Скала-Подільська: замок, місто і легенди.

 В дитинстві я часто бувала в Скалі*: мама мала кількох друзів серед військових 486-го гвардійського ордена Богдана Хмельницького ракетного полку, що квартирував у містечку. Ці поїздки я любила: замок, розвалини неоготичного костелу (тоді я, щоправда, ще не знала слова «неоготичний»). Завжди дивувалася: чому райцентр в малоцікавому Борщеві, коли от вона поруч — красуня Скала. Є на що подивитися, є куди піти, книгарні тут нічогенькі, ресторан в старому млині стильний, Збруч мальовничий, і на додачу — романтичні руїни замку.

*-Скала-Подільська (до 1939 року — Скала), смт. Борщівського р-ну Тернопільської обл., розташоване на західному Поділлі над р. Збруч.

Місто-привид

У тих тінейджерів, яких привезуть в Скалу сьогодні, вже не виникне питання — чому це не райцентр. Тепер тут майже до всього можна поставити префікс «екс»: колишня князівська твердиня (одна з трьох найбільших на Поділлі, разом з Кам’янцем і Червоноградом), колишня вотчина кам’янецького старости Станіслава Лянцкоронського, колишня оселя графа Агенора Голуховського, міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії, колишнє військове містечко поруч з ракетною базою під сусідніми Бурдяківцями. (Непосвяченим пропонували офіційну версію, що тут дислокуються танкісти).

Україна вже не ядерна держава, Скала вже майже не місто. Військові виїхали з нього. Офіційна статистика грає на пониження: 6 500, 6 000, 5 100 жителів... В цьому місті, здається, привидів більше, аніж людей. Можна сказати навіть так: Скала — місто-привид. Життя все ще пульсує серед однакових, як казарми, п’ятиповерхівок колишнього військового містечка і в розлогому приватному секторі Запотіччя й Толоки. Сам же центр — до останнього камінчика австріяцький — перетворився на муляж, декорації, де за фасадами старих кам’яниць ховаються лише вітер і набурмосені коти.

Половина будинків на центральній вулиці, з усіма їхніми залишками ліплення і невеличкими сецесійними балкончиками, зяють пусткою. Лише Богдан Хмельницький на постаменті, один з десятків штампованих клонівгетьманів, які зустрічають прибульця з Заходу вже в Раві-Руській, все ще грізно вимахує в бік Польщі помальованою на срібне булавою (місцеві кажуть, в радянські часи горезвісну Переяславську угоду, яку гетьман тримає в лівій руці, час від часу відламували патріоти-відчайдухи)...

Але замок — навіть у статусі «екс», навіть настільки зруйнований — не перестає бути цікавим. Мабуть, найцікавішим з усього, що залишилося від Скали. І це підтвердить будь-який турист.

Скала на скелі

На жаль (а, може, й на щастя), замок Скала-Подільська наші сучасники ще не «освоїли»: він ще не обріс інфраструктурою, сувенірними ятками, при вході на його територію ще не продають квитки. У його нинішній запущеності, поруйнованості, «дикості» є своєрідний романтизм і шарм. Такий замок по-своєму мальовничий, дуже мальовничий...

Коли поселення називалося просто Скала (відоме з XIII століття), тут був дерев’яний дитинець, зруйнований згодом татарами. Відновити фортецю і збудувати церкву випало князям Коріатовичам, що правили Поділлям з 1331 року. Щоправда, в 1395-му Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича ряд міст, в тому числі і Скалу. Ображений Федір із дружиною перетнув Карпати і згодом прославився як розумний власник Мукачівської твердині — замку Паланок. Це саме він, за легендою, надурив чорта. Заплатив рогатому за риття бездонного фортечного колодязя нещасні кілька монет. А обіцяв же цілий мішок! Кажуть, чорт в мукачівському колодязі до цього часу сидить і обурено підвиває. А тим часом туристи фотографуються, схопивши хитрого князя Федора за відполірований до блиску бронзовий палець —щоб поталанило. Князя тут зовуть Корятовичем, але це вже справа транскрипцій.

Однак повернемося до Скали. По смерті Вітольда місто перейшло у власність корони, отримало Магдебурзьке право (1443 рік). Аж поки король Речі Посполитої не віддав його в 1515 році у пожиттєву власність кам’янецькому старості Станіславу Лянцкоронському (1465-1535).

Але вже через рік східні зайди спалили і місто, і замок. Лянцкоронський взявся за відбудову. Швидкий розвиток артилерії в ті часи зумовив зведення мурованого замку бастіонного типу. Роботи проводились з допомогою та коштом міщан, яких з такої нагоди на два роки звільнили від податку. І задля заохочення відбудови занапащене татарами місто від податків доводилося звільняти неодноразово.

Отже, відновлений замок зміцнили мурами, розмістивши за ними військову залогу. Споруда навіть стала символом міста — її зображення знаходимо на печатці магістрату з 1531 року.

Але татарам до печаток і символів діла не було. Вони раз по раз руйнували твердиню. Не відставали і волохи, чий напад у 1538 році завдав Скелі великої шкоди, а замок нападники взагалі зрівняли з землею. І знову була відбудова...

Вся історія цієї фортеці — колекція трагедій і катастроф. Здавалося, на її боці сама природа: дитинець стоїть на утвореному каньйоном півострові, захищений стрімким урвищем (того й Скала!) та рікою з трьох боків. З доступного південного боку був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни і округла порохова вежа, яка збереглася найкраще з усього комплексу. Десь тут знаходилась в’їзна брама, до якої діставалися підйомним мостом. При потребі його опускали на товстезних ланцюгах.

І тим не менше, Кам’янець, якому в князівські часи Скала була рівнею, лишався нескореним. А надзбручанська твердиня терпіла поразку за поразкою. В 1620 році турки напали на місто, спалили більшість будинків, пошкодили замок. В 1648-му козацько-селянські війська взяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав в 1657 році, коли ним володів трансільванський князь Д’єрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 року повідомляє, що «замок, вимурований на скалі і обведений навколо муром, прийшов у цілковите запустіння». Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття. Скала витримала тоді облогу яничарів. Після того, як у 1672 році Поділля захопили турки, замок вже не відбудовувався.

У середині XVIII століття староста Скали Адам Тарло проводить ремонт оборонних мурів та вежі. На території фортеці будують пишний палац з великими підвалами. Рядки з хроніки за 1765 рік читаються як вирок: «...через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки, і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови». Фатум, не інакше.

Врешті-решт руїни залишили напризволяще. З кінця XVIII століття тут небагато змінилося. Першою вигулькує з-за повороту дороги кругла чотириярусна порохова башта. Далі — двоповерховий палац з гарним різьбленням над вікнами, ще далі — оборонні стіни, які сходяться під гострим кутом.

Місцеві жителі неквапливо розбирають залишки фортеці собі на огорожі, займаючись цим ще з часів Тарла. Один навіть збудував басейн для гусей і обклав його замковим камінням — пропадає ж добро...

Блукаючи замком, дивіться під ноги: у траві (чи під кучугурами снігу, якщо «екскурсія» відбувається взимку) можна не помітити провалля підвалів і залишки австрійських окопів. А глибокі ями біля західної та північної стін — сліди діяльності сучасних «золотошукачів».

Князь Данило, історик Грушевський та інші містечкові легенди

А зараз із площини фактів перенесемося на територію міфів. І тут можна вважати класичним асоціативний ряд «замок — скарб — підземний хід» з бонусом у вигляді сякого-такого привида. Міфічних князівських скарбів тут уже не шукають — переконалися, що нема. А от «чорні археологи» в 1990-х без роботи не сиділи. Коли безробіття на пару з інфляцією вертіло статками міщан, як хотіло, а на київській Петрівці за відкопану німецьку каску давали аж п’ять баксів, руки багатьох мимоволі тяглися до лопат. А в 1998 році спеціальна місія з Німеччини ексгумувала останки загиблих на території замку вояків і перевезла подалі від Скали.

Якщо зі скарбами вочевидь не склалося, то з таємничими підземеллями не все так очевидно. Місцевий краєзнавець Скали Олесь Степовий у 1930 році писав, що з порохової вежі були підземні ходи на всі боки.

Навпроти замку, біля греко-католицької церкви (1892 рік), є криничка «Королівська». Кажуть, одна з найстаріших на Поділлі. Начебто тут, поблизу «чорного шляху», яким татари гнали полонених в ясир, проходив князь Данило зі свитою — платити гарач хану. Тут його і застала зима. Слуги князя викопали криницю, з якої брали смачну воду. Звідси й «монарша» назва колодязя. А Чорними криницями зветься потічок, що біжить біля замку до Збруча.

Олесь Степовий писав також про липу, під якою Михайло Грушевський освідчився своїй першій жінці Марії з Вояківських. Шлюб їх відбувся в Скалі в травні 1896 року. Дехто стверджує, що це не більше, ніж легенда.

Голуховські та Скала

Наприкінці XVIII століття місто придбав граф Юзеф Вінцент Голуховський (1734-1806). Його онук, Агенор Ромуальд Голуховський (1812-1875), намісник Галичини і просто багач, розширював свій маєток. На той час його володіння сягали 40 000 моргів. Син Агенора Ромуальда, теж Агенор, але вже Адам (1849-1921), народився в Скалі. Він теж досяг значних кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ Австро-Угорщини. А його син, Агенор Марія Йоакім Голуховський (1886-1956), був останнім ординатором Скали над Збручем аж до вересня 1939 року.

Голуховські не відбудовували замку: оживити руїну важче, ніж збудувати щось заново. З’явилася резиденція у великому парку, хоча жодне джерело достеменно не каже, коли саме. У 1910 році це була одноповерхова споруда у формі підкови. Резиденція складалася з трьох корпусів, прикрашених гербами Голуховських та їх дружин. Палац оточував ландшафтний парк площею 50 гектарів — великі газони; тут і там — види на долину Збруча... Біля лівого крила садиби знаходилася неоготична вежа-капличка. Інтер’єри прикрашали каміни, різнокольорові кахлеві печі, родинні портрети і меблі в стилі Луї Філіпа. Бібліотека у резиденції налічувала кілька тисяч томів. І книги, і меблі, і сам палац поглинуло полум’я війни. Агенор ІІІ, той, що Марія Йоакім, мав плани щодо реставрації маєтку. Якраз у вересні 1939 року передбачалася інвентаризація. Не судилося. Стефан Богданович, архітектор, який мав займатися безпосередньо відбудовою палацу, загинув на початку війни на півдні Польщі. А німці влаштували в панському маєтку табір примусової праці «Лігеншафт».

До нашого часу збереглося небагато: парк, що більше нагадує ліс, хоча й є пам’яткою природи республіканського значення; огорожа колишніх графських стаєн; самі стайні, перероблені на житлові приміщення; симпатичний флігель-замочок, в якому розташувалася лікарня.

Здається, нині найяскравіша споруда містечка — заснований Валентином Межеєвським костел Успіння (1719 рік) з меморіальною дошкою на честь Адама Міцкевича. Цей храм мистецтвознавець Григорій Логвин назвав «останнім відлунням готики на Україні». Ще кілька культових споруд перебувають зараз у руїнах. Від костелу поблизу цвинтаря лишилася лише одна стіна. Цвинтарна капличка теж, здається, доживає останні роки. Всередину краще не заходити — розбиті домовини справляють неприємне враження. Є в містечку й синагога. Щоправда, не стара. Попередня згоріла в 1911 році.

І все-таки Скалу варто відвідати хоча б раз: заради замку на скелях, панорами містечка, де костельна вежа сусідить з куполом церкви, і прогулянки... пустісіньким центром. 

текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

фото: Ірина ПУСТИННІКОВА, Володимир ЗАНИК