинилися у нього вдома, він мовчки завів на другий поверх, де на довгому столі з негибльованих дощок біля свинцевого кастету з дна Любіжні стояла друкарська машинка. Закладений в неї листок був листом. Останні слова, написані десь тоді, коли ми стукали в двері, були такими — і передай Тарасові, щоби приїжджав тоді, коли захоче.

Стасюк — найзначніший письменник теперішньої Польщі. У нього закохані, його ненавидять, його зневажають, ним захоплюються, його бояться. Він не боїться нічого, хіба трохи — себе. Він пише прекрасні книжки. Народився сорок шість років тому на Празі (дуже важко пояснити все, що це коротке визначення означує, але якби йшлося , скажімо, про Нью-Йорк, то міг би бути Гарлем) у Варшаві. Майже не ходив до школи, але так багато читав, що мусив навіть красти книжки у бібліотеці. Ясно, що був ще рок-н-рол, ударні. І тижневі автостопи усією Польщею. Дезертував з війська. Через що сидів у в’язниці. Там став письменником. Написав «Мури Геброну». Все, що робив далі, стало історією польської літератури — «Вірші любовні і нє», «Через ріку», «Дукля», «Білий крук», «Зима», «Фанерний літак», «Ніч», «Дев’ять», «Корабельний щоденник», «Як я став письменником»...

Двадцять років тому він покинув Варшаву і оселився у Низькому Бескиді. В колишньому лемківському селі, де лише вісім хат. Розводив лам. Завів дітей і псів. Збудував хату, в якій повно книжок і завжди якісь гості. Рубає дрова, ходить лісами, стріляє з пневматичної рушниці — з веранди у пивну бляшанку на тичці, дуже далеко. Слухає словацьке радіо. Розглядає мапи. Дивиться на свій телевізор — вогонь за скляними дверцятами печі. Пише листи. Іноді їздить на обід за кордон — до Бердійова...

Кілька років тому разом з дружиною вони заснували видавництво «Чарне» (за назвою сусіднього села, де колись жили). Тепер воно є одним з найкращих у Польщі. Видають справді найкращі книжки авторів з його Європи. А він має дуже особистий континент. Любить його і плекає. Нестримно ним подорожує. Це інша Європа. Та, де ще не все зіпсуто, де є справжність. Ми туди належимо. Як і Молдавія, північ Румунії, Словаччина, Балкани, Албанія, схід Угорщини, дельта Дунаю, все, де живуть цигани. Про мандри цими краями він написав свою найкращу, дуже дорослу, надто дитячу, надзвичайно добру і мудру, трохи іронічну, страшенно сумну і дивовижно оптимістичну книжку «Їдучи до Бабадагу». Цю книжку можна читати вічно, любити завжди. Трошки навіть шкода, що вона не жінка.

А ще Стасюк великий, легкий і важкий, примружений, надзвичайно фотогенічний, гострий і лагідний, щедрий і вдячний, не робить жодних письменницьких нотаток, пам’ятає те, що слід запам’ятовувати, скромний, буйний і встидливий, чимось подібний на свій континент. На наш континент. Каже, що після сороківки вже не впевнений у тому, що було насправді, а що приверзлося, і скидає водонепроникну куртку вже тоді, коли виходить на сцену (як справжня зірка, має право вимагати, щоби на таких публічних зустрічах на столі була попільничка і пляшка вина). 

текст: Тарас ПРОХАСЬКО

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання