Полотняна зима

Полотняна зима.


Зима — як нескінченна нитка — тягнеться з дня у день — а дні все нанизуються і нанизуються на неї. Вона все росте і росте з повісма і біжить, забігає на веретено. Ця зимова нитка — на цілу родину, на цілий рік, на цілий час. На увесь одяг, на постіль, на рушники, на верети... Сьогодні, щоб вдало вийти заміж, дівчині зовсім не потрібно вчитись прясти. Нікого не цікавитиме, чи виходить з-під її пальців товста, нерівномірна нитка, чи тоненька павутинка. Зникло і саме заняття — виготовлення домотканого полотна. А скільки накручувалось навколо тієї нитки побрехеньок, придибашок, приказок, загадок, коломийок. Люди комп’ютерної ери, читаючи про мички, повісмо, терлицю, мотовило, веретено, часто і не уявляють, про що ідеться. Тож вирушимо у мандрівку — від льону на полі до вишиваної сорочки. А для цього поїдемо у бойківське село Цінева.

Полотняна зима

У музеї

Цінева — це передгір’я. Рожнятівський район Івано-Франківської області. Перша письмова згадка про село — з 1567року. Це давнє село майстрів: будівельників, ковалів, кушнірів, ткачів, шевців, боднарів... Далеко йшла слава про Ціневу, а особливо про її будівничих, котрі зводили прекрасні церкви.

А ще село може похвалитися історико-краєзнавчим музеєм, зорганізованим тридцять років тому. У музеї — понад п’ять тисяч експонатів, а серед них і предмети прядіння та ткацтва. Тому ми і тут. Господиня музею Галина Якимович відмикає двері. Заходимо, починаємо розглядати експонати. І давнє начиння (по-сучасному — посуд), і народні меблі, і реманент, і одяг. Ось виграють всіма барвами славнозвісні ціневські кожушки, вишиті квітами. Шкода того цвіту: кожушки нищать холод, вологість, цвіль.

Полотняна зима

А ще тут багато фотографій. Бо ж саме у Ціневі народився знаменитий фотохудожник і поет Ярослав Коваль. У музеї експонуються його унікальні знімки 20-30-х років ХХ століття.

Поки ми оглядали музейне багатство, у двері заглянула тутешня майстриня Юлія Олексин. Це вона стала нашим гідом у полотняний світ.

Крізь терлицю, гребінь, щітку

Ця зимова історія насправді починається ще у серпні. Льон причорнів, його головки шелестять на вітрі: час збирати. Так і постає в уяві картина з пісні:

...Ой попід гай зелененький

Брала вдова льон дрібненький.

Брала, брала, вибирала,

Тонкий голос подавала...

Вдома, щоб відділити насіння від стебла, господиня протягувала льон через дергачку — широку зубату дошку на підставці. Потім мандлі (оберемки льону) знов несли на поле, широко розстеляли й сушили. Але в передгір’ї, щоб добре висушити льон, треба було влаштувати особливу сушильню. Винахід явно доісторичний: велика яма з вогнищем посередині. Яму нещільно накривали дошками, драбинами, а на них вже настеляли стебла. Звичайно, сушарку облаштовували гуртом — «без толоки, як без руки».

Полотняна зима

А далі льон мав «забути», що він був соковитим, тугим і стати м’яким та слухняним повісмом. Невеличкий пучок стебел, який зручно було взяти в руку, тут називали «ручкою». Пам’ятаєте пісню «Як жінки чоловіків продавали»? Там жінка

«...Із лик мотузка ізсукала,

Взяла свого миленького, залигала

Та й повела на базар,

До терлиці прив’язала»

Не випадково саме до терлиці (довгий горизонтальний брус із жолобом, в який вставляється рухома верхня дошка). Господиня мала стовбичити біля неї дуже довго — поки перетре, перемне увесь льон. Терлиця щоразу відкривала свій дерев’яний рот і пережовувала чергову «ручку» льону.

Коли нарешті волокна відділили від трини (подрібнених стеблин), надхо див час його чесати. Чесали повісмо велетенським дерев’яним гребенем. Точніше, вставляли гребінь круглим держаком у дірку в лавці і крізь довгі зуби протягали «ручки». Потім так само — крізь велику круглу металеву щітку. Тримаючи щітку, як контрабас, тягнули повісмо крізь ліс цвяхів, аж поки воно ставало готовим до прядіння. А вичесане клоччя потім йшло на грубу нитку (і грубу тканину) — ніщо не викидалось.

 Полотняна зима

На вечорницях

Хоч приказка стверджує, що «як грудень, то нудно і в свято, і в будень», насправді було не зовсім так. Найнудніші, наймонотонніші роботи наче спонукали, щоб жінки і дівчата працювали толокою, збирались до гурту, спілкувались, співали, жартували. Тоді незчуєшся, як усе й перетерли, перечесали, а там, дивись, і перепряли, і пряжу змотали, і ось — полотно тчеться...

Основні роботи з льоном починалися після Покрови (14 жовтня), коли, за народним уявленням, земля заснула і вже нічого не можна робити в полі. А від Михайла (21 листопада) починався сезон вечорниць. Вечорниці складалися з двох частин — спочатку дівчата лише пряли, вишивали, плели, мотали нитки та чухрали вовну, а потім, коли приходили парубки, починалась розважальна частина: співи, жарти.

Не стій, любку, під віконцем,

А ходи до хати,

Бо ми впало веретінце,

нікому подати.

Вечорниці — то, властиво, сільський молодіжний клуб. Тут хлопці й дівчата мали можливість ближче познайомитись, придивитись одне до одного. Це, мабуть, ідучи з вечорниць, хлопець наспівував:

Ой, чи я сі в терню вродив,

Чи в папоротинню,

За один раз сподобав си

Молоду дівчину.

А дівчина просила маму:

Ой, піду я, моя мамко,

Та й на вечорниці,

Там мій милий, чорнобривий,

Плете рукавиці.

Полотняна зима

Мабуть, більшість пісень народжувались таки зимою. На вечорницях вирізнялась завжди та дівчина, що могла найдовше вести співаний діалог з хлопцем. Вечорниці тривали аж до Різдва. Піст диктував скромніший одяг, розваги та частування, але водночас саме на цей період припадали свята Катерини, Андрія, Миколая — привід дати волю жартам і фантазії. У Ціневі, правда, на Андрія хлопці не робили витівок — цим тут займалися в липні, на Івана Купала. Зате ж вечорниці виглядали не менш яскраво. Жарти так і сипались, вигадки так і вистрілювали. Коли все переговорили, починалися ігри. Грали в «Корчму», «Лампу», «Фарби» (різновиди фантів), у «Впізнай мене», а особливо любили «Флірти». Наприкінці вечора грали у «Мовчанку». Ведучий виголошував:

Йде товар (худоба — ред.) додому,

Стоїть жаба на лону,

Записано, заказано (заборонено — ред.),

Аби зуба не вказано,

Бо хто перший писне,

Той жабу хлисне.

А після цих слів намагався усіх розсмішити. Чи розповідав веселе, чи імітував щось, а то когось вщипне чи залоскоче, бо йому все можна. Хто ж заговорить чи засміється — вибуває з гри.

Зима — це ще і канікули від важкої фізичної праці на полі. Звільнявся час та енергія на творчість, на розваги. Всі — і старі, і молоді — розважались по-своєму. Довгі вечори при гасовій лампі (а раніше — при скіпці чи каганці) всім давали можливість наговоритися, набутися разом на цілий рік.

Полотняна зима

Перед Різдвом влаштовували останній день вечорниць – ламаний вечір. Чому ламаний? Бо на «закінчення сезону» хлопці своїм дівчатам ламали куделі. В цей вечір приносили з собою замість куделі звичайну тичку. Наприкінці влаштовували гостину.

А далі — щонайкраще зимове свято — Різдво. Тоді починалися вже нічим не стримувані веселощі. Від Різдва до Водохрестя не пряли, то була пора колядування, гостювання, всіляких розваг. Продовжували шити, прясти, ткати, вишивати аж після Водохрестя — і до пори, коли треба було виходити в поле.

При куделі, з веретеном

Як уже мовилось, на вечорницях передусім пряли. У дірку в лавці устромляли спеціальну палицю — куделю. Брали жмут вичесаного льону («кльобик») і огортали ним вгорі куделю, не надто міцно обв’язуючи шнурком. З повісма витягували волокна і формували пальцями нитку, яку далі намотували на веретено. Це довгаста з потовщенням посередині конусовидна шпуля з тонким і гострим вершком і товстим нижнім краєм. Коли треба прясти, кінець нитки вгорі закріплюють петлею і веретено працює як тягарець. Коли ж треба мотати, то петлю скидають, нитку звільняють — і намотують на веретено щойно випрядений її відрізок. Цій технології тисячі років, веретена з неоліту не різняться особливо від веретен початку двадцятого століття.

Полотняна зима

За один вечір прялося не так багато. Коли дівчина ішла на вечорниці, брала з собою лише два веретена.

А от перемотували пряжу також і хлопці. Мотовило — півтораметрова палиця, при одному кінці — ріжки, при другому — невелика паличка-поперечка. На нього з веретен і змотували нитки, рахували їх, зв’язували у пасма, які називали «мичок». Потім пряжу належало ще мочити, прати, сушити і перемотувати у клубки…

Далі прядиво снували навколо чотирьох опор величезним квадратом, та так, щоб відразу легко було заправляти ткацький верстат. Тож треба було уважно мотати й рахувати. Ще уважніше — навивати на станок нитки основи — бувало, що й виганяли на той час усіх із хати, адже помилка дорого б вартувала. А потім виткане полотно чекало літа, коли його вибілювали.

Щойно наступної зими з нового полотна шили одяг (переважно святковий; буденний робили з конопляного полотна), а потім і вишивали. Крім полотняного одягу на Бойківщині неодмінно носили безрукавки з овчини, які прикрашали вишиваними квітами. І виходила у свято кожна дівчина й жінка, яка так довго пряла, шила, вишивала, наче пава. І забувались вся турбота, труднощі і терпіння. Ішла по селу, як по подіуму — сама модель і сама модельєр, сама фахівець з технічних культур, і технолог, і закрійник, і майстер ексклюзивної вишивки. Ось на ній її барвиста зима, ось вони, її вечорниці… 

При підготовці матеріалу використано книжку Любомири Василечко «Шуткова неділя»

текст: Анна КИРПАН

фото: Денис ТРОФІМОВ

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання