Доки не втрачена первісна екзотика

Доки не втрачена первісна екзотика.


Не так уже й багато українців їздять до Бірми. В усякому випадку, якщо порівнювати з Таїландом, Камбоджею та й навіть В’єтнамом. Доводиться чути про військовий режим, закриту країну, міжнародні санкції... Це мало би відлякувати цивілізованих туристів. Хоча в дійсності усе виявляється не так страшно, ба, навпаки — дуже навіть цікаво.

Доки не втрачена первісна екзотика


Отже, що таке Бірма, чи — вдамося до відновленої давньої назви — М’янма? Найбільша держава Південно-Східної Азії, яку за кількістю населення та й площею можна порівняти з Україною. Країна з великою культурою та славною історією — до приходу європейців бірманці ґрунтовно домінували в регіоні у військовому та економічному плані. За кількістю великих буддійських святинь та культових споруд Бірмі, очевидно, нема рівних. Тут навдивовижу приємний клімат, чудова природа, розкішне узбережжя блакитної Бенгальської затоки з білосніжним кварцовим піском та мальовничими пальмами. До цього треба додати майже ідеальну екологію — адже в країні практично нема промислового виробництва, не використовують хімічні міндобрива, сільськогосподарську техніку, та й авта — перелічити на пальцях.

Доки не втрачена первісна екзотика

Що ж стосується закритості й інших «жахів», то місячну туристичну візу можна отримати у будь-якому посольстві М’янми (найближче — в Москві) або й просто в бірманському аеропорту, попередньо заповнивши анкету на спеціальному урядовому сайті. Якщо ж замовляєте тур через місцеву турфірму, то про формальності взагалі забудьте. Військовий режим, чесно кажучи, видає себе лише тим, що керівника держави на біґбордах зображають у формі, а біля урядових організацій стоять вартові. Як не дивно це звучить, але для мандрівника військова диктатура в країні — це швидше плюс. На вулицях чисто й охайно, жодних жебраків та сумнівних персон. Можна спокійно манджати будь-якими кварталами у будь-яку пору доби, не дбаючи про власну безпеку чи безпеку власних речей. Це чимось нагадує Радянський Союз — мінімум громадянських свобод, але повна безпека, особливо для іноземців. Найцікавіше виявляються міжнародні, точніше, американські санкції. Країна цілковито відрізана від світової банківської мережі. Сюди неможливо переказати гроші, а про дорожні чеки та картки треба забути. Тільки долари готівкою, що вільно міняються на місцеву валюту — чати. Причому офіційний курс Центробанку, за яким, очевидно, міняє гроші у випадку закордонного відрядження керівництво країни, 7 чатів за долар. А неофіційний, ринковий — 900... Всі іноземці, зрозуміло, міняють за ринковим. Все це нам таке знайоме...

Доки не втрачена первісна екзотика

Бірма узагалі погано вписується у рамки сучасного цивілізованого світу. Тут цілковито відсутня демократія, навіть така формальна, як у деяких країнах Азії з пожиттєвими термінами правління їх керівників та династійною спадковістю влади. Ні про яку свободу економіки чи підприємництва нема й мови. Влада контролює практично всі аспекти життя, зокрема і моральність. Саме тому в М’янмі нема проституції, піднятої в деяких сусідніх країнах до рангу основних галузей економіки. Причому влада, турбуючись про моральне обличчя своїх підлеглих, навіть не видає дівчатам паспорти, щоб у них і думка не виникла поїхати за кордон на відповідні заробітки. А спокуса ж велика. Адже зарплата клерка чи військового приблизно 20 доларів на місяць за реальним курсом, а середній заробіток ще менший — лише 5 доларів. І це в столиці. Зрештою, здається, поза столицею чи поза великими містами гроші узагалі не потрібні, вони практично не використовуються.

Основна частина бірманців мешкає в селах. Схоже, що життєвий устрій там не міняється уже сотні років. Селяни орють землю волами, дерев’яними плугами, врожай збирають руками, а в якості добрива використовують гній. Вражає навіть не бідність чи технологічна відсталість — цього не бракує в усьому світі, — а своєрідність економічних та соціальних відносин. Люди живуть общинами в умовах натурального господарства. Як сказав один старійшина, єдине, що повинне отримувати його село ззовні, — це сіль. Решту виробляють самі. (Чоловік, щоправда, скромно промовчав про зброю.) Село практично не взаємодіє з державою. Люди не платять податки, не служать в армії, тут нема закладів охорони здоров’я, ані поліції, ані взагалі будь-яких представників влади. Єдине, що нагадує тут про уряд — школи-трирічки, де дітей навчають основ письма та арифметики.

Доки не втрачена первісна екзотика

Та й узагалі, після розмови з місцевими мешканцями виникає враження, що якби держава і спробувала запхати ніс до них у село чи прислати солдатів, то люди сприйняли б це як зазіхання на їх суверенність і взялися б за зброю. А її у селян сховано чимало...

Можна сказати, що Бірма схожа на велику бочку з порохом, начинену міжнаціональними суперечностями. Бо ж історично єдиного бірманського народу чи єдиної нації ніколи не було. Так, було бірманське царство. Але воно за населенням і площею відповідає приблизно сьомій частині країни. На решті території в різні часи існувало безліч держав, разюче відмінних одна від одної. Навіть мови, якими користуються нині, належать до різних лінгвістичних груп. Властиво Бірму з її нинішніми кордонами сформували англійці, котрі будували в регіоні свою колоніальну імперію. Вони ж розділили країну на сім штатів — за взірцем Індії. Ідучи геть, англійці пообіцяли свободу трьом штатам — Карен, Шань та Кайя, тим самим заклавши міну нескінченої громадянської війни. Фактично жоден штат у повній мірі не визнає центрального уряду. Але, не дивлячись на це, керівництву вдалося укласти перемир’я з усіма та досягнути спокою, що триває уже протягом 20 років. Цей мир крихкий і тримається на принципі «ми вас не чіпаємо, доки ви не чіпаєте нас».

Доки не втрачена первісна екзотика

Виникає логічне питання — якщо ніхто не платить податки, то за рахунок чого тримається військовий режим? Річ у тому, що країна фантастично багата природними ресурсами. Власне їх і контролює уряд. Звичайно, є й інші джерела прибутків, зокрема збори з нечисленних туристів при відвіданні пам’ятників та культурних зон. Але це так, дріб’язок. Тут є нафта, яка здебільшого йде на експорт, адже автомобілів у країні практично нема. Окрім того, активно розробляються родовища кольорових металів. Дуже цінним ресурсом ще з колоніальних часів залишаєть- ся чорне дерево, а також не менш тверде і довговічне гарбузове.

Однак найбільшим багатством країни, чи, в усякому разі, найяскравішим, вважається коштовне каміння. Бірманським рубінам, на думку експертів, нема рівних у світі. Лише тут у них глибокий насичений колір, названий поціновувачами pigeon blood — «кров голуба».

В країні добувають величезну кількість сапфірів найвищої якості. І мають вони відтінки від кришталево-прозорого ніжно-голубого до темно-синього чи й майже чорного. В Бірмі є таке місто — Магок. Так ось, там коштовне каміння буквально сувається під ногами. Уламки породи, яка містить самоцвіти, розкидані на узбіччі полів та вздовж доріг. Місцеві річки й потічки постійно вимивають і виносять на світ численні рубіни, сапфіри — їх збирають місцеві мешканці. Але є одне «але». Ця зона оточена колючим дротом і охороняється військовими, тож потрапити туди практично неможливо.

Доки не втрачена первісна екзотика

Уряд же преспокійно скуповує каміння у місцевого населення приблизно за один відсоток від реальної вартості, щоб потім продати його за кордон. Хоча, якщо уважно придивитися, можна подумати, що уряду успішно складає конкуренцію всюдисуща китайська мафія. Однак, найбільше вражають не коштовності, а бірманці. Тим, що для багатьох з них матеріальне — не мета і навіть не цінність. Основне — духовний розвиток і прагнення просвітлення. А нова сорочка, доки стара не зносилася, не потрібна.

Можливо, тому тут не набуло поширення масове конвеєрне виробництво. Кожна річ, зокрема буденна, робиться в єдиному екземплярі. Це помітно й по бірманських сувенірах. Серед найпопулярніших — різноманітні слони з чорного дерева. Так ось, якщо зайти в крамницю і глянути на десятки слонів, навіть одного майстра, не вдасться знайти двох подібних. Вони не просто відрізняються за формою, але й за настроєм, характером. Відчувається, що майстер вклав у кожного частинку своєї душі. В цьому сенсі М’янма цілком інакша, ніж, скажімо, сусідній Таїланд. Там теж безліч слонів, але всі вони шаблонні і виглядають якимись бездушними. Це стосується не лише слонів, кам’яних скульптурок та інших сувенірів, що традиційно є предметами ручної роботи. Точнісінько так само натхненно бірманці роблять найбуденніші речі — чи то одяг, чи посуд, чи меблі, — перетворюючи їх у певному сенсі на твори мистецтва. До роботи тут ставляться особливо. Її сприймають як спілкування з живою мінливою природою, котре приносить радість. У цьому є щось схоже на ставлення садівника до квітів. Мабуть, тому тут навіть звичайнісінький рис особливо смачний.

Доки не втрачена первісна екзотика

Чи можна сказати, що бірманці живуть погано, бідно? У них чудова їжа. На щастя, тут росте практично все — від рису, пшениці, картоплі, помідорів до авокадо, бананів, папайї, ананасів, кокосів і кави з чаєм. Навіть полуниці є. Не кажучи вже про безліч прянощів. Причому все росте цілорічно і врожай збирають декілька разів. Адже тут увесь час літо. Відповідно жодних проблем з кормом для худоби та птиці. Ніяких ферм — все пасеться під відкритим небом. Численні ріки, озера та морські узбережжя здатні легко прогодувати молюсками й рибою. 

Продукти екологічно чисті, як і повітря та вода. Тож живуть тут, не зважаючи на відсутність лікарів і лікарень, досить довго. Багато хто доживає до 70 чи й до 90 років. У більшості мешканців абсолютно щасливі обличчя... Так, бірманці переважно неосвічені і цілком відірвані від зовнішнього світу. Але чи настільки потрібний їм той світ з його глобалізацією? Що ж до освіти, то якщо бірманець виявляє до неї потяг, він іде у монахи. Виникає враження, наче монахів тут чи не половина чоловічого населення країни. Багато хто приходить в монастир на якийсь тиждень, місяць, просто щоб провести відпустку, зняти стрес. Лише одиниці складають пожиттєву обітницю. На відміну від християнських монастирів, у цих ніхто не працює. Їжу щоденно приносять місцеві мешканці. Вони ж дають пожертви на зведення численних статуй Будди. Монахи користуються в Бірмі великим авторитетом. Згідно з правилами, вони не мають ніякої власності, окрім одягу, предметів особистої гігієни, парасолі та чаші для пожертв. Вони не повинні торкатися до грошей. Пожертви для монастирів вкидають у спеціальні скриньки і ніколи не подають особисто ченцям. Жінки не можуть не лише торкатися до монахів, але й розмовляти з ними. Основний обов’язок монахів, окрім дотримання понад 200 правил, полягає в тому, щоб читати книжки, вивчати старовинні тексти і отримувати різноманітні знання будь-якими іншими шляхами, наприклад під час піших мандрів та спілкування з чужоземцями. Ось чому монахи ретельно вивчають іноземні мови. І якщо ви подорожуватимете Бірмою, то до вас напевне ж не раз підійдуть люди в червоних тогах і делікатно розпитають, звідки ви, як живеться у тих далеких краях, а, може, й почнуть бесіду про сенс життя...

Доки не втрачена первісна екзотика

Останнім часом все популярнішими стають жіночі монастирі. Щоправда життя в них дещо інакше, ніж у чоловічих. Жінки зазвичай стрижуться в монашки назавжди. Вони просять на вулиці, і їм можна торкатися до грошей. Ходять в рожевих тогах, як і чоловіки — голять голову, покриваючи її складеною у декілька шарів червоною тканиною.

Більшу частину часу монахи проводять в роздумах та медитації. Звичайно ж, метою є досягнення просвітлення і вихід з нескінченного кола переродження в нірвану. Слід сказати, що монахам заборонено користуватися психоделічними засобами, наркотиками й алкоголем. Його, до речі, в Бірмі практично не вживають. Вважається, що різноманітні стимулятори лише заважають досягнути свідомості Будди. Іноземцеві досить дивно спостерігати різноманіття в магазинах алкогольних напоїв, які ніхто з місцевих не купує.

Мандрівника М’янма вражає не лише ментальністю людей та соціальним устроєм. Це країна з великою історією, безліччю архітектурних пам’яток — залишків минулих епох, чимало з яких — правдиві шедеври. Мабуть, перше, на що звертаєш увагу, потрапивши у столицю країни Янгон, — грандіозна золота ступа пагоди Шведагон. Це, очевидно, одна з найбільших в усій Південно-Східній Азії архітектурних споруд. Легенда каже, що основа святині пов’язана з іменем самого Будди, вісім волосин якого закладені в її фундамент.

Ще однією перлиною Бірми є давнє мертве місто Баган. Властиво, міста як такого нема, адже не збереглося жодного житлового будинку. Зате увесь навколишній простір заповнений великими й малими пагодами з червоного та білого каменю. До сьогоднішнього дня їх збереглося приблизно 10 тисяч. А за переказами давнини, було біля мільйона. Марно питати себе, навіщо місцева цивілізація вкладала усі свої зусилля та ресурси в будівництво храмів, кількість яких перевищувала, очевидно, чисельність населення. Наша європейська свідомість не здатна цього осягнути.

Доки не втрачена первісна екзотика

Як не парадоксально, але стрімкий зліт та архітектурна велич Багана стали причиною його занепаду. Для зведення численних храмів і ступ необхідна була колосальна кількість цегли. І для її обпалювання поступово вирубали всі навколишні ліси. Позбавлені природного захисту, колись родючі землі перетворилися на пустелю.

Нині Баган — туристична Мекка країни. Тут можна зустріти професійних фотографів із усього світу. Вони знімають незліченні пагоди з червоної цегли в ніжно блакитній імлі. Для шанувальників гострих відчуттів особливою розвагою може бути зустріч світанку серед храмів на монгольф’єрах. Повітроплавання тут можливе лише в передсвітанкову пору. Екваторіальне сонце стрімко нагріває повітря, і кулі втрачають підіймальну силу.

Бірму, без сумніву, можна назва ти країною надзвичайно комфортною для туристів. У першу чергу завдяки гостинності і толерантності місцевих мешканців. Якщо говорити про сервіс, то й з ним не так уже й погано. В більшості міст є готелі зі звичним для європейців рівнем обслуговування — багато з них залишилися з часів британського панування. Мабуть, завдяки колоніальному минулому з гідами теж нема проблем.

Якість їжі узагалі заслуговує найбільших компліментів. Лише один епізод, пов’язаний з обідом в затишному ресторані, розміщеному на палях посеред прозорого озера Інлі. Ми підпливли до нього на човні і зробили замовлення: зупа з вугра, смажений вугор на друге, салат з помідорів та авокадо, різні фрукти: папайя, полуниці, ананас. Нам сказали, що обід буде готовий через годину, бо вугрів треба виловити з озера, а помідори та полуниці — зібрати з грядки.

Після круїзу навколишніми ремісницькими майстернями та сувенірними ятками ми повернулися до ресторації. Було фантастично смачно. Але найбільше вразила ціна — обід нам обійшовся у сорок гривень на трьох...

Важко сказати, скільки ще проіснує бірманський соціалізм. Тут всі очікують змін, перебудови, яка відкриє кордони та ринки, створить туристичний бум. Але, очевидно, тоді країна стане ще однією пересічною державою Південно-Східної Азії, де вся самобутність буде віддана на відкуп туристам. Тож, якщо ви хочете відвідати Бірму, поспішайте, доки вона не втратила своєї первісної самобутності. 

текст і фото: Дмитро ОМЕЦИНСЬКИЙ

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Посилання